Сім

Олійник Борис

(поема)



ВIКТОРУ КIБЕНКУ
МИКОЛI ВАIЦУКУ
ВАСИЛЮ IГНАТЕНКУ
МИКОЛI ТИТЕНКУ
ВОЛОДИМИРУ ТИЩУРI
ВОЛОДИМИРУ ПРАВИКУ
(Мов з козацького реєстру,
Чи не правда?)...

І всi шестеро — пожежники,
Тiльки сьомий,
ВОЛОДИМИР ШЕВЧЕНКО, —
Кiнорежисер…
Де ви тепер,
Матерiв своїх дiти,
Колисаєте сон?
…Вдарило в очi свiтло,
Яснiше тисячi сонць

1
Струсонуло цiлим свiтом.
В Страхолiссi перед свiтом
Брязнув дуб тисячолiтнiй —
Охнула земля.
Тiльки — пилу мертва хмарка,
Та ще крук зловтiшне каркнув:
— От i всi кiнцi,
Хлопцi-молодцi!
Самоїли дух i тiло,
доки й корiнь переїли! — І регоче, гад.
Аж мороз — до п'ят.

Дзьоб нацiливши, мов жерло,
Карка: — Ну, нарештi зжерли —
Та не просто дуб
На криничний зруб,
А тисячолiтнiй символ,
Пiд яким щодня мiсили
Для дiтей казки:
"Ми, бач, козаки!"

А тепер вже дiло часу —
Розжувать i стовбур в масу,
Щоб i знак погиб,
І — вперед, углиб:
Позаяк струбили жертву,
Саме час наспiв
Одне одного дожерти
Під застольний спiв.

Слава Богу зуби добрi
(Як-не-як, а й корiнь дроблять):
На здоровля — їж,
Тiльки чимскорiш,
Щоб, дивися, кляте плем'я
Не взялося їсти землю...
І регоче, гад,
Аж мороз — до п'ят.

— Дай-но, — карка, — свiте, сили
Дожувать їм врештi символ
І себе самих — без солi,
Щоб земля їх не носила.
Порятуй нас, доле,
Вiд цiєї поторочi,
Хай самих себе поточать
Шашiллю до пiр'я,
Щоб на цьому свiтi
Хоч зостались звiрi!

Я кажу йому:
— Чи так же
Завинився рiд наш, враже!
Люди ж ми таки.
Ну... не козаки,
Але щось i ми робили,
А не тiльки пхали рило
До масних корит.

Щось i ми намудрували
А поглянь: летить
За космiчнi перевали
Син землi.
Живий.
Не робот!
Вiн же, гад, поляскав чобiт,
В зуби —
Сигарету.
Рiже:
— В космос чи до чорта,
Тiльки — чимскорiше, щоби
Вас змело з планети,
Як страшнi хвороби!

Вашi чола розпад мiтить,
Ви себе як бiовид
Вичерпали з тої митi,
Коли в генах,
як бандити,
Скальпелем лишили слiд.

Коли гуси ("гуси бiлi-i-i!")
Спритний геноiнженер
Перевiв з краси
в дебiлiв, —
I поперли в свiт наш бiлий
Ордн тлустих ненажер,

Коли ти в зерно природи
Увiгнав по лiкоть шприц,
Щоб нагодувать народи
Хлiбом збочених пшениць.
Що ж, возрадуйся тепер:
М'ясо
з вилупкiв дебелих,
Хлiб iз хворого зерна
Доти їли,
що в дебiлiв
З'їхали самi сповна.

— Ну, кажу — так це знедавна:
Гени, коди, ДНК...
А ранiш велося справно,
Вiд природного струмка.

— Що?! — Вiн з подиву аж звився. —
Та на всiх дiлах i мислях
Ваших —
озирнись!
Ще задовго до потопу
Знак гадючий
мiзантропа
Кiльцями повивсь!
Хочеш глянуть в ретро? На! Знiмаю ретуш.

2
На вилах — вола.
На хрестi — Христа.
Гуса Яна—
На майданi…
То куди вже далi, пане?!
Бабця вироста
Нишком з-пiд хреста.
Пiдкида хмизку в багатгя...
О Пречиста Дiво-Мати —
Простота ж свята!
Хоче прислужитись Яну:
Пiдсуває п'ятипало
(Бач, i руцi не вiдпали!)
Та ворушить хмиз...
Що ж ти очi вниз?!
Це ж твоя — людська! — подоба,
А не сатанинська проба:
Бiс тут нi при чiм.
О, береш в прицiл
Знову Понтiя Пiлата!
Але ж Понтiй теж, сказати б,
Твiй по кровi брат!

І регоче, гад,
Аж мороз — до п'ят.

— Гей, — почав я грiзно, — круче,
Щось ти взяв занадто круто, —
Та й затнувсь, бо власнi пальцi —
Достеменно як у бабцi
Звiдти... з-за хреста.
Зцiпило уста.
А вiн маже,
Сила вража:
— Бачу не дiйшло.
Може, щоб велось яснiше.
Перекинемось на вiршi?
Згода?
Почали:
"Великоднiй дощ
тротуаром шов-
ковая зелена
ярилась з-пiд землi.
Це Христос воскрес
мертвих воскресити...
Гарно вишито, панотче?
Тiльки ж чом боян примовчав,
Як воскреслi пiд хрестом
Воскресителя Iсуса
Прибивали в тiлi й дусi
До грiхiв своїх,
як брусiв,
Щовеликдень молотком?!
Щоб на свята Великоднi
Вiдмоливши всенародно
Крашанку Христову,
Согрiшити знову...

Отакi дiла,
Мосцiпане:
На вилах — вола.
На хрестi — Христа.
Гуса Яна —
На майданi...
Далi нiкуди, миряни:
Ваше плем'я окаянне
Виродилося в нiнащо,
Бо коли своє, найкраще,
Палить, аж сопе,
І на себе, в ямi сидя,
Землю з червами i гиддю
Весело гребе,
То, вважай, у бiовидi
Вижило себе.
Прожило себе!

А рекли ж "Вiнець!"
Щоб на вас правець!
Ще й заглавними аршинно
Величалися:
"ЛЮДИНА!"
Теж менi святi
Браття во Христi!
Та у кожнiм з вас змiїна,
Схована пiд одежину
Била в три хвости
Ще у сповитку —

Загнаний в кутку:
— Гей, — кричу я, — ти
Переходиш мiру, враже!
Не вичорнюй менi в сажi
Золотi слова:
"Шовковая, зелена..."
Певно, що — трава.

— А по тiй травi, —
Кряче вiн менi, —
iз дiрою в головi
Пiд обрiзом у прицiлi
Тягнуть голову артiлi...
Ех, дiла землi!
А по тiй травi
За дiла кривi
На вiдплату в повну мiру
Пiвсела везуть в сибiри
Да по тiй травi,
Все по тiй травi...

— Постривай, — кажу, —
Це ж покiль межу
Ми гуртом не розсотали,
Та коли б не... (що си стало
З пам'яттю?) Коли б не той...
З прiзвищем iз сталi.

Вiн же — в регiт, гад,
Аж мороз — до п'ят:
— Он завiв куди?!
Лiпше ти зажди
Та скажи на ласку й милiсть,
Чи не ви тодi,
Колiнкуючи, молились:
"Батъку Сталiне, веди нас
(Себто весь народ)
До нових висот!"

І валили ходом хресним,
I йому творили меси.
Хто ж вас тяг — повiдай чесно, —
Всiх за язика?
Ну! Чия рука?
…………………………………………….

З
— Ач, ми як заговорили! —
Чорно вдаривши у крила,
Аж затiпавсь крук. —
А ходи сюди, промовцю.
Вiдступись на пiвстолiття,
Саме в тридцять сьоме лiто,
І повiдай:
що це?
Дивися i слiпни:
у страдницьку путь
Народного маршала бранцем ведугь.
Обiрванi з м'ясом,
висять нагороди,
Ще вчора — народний, вже — "ворог народу"
Сьогоднi.
А де ж твiй народ?
Е нi, не вiдводъ свого погляду в Кут:
Народного вчителя —
в'язнем ведуть
За те лиш, що мову плекав твого роду,
Ото й сподобився на "ворог народу".
То де ж твiй народ?

Чому ж твої очi скакають,
Як ртуть?
Дивися!
Впiзнав?
Твого діда ведуть
За те, що (ну й пам'ять у них!)
в тридцять третiм,
Рятуючи рiд вiд голодноi смертi,
Сховав зо три жменi вiвса з недороду,
Здобувши на старостi — "ворог народу".
Так де ж твiй народ?!

Чому ж вiн, зашивши переляком рот,
Спiвучий та добрий,
нiмує, мов риба,
Чи, в погрiб забившись,
налякано клiпа
i шепче сусiдовi крадьки в рукав:
"Та вiн же не винен,
а ,, ворон"... украв".
Оце твiй народ?!

А вашi ж дiди
починались красиво, як день,
Як ранок вселюдський, вони, молодi.
починали!
Яких вони свiтовi надарували пiсень, Яку вони мову,
розбивши закови упень,
Вписали в державнi Богдановi унiверсали!
Вони своїх коней пустили не вчвал,
І вiдстань, i час подолали
а в галоп.
в єдиному летi:
Воскреслi з болiт Берестечка, взяли Перекоп,—
i досi вiд захвату — сльози в зiницях
планети!

Якi в них буди Наливайки,
Сiрки,
Богуни!
Який у них гетьман родився, щоб їх освятити!
О, знали б високi, як низько падуть їх сини, —
Вонн ще в колисцi волiли б себе задушити!

4
Та хто ж ти врештi?! І з яких болiт
Явився, враже?! За яким це правом
Клюєш в ребро, де так менi болить,
Що кров скипає сизим переплавом?
І хто тебе послав чинити суд
Над волею моею безборонно,
Так, нiби ти єдиний знаєш суть,
Так, нiби ти один — закон в законi?!

–Чого це ти раптом засмикавсь, як лис?
Кого ти питаєш? У себе вдивись.
Який ще там ворон? — зайшовся до слiз. —
Твiй ворон давно, мов колiно, облiз.
Ти стiлъки його по катренах тягав,
Що вiн перевiвся на зайвий тягар.
I навiть маля, розжувавши твiй вiрш,
Сприймає його за курча — i не бiльш.
Я — з'ява страшнiша. Я — з костi твоєї
І шкіри.
Колись величавсь песимiзмом i вельми
Цінивсь,
Так ти ж мене зраджував стiлъки, що,
втративши вiру,
Я з жовчю злигався. І маєш нащадка —
Цинізм.
………………………………………………….
— Невже ж ми всi, — я вже волаю в пам'ять.—
Невже не той обрали шлях i брiд?
Невже ж дiди, конаючи на палях,
Не виправдали на землi наш рiд?!

— Ти знов хитруєш утекти
Вiд сповiдi в дiдiвську славу?
Так то ж вони дiстали право
Людьми назватись, а — не ти!

Хiба ж не я… хiба ж не ми
У рукопашному стремлiннi
В космiчнi гони безгомiннi
Ішли одчайно проти тьми

Непiзнаного, щоб пiзнати
Таїнь свiтiв надсвiтлових,
i умирали, як солдати,
В ядрi розлущуючи атом
задля живих!

–Задля живих?! — Вiн звивсь,
як вурдалака,
i в божевiльнiм реготі осiв:
— Спасибi ж вам за попiл Нагасакi
Від iменi грядущих Хiросiм!

Та хто ж вам видав дозвiл, волохатим,
Що ледве злiзли iз дерев на твердь,
Лапищами терзать невинний атом
І, в зраненому, розбудити смерть?!

Нездарнi лад навести в рiднiй хатi,
Ще не пiзнали таїнства огню,
А вже до нъого тягнетесь, рукатi,
Щоб землю з небом випалить на пню!

Чи вам одним земля — у нагороду
Що ви й прибрали всю до рук?
На неї мають право вiд природи
Роса i сарна, соловiй... i крук.

Трощiтъ себе до атомного пилу,
Гребiть судомно золото до ям,
Та не тягнiть же землю у могилу
Вона дарована не тiльки вам!

(Квiтка стояла так грацiозно. Нiжка
в грайливiм па.
— Тiльки ж чому це пiд віями сльози? —
Я запитав у пании.

–Хто вас образив? Де ваша хустка?
Тихо торкнув мiзинним.
...Скриппула жерстю синя пелюстка.
Сухо розпавшись тлiном.

Божа коровка — мов короговка,
Радiсть яка малечi!
А придивився — лиш оболонка
Мертвої порожнечi.

Сiв на травинку коник, як понi.
Вусики пружать в парi.
Мав упiймати диво в долонi —
Нiжки сухi вiдпали.

Клени на майсъке вибрались вiче
Похизуватись клечанням.
А придивився: жовтi, як свiчi,
В присмерку поминальнiм.

— Хто ж це накоїв? — стиснуло горло.
Сиво мовчало груддя...
Вдарив у скроню каменем ворон:
— Люди!)

...Отямився.
Зв'язав уривки нитi
Розмови.
Повернувсь вiд забутгя:
— Ти змiшуєш в одне усе на свiтi, —
І нас, i їх женеш пiд каятгя
Однакове
Але ж не ми пiдпалювали хату
У Хiросiмi з ядерних трутiв.
Чому ж ми мусимо покутувати
Чужi грiхи?..

Вiн люто протруїв
Мене пекелъним оком.
i цинiчно
Уже й не каркнув — змiєм просичав:
— А хто ж мене, слiпого, научав,
Що всi ми — люди? i права довiчнi
На рiвнiсть нам природа воздзла,
Яка б у тебе шкiра не була, —
Нам важитъ тiльки те, що ти —
Людина,
Що спiлъний дiм усiм —
земля єдина.
І нам за неї, як за матiр дiтям,
Щомитi звiтувати перед свiтом
Без позиркiв на раси й колъори,
На гербовi печатi й прапори.

Куди ж ти дививсь,
коли дiти твоєї надiї,
Руйнуючи спокiй iще праслов'янсъких
пластiв,
Заклали реактор, як мiну повiльної дiї,
Пiд саму колиску твоїх однокровних братiв!

Невже ти хотiв ошукати природу закляттям,
Що в нас пак i смерчi ласкавiшi,
нiж за бугром?
Отямся ж нарештi!
Нещадний однаково атом
Що в них над Гудзоном,
що в нас над билинним Днiпром!
Однаково дiлиться вiн до межi рокової.
Чи вiдаєш ти, що за нею гряде з пелени,
Коли над планетою виросте гриб сатани,
Посiяний слiпо з твоєї гординi людської?!

Та є ще страшнiше, нiж вибух ракети
нещадний,
Коли без удару, нечутно, немов з-пiд поли,
Повзтимуть крiзь тебе у жили невинних
нащадкiв
Зловiснi потоки з отруєної золи
Кульгавих реакторiв, ще не доношених вченим, —
Нездарних калiк, що поквапно пiшли в серiал,
Вони прогризають наскрiзно бетон i метал
Ножем променевим i вирок пiдписують генам.

О, як ця омана купує!
Бо все — як було:
І ночi, i днi пропливають
у звичному плинi.
І сонце щоранку пiдводитъ античне чоло,
І мiсяць щовечiр гойдає колиску дитинi,
Нуртує загал у робочiй, крутiй товчії,
Будуються плани житейськi на завтрашнiй вечiр.
І жони несуть з магазинiв у вулик сiм'ї
Наїки, вгинаючи емансипованi плечi.
І збори киплять, наганяючи переполох
Вiтрами оновленъ на вигаслi душi i гасла.
І маску нову примiряє старий демагог,
Слизьким язиком натискаючи ревно
на гласнiсть.

І кожному свiтить своя, доморосла, мета,
І кожен, як може,
утверджує в нiй особисте:
В димах Запорiжжя доварюють предки метал,
Яким добивають в екстазi стiльцi
їх сини-металiсти...

Життя — як жипя.
1 2
загрузка...