Наркіс. Розмова про те: Пізнай Себе

Сковорода Григорій

Пролог

Це є син мій першородний. Народжений на сьомому десяткові віку цього. Наркіс називається така собі квітка і такий собі юнак. Наркіс — юнак, котрий у дзеркалі прозорих вод при джерелі дивиться сам на себе і залюбився смертно в самого себе — є предавня притча із постарілого богослов'я єгипетського, що є матір'ю єврейського1. Наркісів образ благовістить це: "Пізнай себе!" Нібито сказав: чи хочеш бути задоволений собою і залюбитися в самого себе? Тоді пізнай себе! Поспитуй себе міцно. Атож! Як це можна залюбитися в невідоме? Не горить сіно, не захоплене вогнем. Не любить серце, не бачачи краси. Видно, що Любов є Софіїна дочка2. Де мудрість уздріла, там любов згоріла. Воістину, блаженна є самолюбність, коли вона свята; гей, свята, коли вона істинна, гей, кажу, істинна, коли знайшла та уздріла одну таку істину та красу. "Посеред вас стоїть, а ви й не знаєте".

Блажен муж, котрий знайде в домі своєму джерело втіхи і не жене вітри із Ісавом3, займаючись ловитвою по порожніх околицях. Дочка Сеулова Мелхола4, яка із отчого дому через вікно розкидала по вулицях позири свої, є мати і цариця всіх, хто туляється по окільних пустелях услід безпутного того мандрьохи, кого, як буйну скотину, зустрівши, зажене в дім пастир наш. Куди тебе біс жене? "Повернися в дім свій!"

Тії-бо Наркіси є буйні. А мій мудрий Наркіс амуриться вдома, за Соломоновою притчею: "Розумний праведник собі другом буде".

Коли хтось де прозрів у водах своєї тліні красу свою, той не в якусь зовнішність, не у тління свого воду, але в самого себе і в саму свою суть залюбиться. "Стежки свої посеред себе заспокоїш".

Наркіс мій справді палиться, розпалюючись вугіллям любові, ревнуючи, рветься, мечеться й мучиться, ласкаво дбає, печеться і мовить усіма мовами, але не про багато що, не про порожнє що, але о собі, про себе і в себе. Печеться тільки про себе. Це єдине, що є йому в потребу. Нарешті весь, ніби лід, розтопившись од самолюбного полум'я, перетворюється у джерело. Авжеж! Авжеж! У що хто залюбився, в те перетворився. Кожен є тим, чиє серце в ньому. Кожен є тим, де серцем сам.

О мила моя любове, Наркісе! Тепер із повзучого червиська постав ти пернатим метеликом. Тепер ти воскрес-таки! Чому не перетворився в ручай чи потік? Чому не в річку чи море? Скажи мені! Відповідає Наркіс: "Не налягайте на мене, добре-бо я діло сотворив. Море із рік, ріка із потока, потоки із струмків, ручай із пари, а пара завжди при джерелі — суща сила і чад його, дух його і серце. Я що люблю? Люблю струмок і голову, джерело й начало, вічні струмені, що виточуються із серця свого. Море — це гній. Ріки минають. Потоки висихають. Ручаї щезають. Джерело вічно парою дихає, що оживлює й прохолоджує. Одне джерело люблю і зникаю. Все інше для мене стеч, сеча, підніжжя, тінь, хвіст..." О серце мирське! Чиста бездно! Джерело святе! Тебе одне люблю. Щезаю в тобі і перетворююся... Чуєте-бо? Те, що оспівує орленя орлиці, матері фіванської премудрості?5

Лицеміри і марновірники, чуючи це, спокушаються і огуджують. У джерело перетворитися? Як може це бути? Не нарікайте! Дуже легко тому, хто вірить, ясніше скажу: тому, хто пізнав у собі таку красу. "Пара-бо є вилиття сили Божоїі вилиття слави чистої Вседержителя".

Ліпше було б йому десь перетворитись у золото, чи в коштовний камінь, чи... Стривайте! Він знайшов найліпше. Він перетворюється у володаря всього живого, в сонце! Ба! Хіба сонце і джерело одне і те ж? Гей! Сонце ж є джерело світла. Джерело водне виточує струмені вод, напоюючи, прохолоджуючи, змиваючи бруд. Вогненне-бо джерело виточує проміння світла, просвічуючи, зігріваючи, омиваючи морок. Джерело водне водному морю початок. Сонце ж є глава вогненному морю. Але як це може статися, щоб людина перетворилась у сонце? Коли це неможливо, то чому вістить істина: "Ви є світло світу, тобто сонце".

О лицеміри! Не за лицем судіте, а за серцем. Гей! Сонце є джерелом. Бо хіба не може бути Божа людина сонцем? Сонце-бо не за лицем, а за джерельною силою є джерелом. Так і людина Божа, що виточує животворні струмені й проміння Божества випускає, є сонцем не за сонячним лицем, але за серцем. Кожен є тим, чиє серце в ньому: серце вовче — істинний вовк, хоч обличчя людське; серце боброве — є бобер, хоча вигляд вовчий; серце вепрове — є вепр, хоч вигляд бобровий. Кожен є тим, чиє серце в нім. Але лицеміри буцають рогами вперто. Чи ж може таке бути? Адже людині перетворитися у сонячне лице неможливо. Лице ж бо і серце — речі різні... Правильно, правильно судите! Я теж суджу: аж ніяк неможливо. Та і яка користь? Вид бобрів не творить вовка бобром. О глухі лицелюбці! Зважте на цей грім: "Плоть ніщо, дух животворить!".

І чи не знаєте ви того, що вид, лице, плоть, ідол є те ж саме, а також ніщо? Чи не знаєте, що світ цей є ідол поля Деїрського?6 Сонце ж боввану оцьому є лице його і золота голова його, а це марнота марнот! Даниїл7 не кланяється, а Наркіс не любить його. Світ є вулиця Мелхолина, блудниця вавилонська, біснувате море, а Даниїл та Наркіс у запалених цих пекельних водах побачили люб'язну свою любов. Яку? Росоносне джерело і справжнє сонце, як написано: "Доки дихає день", тобто сонце. "Де спочиваєш? Яви мені погляд твій!". "О добра мудрість є людині, а більше тим, котрі бачать сонце"8.

Подяка ж бо блаженному Богові. Це є невимовна його милість і влада, що зробила безкорисне неможливим, а можливе корисним. Нині мій Наркіс перетворився у справжнє, а не порожнє сонце. Запитання від лицемірів: "Що це? Виходить, що в одному сонці є два сонця?" Відповідь: "А де ваші вуха тоді, коли голосною трубою небеса проповідують: "У сонці поклади поселення своє?"

Бачите, що в золотій голові кумира вашого світу цього і у вавилонській цій печі9 живе і суботствує незаходимий наш світ і не ваше морочне, але наше сонце прославляється такою трубною піснею: "Джерело, що виходить і напоює все".

Але менше з тим, хай лицеміри мучаються в огненному їхньому, своєму озері. Самі ж з Ізраїлем перейдімо на той бік моря, за порадою Варуховою10: "Хто перейде на той бік моря і знайде премудрість? Там рай". Там амуряться Наркіси, котрі пізнали себе. Ось перший зустрічає нас улюблений Давид, співаючи пісню свою: "У тебе джерело життя. У світлі твоїм побачимо світ".

загрузка...

Залишаєтеся, лицеміри, з наявним вашим сонцем. Ми в поганому вашому сонці знайдемо нове і прекрасне таке: "Хай буде світло!". "Хай стане сонце! Й утвердиться сонце!"

Це за стіною і за межами вашими зустрічає нас, одягшись світлом вашим, наче ризою! Це проголошує нам: "Радуйтеся!". "Дерзайте! Мир вам! Не бійтеся! Я є світло! Я світло сонцевому кумиру і його світу". "Прагни, хай прийде до мене і хай співає!"

ЧУДО, ЯВЛЕНЕ У ВОДАХ НАРКІСОВІ

Скажи мені, прегарний Наркісе, чи щось побачив у водах твоїх? Чи хто явився тобі в них?

Відповідь. На водах моїх спливло Єлисейське залізо11. Уздрів я на полотні плоті моєї, яка протікає, нерукотворний образ, "що є сіяння слави отчої". "Поклади мене, як печатку, на м'язі твоєму"12. "Знаменується на нас світ". Бачу Петра вашого гавань: "Землю посеред води, словом Божим складену". Я бачу свого друга, Ісаїного цього: "Царя зі славою узріте, а очі ваші уздрять землю віддаля". Ворожбитка — плоть моя, явила мені мого Самуїла13. Його єдиного люблю, розтаю, зникаю і перетворююся. В іншому від єгипетського глянемо на єврейських Наркісів. Ось перший нас зустрічає: "Ревнуючи, поревнував по Господі Бозі..." Ось другий: "Душа моя зійде у слово твоє", тобто перетвориться. Ось ще тобі Наркіси: "Це все залишимо і вслід за тобою підемо". А Давид чи не істинний є Наркіс?14 "Зникне серце моє і плоть моя". "Зникнуть очі мої для спасіння твого". "Коли прийду і явлюся обличчю твоєму?" А це чи не точнісінький Наркіс: "Світ мені розп'явся і я світу". "Не живу я, але живе в мені Христос". "Доки перетворить тіло смирення нашого..." "Бажаю розрішитися". "Мені-бо жити — Христос, а померти — набуток".

Як у джерелі обличчя людське, так в Ісаїних словах, начебто веселка у хмарі, видно цих Наркісів амур. "Буде Бог твій з тобою завжди, і наситишся, чого бажає душа твоя, і кості твої ожирніють і будуть, як сад напоєний і мов джерело, з якого не висякне вода, і кості твої проростуть, як трава, і розів'ються, і наслідять роди родів. І створяться пустелі твої вічними, і будуть основи твої вічні родам родів, і назвешся творителем загорожі, і стежку свою заспокоїш посеред себе"15.

РОЗМОВА [1-ША] ПРО ТЕ САМЕ: ЗНАЙ СЕБЕ

Особи: Лука ,його Друг та Сусід

Лука. Вчора обідали ми обидва в мого брата, я і сусіда мій, знарошне задля неділі, аби побалакати про щось із Божого слова. Стіл був у саду. Нагоду до розмови подали слова, написані в альтанці, такі: "Той зітре твою голову, ти ж берегтимеш його п'яту".

Були при тім обіді двоє вчених: Навал та Сомнас16. Вони докладно розтлумачили ті слова на прохання брата мого. Я безсумнівно вірю, що Святе Письмо — райський харч та ліки моїх думок. Тому ганив себе за те, що не міг відчути у тих словах жодного смаку, хоча вони й солодкі.

Друг. Чому називаєш солодкими слова, не відчуваючи в них ніякого смаку?

Лука. Так само, як той, хто здаля дивиться на райські квіти, не чує їхнього запаху, а тільки вірить, що вони дихають чудовим якимось духом.

Друг. Слухай-но, брате. Хоч би ті квіти дихали під ніс, але все одно годі нам взнати їхній смак.

Лука. Чому? Хіба в нас немає голови та ніздрів?

Друг. Голови та ніздрів? Знай, що ми позбавлені в собі цілої людини і маємо сказати: "Господи, людини не маю..."

Лука. Хіба не маємо й не бачимо в собі людей?

Друг. А яка користь: мати, але не розуміти? Споживати, а смаку не чути?.. Коли хочеш знати, то відай, що ми так бачимо людей, гейби хтось показував тобі одну лише людську ногу чи п'яту, сховавши голову й усе інше тіло. А без голови взнати людину годі. Ти ж бо сам себе бачиш, але не розумієш і не тямиш себе. А не розуміти себе самого — це те ж таки, слово в слово, що згубити себе. Коли в твоїй хаті заховано скарб, а ти про те не знаєш, це все одно, слово в слово, що його нема. Отже, пізнати самого себе, і відшукати себе самого, і знайти людину — одне і те ж. Але ти себе не знаєш і не маєш у собі людини, в якої є очі й ніздрі, слух та інші відчуття; як же тоді можеш розуміти й знати свого друга, коли сам себе не розумієш і не маєш? Слухай, що каже істинна людина тому, хто хоче її знайти і пізнати: "Коли не пізнаєш себе саму, о добра в жонах, стань у п'ятах паств і паси козлиська свої біля пастирських поселень".

Лука.

1 2 3 4 5 6 7