Метафізична поема

Руденко Микола

Микола Руденко

Метафізична поема

1. Нірвана

Якщо лягти на нари і до неба

Підняти очі —

В той малий квадрат,

Який дарує інколи для тебе

Жаданий промінь сонця із-за ґрат.

Якщо машин гудіння монотонне

Кудись відступить за глуху стіну —

Тоді у споминах душа потоне

І я в минуле думку пожену.

Чия була це воля і закон чий?

Чому зі мною скоїлось отак?..

Був той Едем, що називався Конча.

Там жив піїт — до райських справ мастак.

Світ був придатком до тієї хати,

Що мала безліч дорогих принад.

Які троянди він навчивсь кохати!

Який він викохав розкішний сад!

Там чергувались музика і тиша,

Щось феї шепотіли гаряче.

Здавалось, чорт йому дітей колише,

Вода нагору — й та сама тече.

А він статечно ходить, оглядає

Зелені володіння з-під руки...

Аж соромно стає, коли згадаю,

Який я був порожній в ті роки.

Та, мо', тому, що якось я із дому

Злітав за Атлантичний океан —

У день один зненацька усвідомив:

Земля — це тільки стереоекран.

І відбувається на ньому дія,

У котрої відносна новизна.

А хто ж насправді нами володіє?

Статисти ми, чи зорі —

Хто це зна?..

І видався мені убогим, сірим

Той водевіль, що вийшов на екран.

Вже ні очам, ні пальцям я не вірив.

Немов життя —

Це був лише обман.

Весь збурений по вінця, до нестями,

Я намагався розгадати світ.

Я ще не знав,

Що він — поза чуттями:

Його не оком —

Духом бачить слід.

Та все ж, спиняючись під осокором,

Здіймав до неба непорушний зір.

Можливо, справді я здавався хворим —

Такий пішов про мене поговір.

Заглиблення у себе не минало

Безрезультатно:

Я вже добре знав,

Що трудова теорія сконала —

Її небесний промінь розтинав.

Той промінь, котрий з одного зерняти

Дає нам тридцять...

Вартість? Це ж вона!

Якби сміливу думку не спиняти,

Тут деякі відмерли б імена.

Та я ще був до цього не готовий —

Ще не відчув із Всесвітом злиття.

Тоді й прийшов отой удар раптовий,

Який змінив усе моє життя

П'ятнадцять літ тому.

Кінчалось літо.

Мене чекали снідати в саду

Та, що була дружиною, і діти.

Я й сам уже гадав:

Ось-ось піду.

Тим часом я спинивсь на розрахунку:

Продукт сукупний має п'ять частин.

За логікою шикувалось струнко:

Ісус Христос...

І п'ять Його хлібин.

Адже ж не золото в основі —

Злаки!

Зерно й солома, їжа для людей

Та для тварин...

З'явилися ознаки

Порушення усталених ідей.

Ознаки катастрофи.

Помирала

Система ціла. Йшов над нею суд.

Я розумів: звичайно, що до рала

І до землі додати треба труд.

Проте леміш, чепіга та підкова

Не родять хліба.

Суть у землі, воді...

Отож заклята вартість додаткова —

Насправді тіло Боже...

І тоді...

Не знаю як —

Та розказати мушу

Пригоду несподівану оту:

Шість крил вогненних підхопили душу

І понесли в небесну повноту.

І закрутився світ перед очима.

Упав Святий Вогонь,

Немов удар.

Шість крил я відчував поза плечима

І дивну Силу —

Занебесний дар.

Шість полум'яних крил. А тіло — де ти?

Я за столом, пригадую, сидів.

Але здавалось: на шляхах планети

Вже не лишалося моїх слідів.

Земля відмерла, і відмерло тіло —

Є тільки променева суть моя.

Ця безтілесна суть кудись летіла —

Моє прозоре шестикриле "я".

Ні краєвидів, ні облич, ні тіней —

Предметність, речовинність тут чужа.

Немовби ти — лиш вібрування ліній,

Звук, що себе істотою вважа.

Весь простір виткано із нот і звуків.

Вони — це люди й ангели. Вони —

Слова, що стануть душами онуків.

Сонця, в яких живуть твої сини.

Ти — цілий Всесвіт. Ти — живе проміння,

Бо тільки світло тілом є твоїм.

Звикай до вічності. Надбай уміння

В безмежності впізнати справжній дім.

Я довго ще не вірив, хоч носила

Мене живого з того світу в сей

Безсмертна, вогняна, біблійна Сила,

Про котру людям розповів Мойсей.

Себе в печери кидали довіку,

Були готові все життя віддать —

Аби колись упала чоловіку

Оця найбільша Божа благодать.

Хтось у житті сягав святого змісту —

І Церква, й світ пишалися отим.

Чому ж мені те впало —

Атеїсту,

Що був ізмалку зовсім не святим?

І хоч ніколи не брехав нікому,

Не лицемірив, щоб дістать верхів,

Але ж не міг так просто, наче кому,

Підчистити своїх земних гріхів.

Отож не ждав, не мріяв, що дістану

Убогим духом занебесну твердь...

Та всім єством поринувши в нірвану,

Я розумів, що то була не смерть.

Не смерть — я жив,

Хоч бачив те, що другий

Лиш після смерті зможе осягти.

Святий Вогонь, немов правиця Друга,

Для мене відкривав живі світи.

Я зважив: не повірить ні єдина

Душа, що Бога раптом я зустрів.

Ген та, яка була моя дружина,

З Літфонду викликає лікарів.

Я їй сказав. Так, я сказав про Бога.

Вона ж своє: не кінчиться добром.

Яка в її очах була тривога!

Одразу ж запідозрила синдром.

Я зрозумів: признався недоречно.

Її завжди втішало лиш земне.

Я посміхався. Щось доводив ґречно.

Але вона вже втратила мене.

Я був тепер не здатний на щоденне

Длубання в темряві, в міщанськім злі.

Та й що за посмішка була у мене,

Коли я жив уже не на землі?..

Напевне, виглядав якимось блазнем —

Бо щось вдавать не вмію й не люблю.

(Тепер, коли зробився політв'язнем,

Я з примусу нічого не роблю).

О Земле! Мій маленький, грішний атом!

Домівко заморочена моя!

Десь на тобі з білковим автоматом

Говорить лікар —

Але то не я.

Не я —

Лише моє покірне тіло,

Яке тримає руки на столі.

Воно ходило чи воно сиділо,

А дух мій жив уже не на землі.

Тепер піду, високих думань повний,

Серед злостивих дурнів та нетям.

І, переплавлений, як віск церковний,

Зречусь того, що називав життям.

Нехай настануть будні кращі й гірші,

Але віднині до останніх днів

Зречусь легких видань, газетних віршів,

Чиновних шанувань та орденів;

І навіть слави — слави ветерана,

І хати у розкішному саду,

І добрих страв, і спокою для рани,

І врешті до в'язниці добреду.

Не вбережуть мене усмішки чемні

Від наклепів та невиправних бід...

Які ж бо ми порожні та нікчемні —

Ми, що пнемось переробити світ!

2. Піфагор

Той, хто знає мене —

Вірить кожному слову моєму.

Але ти, що не віриш,

Самому мені поясни:

Як це сталось, що я

Цю свою духоборчу поему

Починати в концтаборі мушу

Лихої весни?

Пояснити не зможеш —

Тож вірити мусиш поету.

Я не казку розказую —

Все це насправді було.

Сто мільярдів дворуких

Відвідало нашу планету —

І однаково бачили люди,

Де Бог,

Де диявол,

Де зло.

Сто мільярдів у тисячах літ

Без брехні, без гордині

Прихиляли коліна...

Як смієш не вірити їм —

Серцю їхньому, мозкові?..

Раз ти не віриш людині,

То кому ж ти повірив

У гонорі згубнім своїм?..

Я не казку розказую.

Я, що народжений вдруге —

Вже від Батька Небесного, —

Бачився з Сином Людським.

Він мене обіймав, як духовного брата,

Як друга.

І ні з ким я отак не зріднився,

Як з Ним.

Не молитви потрібні Йому,

Не церковні кадила —

То не сутнє...

А сутнє сьогодні одне:

Щоб отут, на землі,

Де душа Його вічна ходила,

Вільне Слово воскресло

Й прославило царство земне.

То навіщо ж Йому

Вихваляння й церковні принади?

Не в терновім вінку —

В дротяному Його голова.

Він — Дух Сонця.

Він — Логос.

Посланець тієї Монади,

Про яку ти почуєш від мене

Правдиві слова.

Я летів шестикрилий.

Яка ж то була насолода!

Ні, Земля своїм дітям

Таких насолод не дає.

Ви картин вимагаєте?

Їх не було, бо Природа

Лиш у плоті

Спроможна явити обличчя своє.

Плоть була на землі.

Там лишилось усе, що для ока.

Я дивився не оком, а духом.

О брате, повір:

Хоч довкола світилась безодня

Широка, глибока,

Зір духовний —

То є наймогутніший зір.

Якщо Сяйвом Полярним

Ти здатний себе уявити

Чи веселкою в небі...

Якщо ти зумієш отак

Щиру душу вдягнути,

Щоб власне обличчя явити

Перед Богом могла —

Ти мислитель уже, не простак.

Я — Безсмертний Вогонь.

І моя невичерпна могутність

Не дивує мене.

Поруч сотні вогнів золотих.

Це і є справжнє "я".

Безвідносна, усталена сутність.

А земне існування —

Одне з перевтілень простих.

Як, скажімо, у гусені,

Котра метеликом стане.

Це чомусь зрозуміло.

Це — істина, не сухозлоть.

Ген сніжинка на вії дрижить,

За хвилину розтане —

І вона вже тепер

Океану схвильована плоть.

То чому ж ти гадаєш,

Що гусінь багатша від тебе —

В неї є перевтілення,

В тебе відсутній цей дар?..

Найпростішим безсмертям

Завжди володіла амеба,

А твоє — найскладніше.

Так ти ж над Природою цар!

Був я сяйвом крилатим.

Але відчував: наді мною

Є могутніше сяйво.

І я його світлом живу.

То був дух, що діяння свої

Оповив таїною —

Бо його простоту

Люди тягнуть на стежку криву.

То — Святий Піфагор.

Чи Платон.

Чи безсмертний Спіноза.

А можливо, Христос, Магомет...

Може, досить імен?

Дух живе безіменно —

Як повінь весняна,

Як грози.

Він не стане державним додатком

До ваших знамен.

А прописка і паспорт

Навіщо, панове? Не треба,

Він без паспорта пройде —

Для нього кордонів нема.

Я — Безсмертний Вогонь,

Я вібрую, живий, серед неба.

А довкола врізнобіч —

Глуха сатанинська пітьма.

Де ж мій Друг?

Назову Піфагором,

Бо це не помилка.

Хай він вчителем буде

У нашій небесній ході.

Хай уявить читач,

Як пульсує над скронею жилка,

Як під вітром ворушиться

Срібло в його бороді.

Все це буде доречно,

Якщо речовинності влада,

Котра оку потрібна,

Кайданів не видасть на дух.

Все це буде на користь,

Якщо Галактична Монада

Нам дозволить числом охопити

І Силу, і рух.

Три доби я прожив

З Піфагором.

А потім роками

Я до нього звертався —

Кричав у далекі світи.

Так я й досі живу —

Ніби жар розгрібаю руками:

Хоч навкіл суєта,

Та немає в душі суєти.

3. Монада

Я жив на двох планах — у небі й на землі. Земне тіло моє схилялося за письмовим столом. Духовне "я" було так високо, що земні вібрації не могли на нього вплинути.

В хату заходили сусіди, заклопотано перемовлялися з дружиною, співчутливо хитали головами. Я розумів, що мене мають за хворого, але мені було байдуже до цього.

Я слухав голос Друга — променеві вібрації тієї Монади, яку ми умовилися називати Піфагором. Мови тут у нашому розумінні немає — є то, що прийнято називати телепатією, і все ж мені здавалося, що я чую живий голос.

Піфагор:

Яких ти прагнеш знань? Які бажання

Твоє астральне тіло підняли

В Субстанцію?..

Поет:

Моє астральне тіло?

Хіба ще є й таке?

Піфагор:

Звичайно, є. Та плоть людська, що має у собі

Усі земні хімічні елементи —

Лише скафандр, але ще не людина.

Людське єство — це тільки пружна плазма,

Невидима у світі речовиннім.

То є Живий Вогонь — астральне тіло.

Поет:

Яке ж це тіло, раз воно — вогонь?

Піфагор:

Ця плазма володіє густиною,

Хоч це, по-вашому, скоріше поле.

Та поле у менталі — також тіло.

Адже ж ментальна сфера — тільки душі.

Ти в тілі, чоловіче.

1 2 3