Старицький своїм творчим ентузіазмом так запалив усіх нас, що ми ставились до виконання своїх обов'язків, як до святого, великого діла. Почувалось якесь моральне піднесення. Вся трупа в той час була схожа на хороший музичний інструмент, струни якого були натягнуті і в повній співзвучності між собою.
Оскільки наш режисер Марко Лукич Кропивницький виконував, крім режисури, ще й роботу відповідального актора, то Старицький завжди був присутній на всіх репетиціях, від початку до кінця, і насмілювався, правда, в дуже делікатній формі, втручатися в хід творчої роботи акторів, особливо, коли справа торкалася утворення мальовничих груп під час виступів хору. Свої зауваження Стариць кий робив у формі чемних запитань. Наприклад: "Як ви гадаєте, Марку Лукичу, а чи не буде краще розташувати співаків отак або так, щоб вони більш виразно виділились на тлі отих декорацій?" Трудно мені зараз навести точно власні слова Михайла Петровича, з якими він звертався до Кропивницького, щоб той не образився за втручання у його режисерську роботу. Але Марко Лукич завжди дуже охоче прислухався до порад Старицького, бо в них відчувався великий художній смак.
Усе те, що він радив, завжди було на користь нашим виставам. І не я одна помітила те. Сама Марія Костянтинівна Заньковецька сказала про нього Садовському й Кропивницькому, та ще дуже голосно, так, що всі її почули:
— Він справжній художник!
У день вистави приїхав Микола Віталійович з дружиною і, звичайно, Софія Віталіївна з Марусею та Людмилою. Я дуже зраділа, коли побачила їх усіх. Неначе зустріла найближчих своїх рідних.
З приїздом Лисенка всі чомусь повеселішали і перестали хвилюватися. Нарешті, знаменний день, вірніше сказати вечір настав.
3 серпня 1883 року — славетна дата в історії українського театрального мистецтва. Публіка того вечора і в дальші дні мала змогу побачити прекрасну роботу акторів у чудесному сценічному оформленні. То були вистави дійсно високої художньої якості, і трупа, яка показувала їх, мала назву: "Російсько-українська трупа Старицького на чолі з Кропивницьким, Заньковецькою й Садовським". Вона вперше довела усьому широкому громадянству Росії й України, наскільки виріс культурно український народ, який уже міг мати і мав зразкову художню театральну одиницю.
Повторюю, що день відкриття театру "Наталкою Полтавкою" — це була історична дата.
Хор нашої трупи складався з 30 співаків, самої лише молоді. Голоси звучали Свіжо і гарно: адже ж учителем нашим був геніальний музика і знавець співів М. В. Лисенко. На чолі акторської молоді стояли незрівнянні таланти — Кропивницький та Заньковецька.
Одеський Маріїнський театр, який тепер уже не існує,— він давно згорів,— був того вечора повний-повнісінький. Публіка наповнювала його з низу до самого верху. З усіх кімнат-убиралень забрано було стільці до зали для глядачів. Але й того було замало. У проходах, попід стінами стояло багато людей, переважно молоді, яка якимсь дивом пробилась до театру, переборовши різні перепони. До акторів за лаштунки доносився могутній гомін людських голосів. Окремих слів не було чути, і той гомін нагадував собою шум морського прибою. Але раптом усе відразу стихло.
Капельмейстер Черняхівський підняв свою диригентську паличку. Музиканти на те тільки й чекали. У мертвій тиші почулися незабутні, прекрасні звуки вступу Лисенка до опери "Наталка Полтавка".
Хоч повністю музику до тієї п'єси Микола Віталійович написав трохи пізніше, багато дечого було вже закінчено на той час. Оскільки "Наталка Полтавка" не була ще тоді справжньою оперою, а лиш п'єсою з музичними й співочими фрагментами, то Старицький радо привітав думку Лисенка використати для вистави його музику, а не Васильєва, якою користувалися більшість українських труп і навіть трупа Кропивницького. Музика Лисенка була чарівною прикрасою для тексту Котляревського.
Почувши вступ, усі актори завмерли за лаштунками. Я страшенно схвилювалась, не знаю тільки чого, бо ролі я ніякої у п'єсі не мала, і мимохіть подивилась у бік Заньковецької. Але вона, якій зараз треба було співати відому всім пісню "Віють вітри", спокійно стояла біля своїх традиційних відер, з коромислом у руці. "Невже їй не страшно? — дивувалась я. — Адже ж тисяча очей будуть дивитися виключно на неї і стежитимуть за кожним її рухом, за кожним словом! Ой, як страшно!" — перелякалась я за Марію Костянтинівну.
Але боялась я надаремно. Під мелодійне звучання оркестру завіса повільно пішла угору і Заньковецька — Наталка опинилась перед публікою така ж спокійна, як за хвилину перед тим, коли вона чекала свого виходу. Вона трималася на сцені так невимушено, просто, неначе селянська дівчина, яка була сама, без жодного свідка її поведінки. Заньковецька здалась мені зовсім новою людиною, не тією, яка розмовляла зі мною ще незадовго перед початком вистави. Перед глядачами стояла справжня дівчина, яких було так багато по селах широкої України. Вона так щиро журилась за своїм коханим Петром, від якого давно вже не було звістки, що журба її хвилювала усіх. Чесність тієї дівчини була така ж наявна, як і її хвилююче кохання до парубка, що його вона дожидалась усупереч різним перешкодам та нещастям. Пісня Наталки "Чого вода каламутна" настільки глибоко проймала душу слухача, що хотілось навіть заплакати. Звуки голосу Заньковецької були щирі й цілком відповідні до тих слів, які вона вимовляла. Я не питала тоді сама себе, чи гарний був у неї голос. Я відчувала, що в ньому звучить сама правда, життєва правда. До того незабутнього вечора я ще ніколи не чула такого виконання цієї пісні.
Блискавичне перевтілення артистки в образ тієї людини, яку вона показувала на сцені, примусило мене, недосвідчену, здивуватися й захопитись. "Так от чому всі так хвилюються й до глибини душі переймаються всім тим, що каже і робить Заньковецька на сцені!" — думала я під час антракту. "Оце і є справжній сценічний талант, — вирішила я, — примусити публіку забути, що перед нею артистка, і повірити кожному її слову".
Успіх нашої вистави був настільки великий, що забути про нього не можна. І не тільки Заньковецька викликала бурю оплесків, інші актори теж були на висоті. Особливо виділялись серед них М. Л. Кропивницький та М. К. Садовський. їхні прізвища чулися в бурі викликів: "Браво!" Кропивницький виконував роль виборного, а Садовський — Миколи. Обидва вони неначе були справжніми представниками села, така природна й натуральна була їхня гра. Видно, що як один, так і другий дуже добре знали село. Я не здивувалася, побачивши Кропивницького і Садовського на сцені. Я ще тоді не знала, яке то було високе акторське уміння — так перевтілитися в образ, щоб примусити глядачів забути, що перед ними актор.
Марко Лукич був тоді досить в тілі, і це якраз робило його постать підходящою до образу літньої людини, якою й мусив бути виборний за п'єсою. У його спокійних рухах, у його засобі палити й закурювати люльку позначалась вдача селянина, розумного і трохи хитруватого. Таких мені, живучи на селі, доводилося багато зустрічати. Він діяв не поспішаючи, неначе метикуючи, що воно з того вийде, і так щиро, ніби радив возному взяти Наталку собі за жінку, його діалог з возним, перед тим як він подає йому свою пораду свататись до молодої й гарної дівчини, мав у собі щось невловиме, від чого ставало зрозумілим, що хитрий виборний тільки виграє час, аби самому обміркувати дивну для нього новину.
В очах Кропивницького, у його маніпуляціях з люлькою відчувалась ота хитринка, яка дуже часто з'являється в українського селянина, коли він хоче вибрати правильне рішення у трудному для нього питанні й не показати своїх сумнівів співбесідникові.
Не дивно, що й публіка те помітила у його поводженні і в розмові з возним, бо нестримно реготала при кожному його запитанні: "А вона ж вам що?"
Так само виразні були у Кропивницького його сподівання на чарку горілки, коли він, як сват возного, неначебто щасливо скінчив справу сватання в хаті у Терпилихи, матері Наталки. Та, бідна, не мала чим пригостити його, а виборний — Кропивницький усе ще сподівався, затримуючись у хаті, вдаючи тільки, що він уже готовий піти. Уся поведінка виборного, його розчарування дуже смішили публіку, і вона без кінця викликала артиста, коли він, нарешті, вийшов.
Разом з тим, бажання виборного випити, а може й закусити, що так виразно позначалося на його поведінці наприкінці розмови з Наталкою й Терпилихою, свідчило про те, що натура в нього була хабарницька. Адже ж він знав про тяжке матеріальне становище Терпилихи. Отак без слів, самими лише рухами й жестами Кропивницький умів підкреслити характерні риси того персонажа, якого йому треба було відобразити на сцені.
Таким же неперевершеним був він і в інших своїх ролях. Особливо влучні були його жести й рухи, коли він, уже не селянин, а пан у водевілі "Як ковбаса та чарка, то й минеться сварка", удавав, що прагне випити ту чарку, повну горілки, котру залишив на столі його ворог, другий пан, з яким він був у сварці. Пізніше я скажу й про інші його ролі, а тепер мушу триматись послідовності тих подій, про які я отут згадую.
Наскільки типова була постать Кропивницького в його ролі виборного, настільки ж типовою була постать Садов-ського в ролі Миколи, наймита. Худорлявий, убого вдягнений, сирота, він сам собі латає одежу і тим показує і своє убозтво, і свою самітність, і своє сирітство. Таким хотів його показати і автор п'єси "Наталка Полтавка". Але хотіти — це не те саме, що зробити. На сцені у той вечір сидів під тином наймит, молодий ще парубок, який, латаючи одежу, співав таким приємним, повним почуття голосом, що не можна було не полюбити того бідолаху. Так би
и взяла від нього голку, та ще з такою довгою ниткою, яку невмілі руки широко відводили від себе при кожному окремому стьожку. Не можна було не всміхнутися отим його невдалим рухам, які свідчили, що ця робота трохи захитра для нього, дужого парубка.
А голос його, характерний для виконавця народної пісні, був повний суто народних інтонацій і викликав глибоку симпатію до нього. Я чула вже раніше, на обіді у Старицьких, як співав Садовський, і тепер, слухаючи його в ролі Миколи, все ж таки дивувалася його голосу і тому вмінню співати, яке робило цей голос прекрасним і глибоко зворушуючим душу.
Образ Миколи вийшов у Садовського надзвичайно колоритним і дуже привабливим.