Так думав, принаймні, Старицький.
Побожно ставився до Т. Г. Шевченка і Микола Віталійович. Про його виняткову любов до великого нашого поета свідчать ті численні музичні супроводи, які створив Лисенко до багатьох віршів Кобзаря. Дуже багато ліричних віршів Шевченка перетворились на улюблені співаками пісні й романси: "І широкую долину", "Не вернувся із походу", "Думи мої, думи", "Минають дні", "Ой одна я,
одна", "Огні горять, музика грає", "Садок вишневий", "Реве та стогне Дніпр широкий" та інші.
Дуже багато часу приділяв Микола Віталійович віршам та поемам Шевченка на соціальні теми. У творчості Лисенка визначалась його геніальна здібність втілювати словесні образи Кобзаря у відповідні до них мелодії, звучання. Прикладом до цього твердження може бути його кантата на слова Шевченка "Б'ють пороги, місяць сходить". Між іншим, цю кантату композитор готував до концерту в хорі студентів і курсисток, в якому я теж співала на запрошення Лисенка.
Не було ні одного концерту, на якому б не виконувалося кількох пісень або романсів Лисенка на слова Шевченка. У Галичині, ще до моєї зустрічі з Лисенком, було вже видано дві великих збірки (слова і ноти до них), присвячені Лисенком своєму улюбленому поетові-учителю Шевченкові.
Захоплення творами Тараса Григоровича і Лисенком і Старицьким вплинуло на дівчат Старицького. Я це бачила мало не щодня. А один випадок переконав мене, що діти Старицького були саме тими "яблучками", які відкотились зовсім недалечко від своєї яблуньки-матері.
Одного разу, коли нікого із старших не було вдома, Маруся Старицька показала мені звичайний шкільний зшиток з табличкою множення на палітурці. Увесь він був списаний нерівним, неначе дитячим почерком. Ставши передо мною в урочисту позу, Маруся стала декламувати по тому зшиткові, наслідуючи засоби декламації свого батька Михайла Петровича. Декламувала вона голосно й дуже виразно. То був нелегальний вірш Шевченка "Сон".
Спочатку я слухала з цікавістю й зовсім спокійно. Але вслухавшись у слова, дуже злякалась: "Такі вірші у їхньому домі! — блискавкою промайнуло у мене в думці. — У їхньому домі, за яким так і зорять ворожі очі шпигунів!" — Я знала, що діяльність Лисенка і Старицького привертала до себе увагу жандармерії. Завжди можна було сподіватися на трус у домі, на появу в ньому небажаних гостей. Я слухала і неначе скам'яніла.
— Що з тобою, Зосю? — спитала Маруся, припинивши раптом своє читання.
— Ой, не читай отих віршів! Та ще так голосно! — аж крикнула я.— Це ж, певно, заборонені, — стурбовано
продовжувала я, ухопивши Марусю за руку, в якій вона тримала зшиток.
— Я бачу, що з тебе велика боягузка! — промовила Маруся зневажливо.
— Хіба я боюсь за себе? — аж скрикнула я з обуренням. — Адже ж батько твій і твій дядько Микола давно вже нависли на очі жандармам. А жандарми жартувати не вміють!
І я розповіла їй усе те, що бачила в час арешту мого вітчима:
— Самі озброєні до зубів, вони, проте, закували ноги й руки вітчима у залізо, потягли його, із страшною лайкою, з дому і кинули брутально на візок, оточений з усіх боків кінними жандармами. Вони його везли, навіть не дозволивши нікому попрощатися з ним! — розповідала я, не помічаючи, як сльози заливали мені обличчя.
Моє хвилювання за долю батька й дядька Миколи сильно вплинуло на Марусю.
— Так ти боїшся за них? — спитала вона, обняла мене й поцілувала.— Заспокойся! Я цей зошит спалю. Адже ж ми давно вже вивчили всі написані в ньому вірші напам'ять. А дядько Микола не боїться, — додала вона.— Він же сам дав мені списати оці вірші. Він привіз їх з-за кордону.
— Шкода палити! — зітхнула Маруся, кидаючи зшиток з віршами у полум'я, що палало під плитою в кухні.
Після того випадку із зшитком дівчата неначе полюбили мене більше. Вони стали дуже довіряти мені і багато дечого розповіли про боротьбу свого батька-письменника з царською цензурою.
Хвалилися передо мною п'єсами, які він написав і в яких змалював лихо селянське, що примусило народ ховатись по лісах і вибухати проти своїх насильників повстаннями. Вони навіть прочитали мені його п'єсу "Юрко Дов-буш".
Палкий народолюбець М. П. Старицький завзято працював над створенням нових п'єс, у яких міг би подати свій голос за покривджений царськими законами український народ, повстати проти тієї безпросвітної темряви, яка панувала тоді в наших українських селах.
Часом Старицький переробляв чужі драматургічні твори, робив їх більш сценічними, більш дохідливими до глядача. Переробив він п'єсу Кухаренка "Чорноморці",
змінивши навіть її назву (раніше вона звалася "Чорноморський побут"), "За двома зайцями" Нечуя-Левицького, "Крути, та не перекручуй" Панаса Мирного. Старицький дуже захоплювався творами Гоголя і використав деякі з них для театру: "Тарас Бульба", "Сорочинський ярмарок", "Різдвяна ніч" (опера, лібретто Старицького, музика Лисенка), "Утоплена".
Я не маю наміру досліджувати твори Старицького з боку їхньої літературної вартості, хоч вони мали величезний успіх у публіки. Нехай це роблять фахівці літературознавці. Я лише згадую про діяльність Старицького, про його переконання й настрої, як живий свідок.
І Лисенко і Старицький були правдиві керівники передової молоді, яка, так само як і вони, прагнула полегшити долю свого народу. Старицький залишив своїм молодим учням такий заповіт:
До молоді
На вас, завзятці-юнаки,
Що возлюбили Україну,
Кладу найкращії гадки,
Мою сподіванку єдину.
Не забувайте рідних хат,
Де лихо гіршає щоднини...
Не можна гаяти й хвилини,
Поки ще стогне менший брат...
Вшануйте, друзі, рідну річ,
Назвіте голосно своєю,
Та розженіте над землею
Непереможну, темну ніч.
Хай всяк жене, а ви любіть
Свою знесилену родину —
Й за неї сили до загину
І навіть душу положіть!!
До характеристики М. П. Старицького мушу додати ще кілька рядків з його вірша "Нива":
Гей ти, ниво,— в тебе гону
Од Карпату аж до Дону!
Нива відповідає:
— А тепер я геть дичаю
І не бачу скруті й краю,
Бо ніхто мене не оре!
— Правда, ниво! За сльозами,
Не рушали ми з ралами...
Гайда в поле! Гине нива!
Додамо до праці руки:
Хоч не ми, то діти, внуки —
А таки діждуться жнива!
Який прекрасний заклик до праці, до єднання на користь батьківщини!
Микола Віталійович, як я вже казала вище, в усьому був вірним другом і товаришем Михайла Петровича. Різниця між ними полягала лише в тому, що один з них був письменником, а другий — геніальним музикою, композитором. Там, де у Старицького складались пісні або чудові, влучні слова, у Лисенка виникали прекрасні мелодії, чарівні звучання. Обидва вони спільно працювали над одними й тими самими творами. Старицький творив текст, Лисенко — музику до нього. Так вони написали оперету "Різдвяна ніч" за Гоголем (пізніше вона була перероблена ними в оперу тієї ж назви на замовлення оперного театру міста Харкова). То був щасливий час їхньої спільної діяльності — 1872 рік, про який мені розповідала О. П. Косач. Треба сказати, що саме в цей час Старицький утворив у Києві драматичний аматорський гурток, який працював здебільшого в домі його друзів Ліндфорсів.
Почали свою аматорську театральну діяльність працею над оперетою "Різдвяна ніч". Зайве казати, що обидва друга працювали разом. Старицький виконував обов'язки режисера, навчаючи аматорів-акторів, а Лисенко — диригента. І один і другий багато поклали сил і уміння, щоб оперета зазвучала так, як того вимагало справжнє мистецтво. Тому й успіх був надзвичайний — адже ж аматори були на диво обдарованими людьми. Такого гучного успіху ніхто з організаторів гуртка навіть не сподівався. Слава про цікаву виставу хутко пішла по всьому місту і бажаючих попасти на неї було так багато, що з приміщення Ліндфорсів довелось перейти до міського театру.
Косач примусила дівчат Старицьких показати мені групову фотографію всіх учасників вистави, на якій з другого боку стояли прізвища окремих виконавців і рік.
Від Михайла Петровича я чула, що дійсно — аматорський гурток зазнав такої слави, що всі учасники його і керівництво вирішили працювати далі і перетворити його на справжню професіональну трупу. Адже ж на те у них були всі творчі можливості.
На жаль, не так воно склалось, як жадалось! Гучні овації, якими публіка дякувала аматорам за їхню досконалу гру, почали викликати в одних заздрість, а в інших — побоювання. "Вистава була українська, сюжет український, актори українці і публіка була, мабуть, теж українська, — певно думали адміністратори і "україножери". — А чи не вийде з того якоїсь шкідливої халепи? Чи не загрожує діяльність артистів цілості царського трону?"
Лиха підозра в царських підлабузників усе міцніла. Численні доноси про успіх вистав київського гуртка аматорів викликали такі ж численні донесення по лінії адміністративній у столицю з таким розрахунком, щоб та справа дійшла до відома самого "царя-батечка". Кінчилося тим, що "всемилостивим" указом царя і уряду були заборонені будь-які вистави або концертні виступи українською мовою. Те лихо сталося у 1876 році. Після того указу українське театральне мистецтво мусило завмерти. Припинив свою діяльність і драматичний гурток Старицького й Ліндфорсів.
Це був несподіваний грім з чистого неба. Лисенкові та Старицькому царський наказ перешкодив тоді показати глядачам ще одну спільну роботу — вони вже встигли переробити оперету "Різдвяна ніч" на оперу. Лише в 1883 році, в кінці січня місяця, ця опера вперше побачила світ у Харківському оперному театрі, на замовлення якого вона була зроблена. Про успіх першої вистави опери "Різдвяна ніч" багато говорилося в домі Старицьких, а найбільше розповідала мені О. Косач. Вона, до речі, теж їздила до Харкова разом з усіма членами родини Старицьких та Лисенків, щоб побувати на прем'єрі.
— Приймали виставу дуже добре, — казала мені Ольга Петрівна. — Миколу Віталійовича викликали безліч разів. Він аж втомився виходити на виклики публіки. А все ж доводилось виходити, бо стіни театру, здавалось, не ви тримають такого грому оплесків. Це ж уперше публіка чула оперу українською мовою! 1
Тяжкий удар по українській справі у 1876 році не вбив у Старицького і Лисенка віри в успіх своїх прагнень і зусиль. Ні один, ні другий не склали своєї культурної зброї.