А те було ой як потрібно композиторові, що прагнув створити оперний жанр і в українському музичному мистецтві. Він слухав дуже уважно, коли інші композитори висловлювались про ідейність оперного лібретто, про вдалість або невдалість музичних характеристик різних персонажів і про те, чи вмотивована кожна сцена супроводом в оркестрі та окремими аріями. А головне — наскільки музика відповідає тексту п’єси і чи в достатній мірі вона малює справжнє життя. Лисенко полюбив своїх російських друзів, бо бачив і знав, що вони, так само як і він, люблять свій народ і дбають про збере ження російської народної пісні. Те, що російські композитори близько зацікавились українським народним фольклором і уважно слухали оперу "Різдвяна ніч", поріднило Лисенка з ними. Адже ж на тему Гоголя "Майська ніч" узявся тоді писати оперу сам Римський-Корсаков. Цей намір його учителя дуже зворушив Лисенка, він почав ставитись до нього, як до рідного брата. Лисенко знайомив Римського-Корсакова з українською різнобарвною народною мелодикою. З того часу між обома композиторами встановився міцний творчий зв'язок. Вони листувалися. У кабінеті Лисенка я бачила великий портрет Римського-Корсакова у прекрасній, художньо зробленій рамці. На моє питання:
— Чий це портрет?
Лисенко з почуттям гордості відповів:
— Це мій учитель і друг Римський-Корсаков!
Я знаю, що другом Лисенка був і Петро Ілліч Чайковський. Далеко пізніше, після мого знайомства з Лисенком, я чула, що Чайковський, коли приїздив до Києва, зупинявся у Лисенків, де його приймали, як дорогого, бажаного гостя. Обох їх ріднила любов до музики та до рідної пісні. У Чайковського теж можна було багато дечого навчитись і разом з тим — поділитись своїми знаннями, яких Лисенко набув, живучи у тісній дружбі з народом та людьми, що знали народ і творили для нього.
Треба сказати, що і російські композитори визнавали геніальність Лисенка і ставились до нього з виключною увагою.
Крім опери, як музичного жанру, Лисенко створив багато інших музичних творів: рапсодії, сонати, фуги, кантати, ноктюрни, елегії, вальси, марші, етюди та інші. Писав він також і для дітей. Я далеко пізніше бачила у них в домі оперу дитячу "Коза-дереза". Відома його опера для дітей "Пан Коцький". Як учитель музики, що усе життя мав діло з дітьми, Лисенко написав для них шкільні п'єски, вправи, які давали змогу навчати музики на суто українському матеріалі.
Геній Лисенка поставив музичне мистецтво України на такий високий щабель художньої вартості, що ми, українці, маємо повне право сказати, що українська музика твердо стоїть на одному рівні з музичною класикою інших народів.
* * *
Робота з театральним хором та з хором студентів і курсисток закінчилась. Студенти мали виступати з великим концертом в оперному театрі. Одного пам'ятного для мене вечора, разом з великим гуртом молоді, я опинилась на сцені справжнього театру, перед численною публікою. Ми стояли тоді так, як поставив нас сам Микола Віталійович і як було ним намічено ще на останній репетиції. Виглядав наш хор дуже мальовничо, бо всі, хлопці й дівчата, були вдягнені в українські національні костюми, які Лисенко позичив з театрального гардероба Старицького.
Зайве казати, що хвилювалися ми страшенно. "Коли б тільки не осоромитись та не осоромити Миколу Віталійовича", — думали ми тоді. Співаки всією душею полюбили Лисенка і розуміли, що найменша наша невдача відіб'ється болісно на ньому.
Завіса піднялась. Пам'ятаючи наказ Миколи Віталійовича — не дивитись на глядача, а пильнувати кожен його рух — ми всі завмерли, спинивши очі на паличці диригента.
Першим номером ми проспівали "Заповіт" Шевченка. Усі глядачі відразу встали, як одна людина. Цей несподіваний рух у залі примусив мене подивитись на публіку. Дивне враження вона тоді справила на мене. Куди не кинь оком, все люди й люди, які стоять і дивляться на нас з особливою увагою. Це ще більше піднесло наш урочистий настрій, і разом з тим, я бачила, усім співакам стало приємо й легко. Страху неначе й не було. Після "Заповіту" проспівали "Реве та стогне", а далі — "Туман хвилями лягає" і крім Шевченкових віршів — багато народних українських пісень в обробці Лисенка. Успіх був такий, якого ми ніколи не сподівалися. Величезний театр гримів від гучних вигуків та оплесків. Бурею отих "браво", "біс" нас примушували повторювати майже всі номери концерту. Після закінчення глядачі довго не розходились, викликали Миколу Віталійовича, як організатора й учителя нашого хору Ми, співаки, раділи тим оваціям і були горді, що працювали й відзначились під його керівництвом.
На тому концерті, серед публіки, були присутні родини як Лисенка, так і Старицького, і майже всі учасники хору та оркестру нашого театру. Всі вони вітали з захопленням Миколу Віталійовича і були щасливі успіхом концерту. Ра дісно вітали вони й мене, побачивши на сцені в рядах співаків.
Михайло Петрович з веселою усмішкою підійшов до гурту хористів нашої трупи і промовив:
— Треба, щоб і театральний хор звучав так само прекрасно, як хор студентів.
Другого дня вранці він прийшов до нас на репетицію і знов заохочував працювати якнайкраще, бо від хору театрального більше вимагатиметься, ніж від студентів, не професіоналів.
— Готуйтеся до іспиту! — сказав він нам.— Швидко вас буде слухати ваш режисер-керівник Марко Лукич Кро-пивницький. А він великий знавець української пісні, навіть сам складає пісні, чудесні пісні! — похвалив Старицький Марка Лукича. — 3 ним уже збираються до Києва його найкращі артисти: Марія Костянтинівна Заньковецька та Микола Карпович Садовський.
Річ у тім, що ще в 1882 році М. П. Старицький домовився з дуже відомим тоді організатором театральної справи і разом з тим неперевершеним майстром сцени Марком Лукичем Кропивницьким про утворення справді художнього українського театру. З цією метою Кропивницький мав приїхати до Києва разом з акторами своєї трупи. Сам організатор і антрепренер, він охоче погоджувався відмовитись від керівництва усіма справами трупи і бути у Старицького лише актором та режисером. За умовою зі своїми акторами та з власниками театрів Кропивницький мусив перед тим закінчити свій літній сезон.
Час приїзду наближався. Вже розпочався липень місяць, а нова трупа Старицького мала почати свою діяльність з серпня в Одесі. Про М. Л. Кропивницького згадували щодня і ті розмови будили мою цікавість. Я загорілась бажанням швидше побачити його, щоб самій переконатися в тому, який він геніальний актор. Власне кажучи, справжніх акторів мені ще ніколи тоді не доводилось бачити, так само як і справжньої хорошої трупи.
Отже все те, що я чула в домі Лисенків — Старицьких про художнє виконання ролей Кропивницьким, Заньковецькою і Садовським, було для мене ще, так би мовити, загадкою. Я заздрила товаришкам моїм, дівчатам Старицьким, коли вони, з повним начебто знанням справи, вихваляли гру Кропивницького та провідних акторів його трупи Заньковецької і Садовського.
Одного дня М. П. Старицький приніс додому афішу-анонс. На ній червоною та чорною фарбами було надруковано оповіщення про початок вистав першої художньої української трупи під орудою М. П. Старицького й за участю М. Л. Кропивницького, М. К. Заньковецької та М. К. Садовського. Було зазначено також дату першої вистави і назви всіх тих п'єс, які мали увійти в репертуар, їх було десять: "Наталка Полтавка" Котляревського, "На-зар Стодоля" Шевченка, "Шельменко-денщик" Квітки-Основ'яненка, "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Глитай, або ж павук", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Невольник" Кропивницького, "За Немань іду", "Чорноморці" Старицького, "Сватання на Гончарівці" Квітки-Основ'яненка; крім того мали йти такі водевілі: "По ревізії", "Помирились" Кропивницького, "Кум-мірошник" Дмитренка, "Як ковбаса та чарка, то й минеться сварка" Старицького.
Тоді я вперше довідалась про значення слова репертуар. Поява афіші в домі Старицьких була цікавою подією для всіх нас. Отже, мрії й прагнення Старицького та Лисенка ось-ось мали вже здійснитись: адже ж афіша зобов'язує, в чому я мала нагоду переконатися пізніше. А тут ще Старицький одержав, нарешті, сподівану телеграму від Кропивницького, якою він сповіщав Михайла Петровича про свій приїзд до Києва.
Михайло Петрович наказав усім хористам і музикантам зібратись 16 липня 1883 року вранці у театр на репетицію:
— Вас слухатиме сам Марко Лукич Кропивницький,— сказав він нам.
Була ще дуже рання година, коли хор та оркестр прийшли у повному складі до театру в призначений день. Всі турбувались, боялися спізнитись. "А що, як осоромимось?" — непокоїлись дівчата.
Дехто з хористів уже раніше працював у трупі Кропивницького. Біля них юрмилися інші, розпитуючи, чи дуже вимогливий Кропивницький і чи добрий з нього режисер та актор.
— О! З нього знаменитий актор! Слава про нього давно вже пішла по всій Україні. Він талант! І режисер, а краще сказати — організатор трупи теж видатний! —промовив хтось, хто добре знав Марка Лукича.
— А до того він ще й хороший товариш, — додав хтось інший з хористів.
— А як він виконує всі комічні ролі! — захоплювався ще якийсь. — Немає йому рівних!
Про Миколу Карповича Садовського теж розповідали, але не так багато, як про Марка Лукича. Казали, що він ще молодий, але, здається, дуже талановитий артист. Взагалі казали, що про нього мало ще було відомо. Найменше говорили про Марію Костянтинівну Заньковецьку, хоч цікавилися нею найбільше. Адже ж вона мала бути на перших, головних ролях у трупі. Вона тільки недавно з'явилась на українській сцені. Казали, що вона була дружиною якогось дуже видатного військового, чи полковника, чи навіть генерала.
Репетиція ще не починалась. Усі ми чекали на Миколу Віталійовича, а його все не було. За диригентським пультом сидів наш новий капельмейстер і хормейстер Черня-хівський, який останні репетиції весь час перебував разом з нами. Лисенко збирався передоручити йому керівництво і хором і оркестром, не маючи сам змоги залишити всю свою важливу роботу і їхати з трупою у далекі мандрівки.
— Де вони? Чому не йдуть? — запитували співаки один одного, поглядаючи у бік головних дверей зали.
Раптом відчинилися бокові, крайні від сцени двері, і ми побачили у напівтемряві зали групу людей, яка повільно пройшла до центрального проходу і повернула в напрямку оркестру, до перших рядів партеру.