Хоч і "обдертий", він не втрачає віри в життя і готовий радіти за свого друга і співчувати йому сердечно. А коли доля кривдить Петра, Микола охоче береться допомогти йому, викликати до нього Наталку, хоч і знає, що його зовнішній вигляд мало пасує до того оточення, яке повинно було бути в хаті, де йшло сватання й заручини. Із зовнішньої поведінки Садовського було помітно, що він розуміє, який у нього вигляд, а тому намагається причепурити і свій одяг, і свою голову. Відчувалося, що Миколі не хотілось осоромити ні Наталку, ні Петра, посланцем від якого він мав з'явитись у Терпилихи. Як щиро радів Микола, коли справа із сватанням возного ламалася! Нічого не кажучи, він впевнено і з почуттям власної гідності знімав рушники, якими були перев'язані свати, і перев'язував себе через плече, а молодому Петрові чіпляв на руку хусточку молодої, ознаку, що вона погоджується йти за нього заміж.
Вигляд Миколи відразу якось мінявся. Він був повний гордості від того, що до деякої міри спричинився до щастя хорошої Наталки та симпатичного для нього Петра. Разом з тим вся його постать випростовувалась, як у людини, що вже більше не відчуває свого сирітства, свого становища наймита. Він же почесна людина: він сват!
Мені безліч разів доводилося далеко пізніше брати участь у виставі "Наталка Полтавка". Я грала роль Терпилихи. Але такого Миколи, яким показав його в той вечір і на інших виставах М. К. Садовський, я, здається, ніколи не бачила. Справді, життєвий, реальний образ. Статурний і з надзвичайно теплим, щирим голосом наймит, який ще
не зігнувся від важкої роботи, не втратив народного веселого гумору та самоповаги. Кожна дрібниця у поведінці артиста на сцені була отим художнім яскравим мазком, яким майстер, одним, здається, помахом пензля робить весь свій малюнок живим, переконливим.
Терпилиху виконувала артистка Олександра Іванівна Вірина. Вона грала ту роль вже раніше, в трупі Кропивницького, і ця роль була в її амплуа старих жінок.
Роль возного Тетерваковського виконував Юрій Іванович Касиненко, актор на амплуа резонерів. У нього був невеличкий, але приємний голос і хороший слух, так що дует возного й виборного звучав добре. Поводився Касиненко на сцені стримано, не шаржував, і образ возного вийшов у нього непогано. Він грав свою роль так, як навчив його на репетиціях режисер Кропивницький.
Партію Петра співав того вечора оперний актор Світлов-Стоян. Хороший голос, і після кожної арії публіка викликала його гучним "біс". Не пам'ятаю вже, як він змалював образ Петра. Але оскільки роль та сама по собі викликала симпатії глядачів, то голос артиста примусив тих, хто слухав його, не дуже приглядатися до виконання. А в той момент, коли, за словами автора п'єси, Петро виявляє своє благородство, зрікаючись Наталки, щоб не стати на заваді до її щастя, і віддає їй зароблені гроші, щоб чоловік не міг пізніше докоряти її за бідність, публіка нагородила Світлова-Стояна схвальними оплесками.
Кінчилась вистава. Публіка не поспішала йти додому. Молодь товпилась біля бар'єра оркестру і викликала артистів, які вже потомились виходити на виклики. У Заньковецької в кімнаті було повно живих квітів та вінків. Вона щедрою рукою дарувала їх іншим акторам, які вітали її з успіхом першого виходу на сцену в Одесі. Старицький прийшов до артистки і поцілував їй руку на знак своєї вдячності за її гру і за той успіх, що його мала перша вистава, на яку він стільки покладав надій. Усе було якнайкраще. Михайло Петрович радів і всі раділи навколо нього.
Багато ентузіастів, що дивились виставу того вечора, чекали біля службового виходу. В руках у них були квіти. У своєму захопленні вони щедро осипали тими квітами Заньковецьку, Кропивницького, Садовського, Вірину і всіх акторів, які виходили з театру. Я йшла разом із Старицький, і на нас теж посипались квіти. Кропивницького,
Заньковецьку, Садовського молодь понесла на руках до їхніх домівок.
Другою виставою, що мала такий самий успіх, як і перша, був "Назар Стодоля" Т. Г. Шевченка. Кропивницький грав Кичатого, Галю — Заньковецька, Назара — Садовський, Стеху — Садовська-Барілотті, Гната Карого — Максимович.
От коли я вже мала змогу побачити публіку зі сцени. Наш хор виступав у "Вечорницях". Співаки й співачки намагались триматися невимушено, як справжні дівчата й парубки. Наука Миколи Віталійовича не пропала марно. Хоч більшість з нас тремтіла від хвилювання, а проте співали ми добре, про що свідчило схвалення публіки. Вона намагалася своїми викликами "біс" примусити нас повторювати наші номери, але наказ був суворий: не повторювати, — і ми навіть не кланялись і, здавалось, ніяк не реагували на захоплення глядачів. Танцювали й співали, як на справжніх сільських вечорницях.
Місяць в Одесі промайнув непомітно, як один день. Вистави користувались постійним гучним успіхом. Особливий успіх мала Марія Костянтинівна у своїх драматичних ролях. Коли йшли п'єси "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" та "Глитай, або ж павук", у залі для глядачів робилося щось неймовірне. До нас, за лаштунки, долинав голосний жіночий плач, істеричні вигуки. Непритомних виносили з залу. Я тоді ще не мала змоги побачити на власні очі, що саме зворушувало до сліз, до непритомності нервових жінок. Дисципліна в театрі вимагала, щоб хористи були за лаштунками, завжди напоготові до виконання своїх номерів. Я побачила Марію Костянтинівну в тих п'єсах уже в Миколаєві. Тому про її виконання ролей напишу пізніше.
А тимчасом вистави наші тривали. Слава про них гриміла, у театрі було завжди повно людей. Успіх тішив нас, усіх членів трупи Старицького, і в театрі панував настрій творчого задоволення.
В особистому житті у Маші, моєї подруги по кімнаті, сталась одна дуже приємна для неї подія: до Одеси приїхав її брат Панас Карпович Тобілевич, тоді ще офіцер російської армії. Він мав змогу приходити до театру тільки увечері, бо вдень у нього були обов'язки по службі. Він був гарний із себе, веселої, жартівливої вдачі, і його поява за кулісами справила певне враження. Марко Лукич, видно,
любив говорити з ним і почав навіть намовляти йти в актори.
— Сценічна постать у тебе! — сказав він одного разу, коли Панас Карпович зустрівся з ним за лаштунками і, шукаючи Машу, проходив через сцену, на якій ми, хористи, стояли перед спущеною завісою.
Після останньої вистави, на якій наша трупа поставила — вдруге, здається, — "Назара Стодолю", ми попрощалися з гостинним містом Одесою й, повні прекрасних вражень від бурхливих овацій, виїхали до Миколаєва.
Найбільш палкі шанувальники таланту Заньковецької та Кропивницького з'явилися навіть на вокзал з букетами живих квітів. Які ми всі були тоді щасливі! Одеса відкрила нашій трупі широкий шлях у нове, завойоване нашою працею майбутнє, повне творчих шукань та золотих надій.
У Миколаєві, на вулиці Адміральській, стояв зовсім новий, нещодавно тільки побудований театральний будинок. Він був далеко менший, ніж Маріїнський театр в Одесі, і здався мені не таким імпозантним. Проте зал для глядачів вабив очі своїми світлими барвами і художньою ліпкою. Це було теж дуже хороше театральне приміщення, з веселим на вигляд фойє для публіки.
Наша трупа грала у Миколаєві понад місяць, з таким же великим успіхом, як і в Одесі. За час перебування у Миколаєві побільшився її склад. Насамперед приїхала нова артистка на характерні ролі, і прізвище її було Ганна Петрівна Затиркевич. Виявилось, що Затиркевич уже грала разом з Кропивницьким і Заньковецькою, і вони її зустріли, як свою добру знайому. Знали її й інші актори, а тому, вступивши до трупи Старицького, вона почувала себе не чужою. Вдача у неї до того ж була товариська, вона любила приятелювати з дівчатами, хористками, тримала себе з ними привітно й сердечно.
Завжди бадьора й енергійна, балакуча, Ганна Петрівна вміла здобути собі в новому для неї колективі авторитет. Керівництво з нею рахувалось, бо вона була обдарованою людиною, з великим акторським талантом і потрібним для кожної хорошої артистки темпераментом. Мала вона красивий, сильний голос, привабливу зовнішність і могла б претендувати на ролі молодих героїнь, а проте завжди виступала в характерних ролях немолодих жінок, а часом і зовсім старих. Я дуже дивувалась, що така талановита й красива артистка обмежила себе ролями такими неціка вими для молодих виконавиць. Я навіть, насмілившись, запитала її одного разу про це. Вона пояснила мені, що вважає в театрі всі ролі цікавими. Адже ж художник малює і старих, і молодих, і дітей. У нього лише один клопіт — змалювати кожен образ якнайкраще, і всі вони для нього однакової вартості. Кожен з них потребує і думки й праці над собою.
Уперше мені довелось побачити Затиркевич на сцені в ролі Риндички у водевілі Кропивницького "По ревізії". Старшину грав Кропивницький, писаря — Садовський, Пріську — Заньковецька, Гараська — Максимович. Усі вони так майстерно виконали той водевіль, що публіка весь час сміялася й висловлювала своє задоволення оплесками й вигуками "браво". Затиркевич виявила тоді великий талант і велике знання поведінки простих сільських жінок. І міміка її, і кожний рух були настільки природними для Риндички, що не можна було не захопитися її акторською майстерністю.
— Ви, напевно, довго жили на селі? — спитала я в неї після вистави.
— Так,— відповіла вона.
І Затиркевич розповіла мені, де вона народилась і де жила до свого вступу в театр. Ось коротко ці відомості. Народилась вона на Полтавщині, в родині поміщика, у 1856 році. Жили вони досить заможно у селі Срібному, мали багато наймичок і наймитів. Затиркевич, не вивчаючи їх спеціально, добре запам'ятала всі їхні характерні риси й засоби розмовляти й поводитись. Тут же вона мала змогу бачити життя простих селянок. 1871 року вона закінчила закритий учбовий заклад у Києві, який мав назву "Інститут для шляхетних дівчат". Батьки мали широку матеріальну змогу показати своїй дочці столичне життя людей у Петербурзі. Бувала вона і в Києві, і в Одесі і скрізь одне тільки й вабило її, молоду ще дівчину — то був театр. Бачила вона на сцені різних акторів і актрис і навіть найбільш уславлених. Молодій Ганні здавалося, що кращої долі немає на світі, як доля майстра сцени.