Хрестини

Маковей Осип

ХРЕСТИНИ

В домі судді Володислава Данкевича по кількох днях нервової метушні настав спокій. Все було в порядку; молода мати лежала в ліжку, але почувала себе дуже добре, а маленький синок, поки що безіменний і не приналежний до ніякого обряду, віри і народу, спав спокійно у візочку двадцять годин на добу і міняв свою червону шкіру на більш людську. До нього у візочок заглядала з цікавістю трилітня сестричка Ядвіся; заглядав часом і батько, вернувши з суду;однак малий горожанин приймав сі оглядини байдуже; часом лише якимись дивними голосами, що мали бути першими вправами в плачу, протестував проти всякого непокоєння перших днів його життя.

В домі вела лад тепер мати судді, вдова по судовім раднику, жінка вже стара, сива і дуже поважна. Звичайно проживала у одної з замужніх доньок, але при такій справі, як прихід внуків на світ, она завсігди мусила бути, і тому трохи не щороку доводилося їй не одну нічку недосипати коли не в сеї доньки, то в другої, або третьої, або ось тепер і в сина. Она тут мусила бути ще й тому, що друга мати, теща її сина, не могла приїхати, бо муж її занедужав на тяжку інфлюенцу.

Уже два тижні минали від народин малого аноніма.

Бабуся непокоїлася, бо вже давно не бачила внуків від доньки, у котрої жила. Але саме в пору заповіла свій приїзд друга мати, бо муж поздоровшав, отже, пані радникова збиралася вже до від'їзду.

— Слухай, Владзю,— сказала вона синові,— я завтра від'їду, бо мене вже тут не треба.

— Шкода,— відповів син,— я спокійніший, коли мама у мене.

Розмову вели вони по-польськи в окремій кімнаті, так що жінка судді її не чула.

— Не маєш чого лякатися,— говорила старенька пані,— все в найліпшім порядку. Одно ще хотіла я тебе спитатися: як ти думаєш сина охрестити,— на польське чи на руське?

— Коли я греко-католик, то і мій син повинен бути таким.

— І я так думаю, сину, і прошу тебе не відрікатися обряду батька і своїх предків. Бог один — і ти не мішай політики до такого діла. Має Казя свою Ядвісю, римо-католичку, то син повинен іти за тобою.

— Казя буде дуже невдоволена,— замітив син.

— Нехай она собі протестує, а ти на то мужчина, щоб поставити на своїм. Твій дідусь був поважним руським священиком. В домі його, правда, говорилося по-польськи,— як затямила я,— але він завсігди уважав себе русином. А твій тато був також русином і своєї церкви не відрікався.

Судді не треба було сего казати. Він пам'ятав добре, що хоч у домі єго покійного батька говорилося також не інакше, тілько по-польськи, однак батько дуже правильно ходив до церкви; а мати — хоч з роду римо-католичка і полька — дуже шанувала всі руські свята і справляла своєму чоловікові також руський святий і щедрий вечір, на Великдень і зелені свята, коли були окремо, а сама у той час ходила з мужем та з дітьми до церкви, навчаючи їх однакового поважання як для костьолу, так і для церкви. Так всі діти дома зросли і зовсім щиро тішилися, що мали подвійні свята. Коли ж подоростали, лишився у них в душі останній слід колишньої руськості — значне поважання для греко-католицького обряду і через те якась мимовільна, хоч і не зовсім певна терпимість для русинів.

Суддя дуже прикро відчував се, що єго жінка Казя маловажила "єго" свята, але, як уступливий муж, для спокою в хаті не починав ніколи бучі із сеї причини; зрештою як чоловік нових часів не клав великої ваги на всякі різдвяні та великодні церемонії.

— Як ти думаєш сина назвати? — питалася єго мати.

— Я хотів би, щоб називався так, як наш небіжчик тато: Миколай.

— Дуже красно, сину! Пієтизм гідний похвали...

— Що з того, коли Казя не годиться. Она хоче, щоб називався Казімір або Збишек. Чого їй так той Збишек красно звучить — я не можу єї зрозуміти.

— Ну, називайте, як вам подобається, але обряду не рухайте! Якби наш тато жив, він би тобі так само порадив, як я раджу.

Суддя дивився на свою маму, як на який гарний, старий, святий образ, і немало дивувався, бо ся сива, поморщена бабуся була немов якоюсь старинною пам'яткою з давніх, ліпших часів у Галичині, коли ще національні пристрасті не робили такого спустошення між людьми, як у нових часах. Она майже не може зрозуміти, що задля самого охре-щення дитини в греко-католицькім обряді тепер перша єго жінка, Казя, загнівається, а хоч дім єго чисто польський і він сам зовсім лихо говорить і пише по-руськи (він се відчуває), товариші з суду і поляки в місті не похвалять єго за таке охрещення сина; може, й в авансі пошкодять — всіляко буває... Старенька мати не хоче бачити нових часів, не займається ними, нагадує покійного мужа і в руське свято ходить і тепер в церкву молитися за него; мабуть, здається їй, що в церкві її мужа бог радше вислухає молитви за него, за "русина".

Ті думки і звичаї матері добре відомі судді, і він виразно відчував, що зробив би їй велику прикрість, не послухавши єї. Але він і сам не сумнівається довго, бо в душі єго це з тих часів, як він разом з покійним батьком — двох греко-католиків у хаті — обходили "свій" Великдень і маму разом з доньками приймали на "своїм" руськім святі, ще з тих часів бринить те широке і миле "Христос воскресе", співане досвіта коло церкви. Він чує свою дрібну хлоп'ячу руку в руці батька, що веде єго до церкви, він бачить, як вдома батько вчить єго три рази хреститися і руського "отче нашу" зі словами "їже, да" і іншими, котрих він не міг тоді зрозуміти,— коротко сказати, в душі єго ніяк не щезають враження молодих літ. І хоч він сам себе вважає поляком греко-католицького обряду,— не чує такого шаленого розгону у своїм польськім патріотизмі, який помічає в інших,— все єго щось стримує і в'яже. Поляк він — але, очевидно, не цілий, неповний, з якимсь пятном, котрого не можна спекатися... Та й не треба! Бо се п'ятно — він се чує серцем — нагадує єму всю єго чудову, безжурну молодість, доброго батька і любу маму,— всю ту домашню атмосферу, в котрій було стілько сонця, погоди і спокою.

При розмові з мамою про сина, котрим він так тішився, всі ті думки про минуле і теперішнє являються у него блискавицею, але виразно, бо ж він їх не раз передумав і відчув, покидав і наново розбирав, хоч і не міг ніколи довести їх до повного ладу.

загрузка...

— Казя не згодиться,— повторив він ще раз,— хоч я поляк, але її й то разило, що я греко-католик^ Се жінка з нових часів, не така, як мама. Уже кілька разів намовляла мене, щоб я змінив обряд. Хоч любить мене, але не прощає мені мого обряду. Сердиться, коли часом до церкви загляну. Rusinem прозиває...

— А ти від чого мужчина?! — обурилася мати.— Нехай буде рада, що такого мужа дістала! Овва, які мені маєтки внесла в твоє господарство! Та ще не мала би пошанувати твоїх переконань! Пам'ятай, не піддавайся! А якби що до чого — може, не злюбить собі дитини — телеграфуй до мене, маю дуже добру мамку, пришлю тобі! Не вступайся, пам'ятай! Тато на другім світі гнівав би ся... І я не бажаю собі того. Могла я слухати твого тата, може й она послухати. Се єї обов'язок.

"Яка се старосвітчина!" — думав собі при тих словах син-суддя, але не сказав нічого, тілько поцілував маму в руку. Здавалося єму, що він сей поцілунок дав всім тим давнім, добрим часам, котрі тепер майже казкою здаються. Відлетіли і не вернуться. Замість них прийшла національна боротьба, сліпа, зажерта, повна ненависті і злоби, тіснота на широкій землі, затруювання короткого і так життя різними кличами, що скорше чи пізніше переживаються і вимирають так само, як все на світі...

Поки суддя Данкевич не мав сина, він ніколи не застановлявся надто глибоко над тим, що єго тепер, при розмові з матір'ю, вперше тяжче заболіло. Аж отсей нехрещений маленький немова у візочку майже зажурив єго. Правда, малому все було байдуже; аби поживився, виспався і скупався, він більше не бажав. Та ось надходить уже перший великий клопіт з ним — приділювання єго до сего чи того народу, без єго відому. Єму й не сниться, що батько і мати можуть при сій нагоді посперечатися, що з хати їх може щезнути спокій. Проте сеї пригоди не минути і чим скорше її перебути, тим краще. Аби лише Казя зовсім виздоровіла.

На другий день приїхала теща. Молода ще жінка, літ коло сорок, пристроєна по моді, у величезнім капелюсі з довгим струсиним пером. На єї приїзд мати судді сама приготовила красний, як звичайно, обід, щоб за ним ще троха поговорити зі всіма і потім від'їхати, лишаючи сина, і синову, і внуків на опіку другої матері. По безчисленних поцілуях і об'явах радості із-за того, що, слава богу, всі здорові, родина засіла до обіду і, звісно, заговорила про того, що стягнув їх отеє разом, про маленького аноніма в колисці. Молода мати, бліда і втомлена, але задоволена, сиділа також при столі, хоч мало що їла.

— Треба би сими днями охрестити внука,— заговорила теща, звертаючися до свахи немов з питанням, немов з просьбою о пораду.— Може би, пані ще лишилася кілька днів, до хрестин.

— Не можу, та й не треба, коли вже пані тут,— відповіла сваха.

— Як же ж гадаєте єго назвати?

— Я хотів би єго назвати Микола.

— Ах! — запротестувала теща.— Се якось по-хлопськи.

— Мій муж так називався,— замітила старша бабуся спокійно.

— Перепрошую вас, пані, я забула, я не думала нічого злого,— схопилася теща.— Розуміється, ім'я нічого не значить.

На тс пані радникова сказала знов спокійно:

— Я порадила також Владзьові, щоб охрестив сина в греко-католицькім обряді.

— Ніколи в світі! — скрикнула нараз синова, і кров заграла на єї блідім лиці.

— Успокойся, дитинко! — заговорили в один голос обидві матері.— То ще час подумати над тим.

— Я умру! — додала ще синова, і кілька сліз скотилося з її гарних синіх очей.

Настала прикра хвилина, під час котрої здавалося, що се не родина, тілько вороги сидять коло себе. Пані радникова перервала прикру мовчанку словами:

— З такої причини ніхто не вмирає, а при шлюбі на те присягається мужеві послушенство, щоб єго виконувати,— тим більше, коли муж добрий.

— Я не хочу! Я не хочу! — спротивилася синова, розплакалася і вийшла до спальні.

— Прошу мені не беспокоїти дитини тепер, коли она ще хора,— обстала мати за донькою і встала з крісла.

Примерклі сиві очі бабусі блисли обуренням, але она змовчала і тілько по хвилині відозвалася:

— Я за годину від'їду, і ви всі можете інакше постановити, як я раджу.

1 2 3 4