ЧАСТИНА ПЕРША
Мої перші вчителі
Дитинство — чи не найважливіший період у житті людини. Хіба не з молоком матері вона вбирає в себе найголовніші життєдайні сили для свого фізичного зросту? Xіба перші враження від навколишнього світу не стають для дитини головним джерелом, звідкіля вона бере досвд, потрібний для формування її світогляду?
Щодо себе, то я мушу визнати, що мої погляди й переконання ранньої молодості мали глибоке коріння в моєму дитинстві. Мати моя Анеля Дитківська, за прозвищем її чоловіка Віталія Дитківського, мого батька, та її вірна служниця й подруга Явдоха були першими моїми вчительками, виховательками. Трудно сказати тепер, хто з них більше впливав на мене, на моїх менших двох сестер Юльку та Яринку і найменшого в сім’ї нашій мого братіка Янка. Для нас, малих, вони обидва були однаково авторитетні.
Вчили вони нас більше своїм прикладом, ніж умовляннями. I наука та увійшла, так би мовити, в нашу плоть і кров настільки міцно, що вплив її я відчувала протягом усього свого життя. Не розуміючись іще зовсім на причинах несправедливого розподілу людей на різні верстви в суспільстві, я проте добре розуміла і знала, що простого селянина треба любити й шанувати, знедоленого треба жаліти, голодного — нагодувати, а насильників, хто б вони не були, — ненавидіти, так само як і інших злих людей, повних пихи та егоїзму.
Усі добре знали співчутливе серце моєї матері та привітну гостинність Явдохи, а тому в хаті у нас завжди було чимало відвідувачів, звичайно селян, бо ми жили переважно на селі або в містечку. Батько мій жив недовго. Внаслідок тяжкого поранения під час війни з Туреччиною він захворів на сухоти і помер, залишивши молоду маму мою удовою, з двома маленькими дівчатками — мною та молодшою моею сестрою, Юлькою. Мати вийшла заміж удруге за землеміра Йосипа Пілецького. Його фах вимагав частих переїздів з місця на місце, і малими ми навіть уявлення не мали, що означає слово "місто". Воно було для нас невідомим поняттям, так само, як слова про "синє море" та про "якесь царство, невідоме государство", що ними дуже часто починали свої казки старі жінки.
Живучи весь час на селі, ми, діти, звикли до селян і з великим упередженням ставилися до представників панського кола, як ставляться до них здебільшого селяни. Та й бачили ми їх не часто, тільки в церкві або в костьолі, і то в дні великих свят. Дивились ми тоді на них з цікавістю, але як на людей іншого, не нашого світу, дарма, що мати моя і батько належали до інтелігентного кола людей.
Вітчим не любив водитися з панством, забороняв моїй матері відвідувати своїх рідних сестер, ям повиходили заміж за статечних службовців, що працювали по значних господарствах панів-магнатів. Одного разу він у гніві одіслав назад два вози, повні всяких харчових продуктів, які були прислані нам однією з заможних сестер моеї матері. Вона почула про наше злиденне життя і хотіла порятувати нас. Оті вози так і повернулись до неї нерозпаковані, тільки з листом від вітчима. У тому листі стояло, що Анеля дякує за допомогу, але вона и не потребує, бо живе в повному достатку.
Мати дуже плакала тоді, бо жити нам було ой як тяжко. Явдоха лаялась обурено, але так, щоб бува не почув вітчим. Бурчала вона про надмірну пиху деяких голодранцев, які не мають серця і відмовляються від такої великої кількості харчів, в той час, як іхня сім’я бідує.
Але, незважаючи на нашу бідність, мати моя і Явдоха завжди знаходили можливість поділитися тим малим, що в нас було, з людьми, біднішими за нас. Ми дуже часто бачили у нас на кухні обдертих, голодних прохачів, яких мати або Явдоха закликали на відпочинок. Як цікаво було тоді дивитись на нашу Явдоху, завжди спокійну, звичайно помірковану й дбайливу про завтрашній день. Без ваган-ня й роздумування, вона швидкими рухами діставала з печі або з комори все їстівне, що там було, і ставила на стіл перед випадковим гостем.
Але раніше ніж нагодувати його, вона заходжувалась гріти воду, якщо в печі не було гарячої води в казані. Кожний прохач, який влаштовувався у нас на відпочинок, мусив змити собі голову, тіло й натруджені довгим блуканням попід тинами ноги. Звичайно Явдоха ретельно допомагала кожному в тому ділі чистоти, добувала якусь стареньку одежину й одягала в неї обмитого гостя. А поки він їв і спочивав, прала, сушила й латала його власний одяг, найчастіше — якесь лахмітя.
Оті події на кухні були для нас, дітей, веселим святом, хоч ми й звикли до них з самого нашого раннього дитинства. Ми не входили до кухні весь час, поки чулося хлюпання води, а коли за нашими розрахунками надходив момент початку сніданку і гість сидів уже за столом, вся наша дитяча компанія оточувала його з усіх боків і тоді ніякі сили світу не могли б одірвати нас від тієї незнайомої нам людини. Ми трималися ближче до неї, щоб можна було чути кожне її слово. Та гостинність, з якою мати і Явдоха приймали у нас нещасливих, голодних людей, ніколи нас не дивувала. Вона нам здавалась цілком природною, цілком натуральною. Ми були тоді твердо переконані, що інакше воно й не могло бути.
Траплялося так, що наші випадкові гості навідувались до нас удруге, а часом і втретє. Але під час повторних їхніх відвідин вони зустрічалися з нами вже як справжні добрі приятелі. Розмовам тоді й казкам не було краю. Вони вже знали на ймення кожного з нас і часто наділяли гостинцями: дівчаткам приносили то хусточку, то трошки заполочі для вишивання, а малій Яринці та малому Янкові пофарбовану цікаво цукерку або яку-небудь глиняну свистульку-коника.
Мати ніколи не забороняла нам брати оті невеликі подарунки. Вона боялась образити щирість намірів бідних людей.
У стосунках з чужими людьми я завжди помічала в обох дорогих моїх виховательок особливу обережність. Здавалося, для них було страшно хоч чим-небудь образити гідність кожного бідолахи. Чим бідніша була людина, з якою їм доводилось мати якусь справу, тим обережніше вони ставились до неї, приділяючи їй якнайбільше уваги. Думаю, що таку повагу до людини в них виховало їхнє перебування в домі діда мого, материного батька Ксаверія Сіраковського, який колись служив головним лісничим у відомого багатія-магната графа Потоцького. Маючи великі лісові масиви на Уманщині, Київщині і навітъ на Поділлі під своїм безпосереднім керівництвом, Сіраковський вважався відомим народолюбцем і слава про його широке серце, про його завжди готову до помочі руку далеко йшла за межі тих місць, де йому доводилось працювати. Шлях від найближчого до його садиби села Малі Андрушки був широко й добре битий, а це свідчило про те, що ним іщло і їхало кожної пори року безліч народу, хоч той шлях віз тільки до головного лісництва і нікуди більше.
Матір моя Анеля була наймолодшою дочкою Сіраковського. Коли вона була ще малою, батько її Ксаверій узяв до свого дому сироту Явдоху, батько й матір якої раптово померли, залишивши дівчинку без всякої опіки. 3 того часу мала Явдоха росла й виховувалась разом з Анелькою, не як нянька, а як її вірна подруга. Під безпосереднім наглядом за ними мого діда їх обох привчали до роботи і прищеплювали їм скромність і чесність. Тому, певно, у обох дівчат виробилась спільність поглядів і переконань. Але характер у них був різний. Анелька мала безжурну, веселу вдачу. В домі тільки й чути було її веселий голос та сміх. Явдоха була дуже стримана у виявах своїх почуттів, серйозна й вдумлива. Проте не було на селі жодноі веселої пісні, яку б вона не знала і не співала разом з Анелькою під час роботи.
Але раптом сталась дуже важлива подія в житті Анелі, а тому й у житті Явдохи. Це було в 1856 році, під час війни з Туреччиною. Через їхнє село проходило військо на південь, в бік, де відбувалися бої. Частина його спинилась у Малих Андрушках на спочинок. Солдати розмістилися по селянських хатах, а їхній командир Віталій Дитківський заквартирував у домі Сіраковського.
Знайомство капітана Дитківського з юною Анелькою було для них обох важливою подією. Військо вирушило знов у похід, пробувши в Малих Андрушках не більше двох тижнів, але за тим військом полинула душа молодої дівчини. Не стало відтоді ні веселих дівочих жартів, ні пісень. Та як же було співати або жартувати, коли навколо люди тільки й говорили, що про подїї на війні.
В селі з’явилось багато поранених, інвалідів, а дехто вже плакав над пам’яттю тих, хто пішов на війну і не повернувся. Анелька бігала до осиротілих родин і плакала разом з ними, поділяючи їхнє горе.
Проминуло чимало часу з того дня, як у лісництві попрощались востаннє з Дитківським. Чекали від нього вістей, а їх не було. Раптом, через декілька місяців, почувся на шляху дзвінок поштової тройки і капітан Дитківський з’явився перед здивованими господарями дому. Виявилось, що він був тяжко поранений і щось зо два місяці пролежав у військовому госпиталі. Одужавши, він прибув до Сіраковських, щоб просити їх видати за нього Анелю. Просив також не гаятися з весіллям, бо він мусив ще поїхати й утішити свою матір. Гучно відбулося весілля. Все село гуляло на ньому, бо Ксаверій Сіраковський жив з народом у великій дружбі. Сам гуляв на всіх їхніх родинних святах і до себе кликав. Скрізь у нього були куми, хрещеники, хрещениці, приятелі і близькі друзі. Кум його, селянин Іван Нерук, Анельчин хрещений батько, обдарував свою хрещеницю, і один з його дарунків я мала змогу бачити на свої власні очі. То була дуже хорошого заводу телиця, що стала доброю коровою, нашою годувальницею. В спомин про Івана Нерука корову ту звали у нас "Неручкою".
Весело було Анелі, та сумно й тяжко Явдосі. Анеля, її дорога подруга, виходила заміж і збиралася їхати за своїм Віталієм десь далеко від неї Плакала Явдоха, з журби світу білого не бачила.
— Ну, то їдь з нами, — запропонував їй Дитківський.
— I поїду, — відповіла йому на те вона.
Як сказала, так і зробила. I хоч як було їй добре жити у Ксаверія Сіраковського, вона залишила тепле, насиджене нею місце в хорошій, певній родині і вирушила в нове життя, не знаючи, що чекае там на неї.
Так і прожила вона з нами до останнього свого дня, не поскаржившись ні разу на те, що життя не було для неї легким. Тяжкі роки довелося їй прожити спочатку в сім’ї мого батька, а коли він помер і мати вийшла заміж удруге, то й в отій новій вже сім'і, що збільшилася ще на двох дітей.
До кінця своїх днів Явдоха була для матері порадницею, другом і невтомною помічницею в господарстві.