Гараськів Великдень

Черкасенко Спиридон

Обридло Гараськові сидіти на лаві й хлипати: з вулиці долітав до нього веселий регіт та гомін шахтарських дітей. Йому кортіло до них.

Смеркало. Невеличке вікно сумно сіріло під стелею і не давало анітрохи світла.

В землянці настала вже ніч.

Гарасько хлипнув ще кілька разів, так, задля годиться.

— Ма-мо!.. ма-а-мо!..— гукав він.

Та мати спала дуже міцно на лаві й нічого не чула.

Упевнившись, що матері йому не збудити, Гарасько вже трохи й радий був: ніхто не перешкодить. Він швидко стрибнув з лави, знайшов під лавою старі материні шкарбани, озув їх, одягся в материну драну юпку з довжелезними рукавами й рипнув дверима.

Дітей вже не було коло землянок, тільки здалека чути було їхній гомін. Гарасько стояв, дослухаючись, і по голосу пізнав, хто саме кричав, але бігти туди вагався.

Був тихий, погожий весняний вечір. Стояв легенький туман понад одмерзлою землею; в повітрі пахло талим снігом, що брудними плямами сірів ще подекуди в ровах та під загатами. В шахтарських халупках вже всюди освітилося. Непривітно, немов могилки на кладовищі, чорнів ряд землянок-пусток з вікнами при самісінькій землі. Повз землянки проходила залізниця. Пухкаючи, шиплячи, гуркаючи пробігла "кукушка"[1], кумедно тарабанячи за собою довжелезні залізні вагони, з верхом жовні вугіллям.

— У-ух! у-ух! — пронизливо вигукувала вона, ніби лякаючись, що не доцупить до місця як велетнів.

Та й знову стало тихо. Гарасько якусь мить задивився на "кукушку", і йому дуже забажалося проїхатись на ній.

"Тепло там, мабуть, і ловко! — думав він і, уявившисобі таке щастя, досяжне тільки в думці, навіть посміхнувся.— А Левко слюсарів та Колька конторщиків за-а-зздрили б!.. Та він не покатав би їх: вони ніколи не приймають його до гурту гратись і боляче скубуть за чуба. От Китьку взяв би: Китька ніколи не б'ється й не любить Левка з Коликою".

— О-у-у-у-у!...— довго-довго загув гудок на шахті і густим ревом сповнив тихе повітря. Тиша, збуджена важким, грубим гуком, важко застогнала луною. Потім гудок замовк, зробилося ще тихше.

Замовкли дитячі голоси й сміх. Хтось пройшов поблизу, гучно чвакаючи по калюці чобітьми.

— Мабуть, тато,— подумав Гарасько,— треба тікати до жати, а то гніватиметься!..

Але далі ступнів не стало чути. Знов усе стихло. Холодним блиском сяяли зорі; небо було безхмарне й стемна-синє, тільки на заході ще ясно зеленіла смужка.

Гарасько почував, як задубіли йому ноги від холоду й палиці на руках заклякли. Він почув себе одразу таким самотнім. Зробилося страшно, схотілося плакати. Він хутко пірнув у яму під своєю землянкою, намацав руками залізну клямку і вскочив усередину. Побачивши, що мати ще не вставала, він кинув під лавку шкарбани, підійшов до матері й почав гукати:

— Ма-а-мо! я боюся... Мамо, засвітіть лампу!..

Мати не озивалася. Гарасько знав, де лампа, тямив і засвітити її, та не знав, де сірники: батько, мабуть, заніс. Вогка, холодна долівка зовсім захолодила йому ноги. Він сів на лаві й тихо плакав. Потім перестав — обридло — й почав думати, чому мати не озивається. Гнівається? Дак ні, вона добра, ласкава й любить свого пустунчика, Гараська, хоч часом і плаче чогось, дивлячись на нього. Чи все спить? Чому ж вона вже не прокидається? чого мовчить так страшно? чого?

Тихо. Зашкребла миша. З печі стрибнув кіт і нашорошив уха. Де вона взялася та миша! Її ще, вчора не було. Безупинно скрипів у гнилім сволоці шашель.

— Дзенннь!.. дзенннь!.. дзенннь!..

Дзвонили до церкви.

Завтра Великдень, казали хлопці,— пригадалося Тараськові.— Дурять, мабуть. Якби й справді завтра Великдень, то мати вже напекли б пасок, накрасили б крашанок, і в хаті так смачно пахло б печеним. А в його була б новенька сорочка, й чобітки, й картуз. Він пам'ятає торішній Великдень... А вони кажуть, що завтра... Хіба такий Великдень?.. Одначе, чому мати не встають ще з обід?..

Гарасько присунувсь, прислухався й торкнув матір руками за обличчя. Обличчя було холодне... Гарасько раптом схопився. Мороз пішов у його поза шкурою. Бігти?.. Але з переляку одібрало руки й ноги. Гарасько скрикнув не своїм голосом, злякав голодного кота, що дослухався в кутку, де саме шкребла миша: кіт прожогом кинувся до дверей і голосно занявкав, нагнавши на Гараська ще більшого жаху.

Рипнули двері. Хтось увійшов, важко ступаючи, й не причинив дверей.

— Ге!.. темно... Гей, хто є в хаті?.. Явдохо! га, Явдохо!..

— Тату! — несамовито крикнув Гарасько, стрибнув з лави й кинувся до ніг батькових.

— Господь з тобою! — нахилився батько над Гараськом.— Чого ти, сину?

Батько важко дихав: чи теж злякався, чи, може, від швидкої ходи. Гарасько почув притім, що від нього тхнуло горілкою.

— Мати... у-у-у!..— вже спокійніш плакав Гарасько й цупко тримав батька за полу.

—. Що — мати? Не світе?.. Ах вона ж сяка-така! Га,— не світе! Стривай же, ми їй дамо,— мурмотів п'яний шахтар, шукаючи сірників у кишені.— Мабуть, їй погіршало, сердешній... Ну, байдуже,— ми зараз засвітимо,— не плач.

— Дзенннь!.. дзенннь! дзенннь!..— чути було знадвору в одхилені двері, і прикрий, вогкий надвірній холод запанував у хаті, а в ній і без того було зовсім не тепло.

Аж ось сірника знайдено. Шахтар налапав на столі стару, закурену бляшану лампу, довго сопів коло неї й тер один по одному сірники, поки йому пощастило засвітити лампу. Блиснуло мізерне, тьмяне світло й злегка освітило невеличку брудну землянку з обідраними стінами, по них усюди чорніли смуги патьоків від стелі; в однім місці стеля зовсім провалилася, й звідти стирчав шматок гнилого обапола.

— Зачини двері, бо холодно, і для хворої уредно! — поважно, навчаючи, промовив шахтар і пішов до лави.

— Явдохо!

Тихо.

— Явдохо!..

Шахтар взяв жінку за руки, нахилився над нею, зазирнув їй в обличчя й хутко одсахнувся. Одразу в голові в нього прояснішало.

Гарасько знову заголосив біля дверей

— Вмерла...— прошепотів шахтар і перехрестився.— Вмерла, сину, твоя мати... моя... дружина. Сироти ми... сироти...

Він упав на ослін і заплакав. Гарасько підбіг до батька й припав до колін. Худий, паршивий з голодухи, кіт, зрадівши, що господар хати таки вернувся й, безперечно, незабаром усі вечерятимуть, приязно терся у нього біля ніг і ласкаво мурчав, іноді здивовано позираючи вгору.

— Дзенннь!.. дзенннь!..— глухо гуло крізь щілини в вікні й у дверях.

Шахтар підвів голову.

— А!.. ледацюга я! — скрикнув він і вдарив себе в груди кулаком.— Хіба я людина?.. Людина я?.. Ніщо...

Він став, наступивши притім котові на лапу, аж кіт страшенно заверещав, підійшов до ліжка й припав до небіжки.

— Явдохо... дружино моя вірная! прости, прости... Ах, краще б я... а!.. На кого ж ти нас покинула?.. Гараська на кого покинула?.. Гріх тобі буде, Явдохо, на тім світі! А я прохвост! Нехай мене покарає усевишній Бог. Хіба я оце роботи шукав, покинувши вас отут?.. У кума пиячили, поганці... Проклятий!..

Гараськові холодно було долі: він виліз на припічок і сидів, зібгавшись та хлипаючи. Довго ще слухав він, як батько проклинав і лаяв себе, підрядчика, що не давав роботи, старшого, що перегнав їх з хати в цю гидку землянку, кликав матір, припадаючи головою до неї, плакав, кляв свою долю шахтарську і знов плакав. Так і заснув Гарасько під п'яну батькову говірку. І снилося хлопцеві, що він вже великий-великий, що його настановлено машиністом, і він їздить на "кукушці", а Левко й Колька так само малі, як і були, просять, щоб він покатав їх; та ні, не можна: ще попадають — крий Боже! — й їх заріже колесами...

Прокинувся Гарасько від гомону й метушні в землянці. Здивованими очима оглядав він юрбу жінок, здебільшого стареньких, що клопоталися — хто коло печі, хто підмітаючи долівку, хто біля столу, що стояв уже серед хати.

На столі, гарно вбрана, покрита чимсь білим, лежала Гараськова мати з спокійним, застиглим навіки, байдужим до всього обличчям; худі руки з тонкими жовтими пальцями було згорнено на грудях. Між пальці встромлено хрестик, зліплений з воскових свічок. Пахло ладаном.

Гарасько вгледів і заголосив, бо пригадав усе.

— Цить, цить, синку!

До нього підійшла чиясь старенька бабуся й ласкаво погладила по голівці. Гарасько й перше бачив її не раз, та не знав, хто вона. Підходили й інші, цікавились, ніби не бачили його ніколи.

— Прокинувся вже?

— Прокинувся, сирітка? — розпитували вони одна поперед одної.

"Сирітка"... Це ж що воно таке? — промайнуло Гараськові в голови.— І батько вчора щось таке саме мурмотів. Хіба, як мати вмерли, то його не Гараськом зватимуть, а сиріткою? Він не хоче...

— Треба, сину, вмитись, прибратись,— лагідно говорила; та сама бабуся.— Сьогодні такий день, Гарасю...— Сльози блиснули на очах у бабусі; інші жінки, слухаючи бабусю, хлипали.— Великдень сьогодні...

— Великдень? — мимоволі вихопилося в Гараська.— А чому ж у нас нема крашанок і паски?

— Буде, все буде, голубчику. Тільки ходім, я причепурю тебе трохи.

Бабуся вмила Гараська. Левкова мати дістала з вузла чистеньку сорочечку, штанці, й бабуся хутко зодягла його, потім розчісувала й боляче скубла.

— Ну, тепер — Христос воскрес!.. Сьогодні Великдень, Гарасю.

Вона поцілувала його в губи й ткнула йому в руку писанку; інші жінки теж похристосувались і дали по крашанці. Бабуся піднесла його до матері.

— Похристосуйся, Гарасю, з ненькою: так годиться.

Гарасько поцілував неньку в холодне обличчя. Бабуся посадила його на припічок, врізала шматок паски, дала ще одну крашанку й сказала:

— Розговійся, сину,— це свячене.

— Де татко? Вони вже розговлялись?

— Вже, вже, сину. Їж на здоров'я. Татко незабаром вернеться.

Гарасько був дуже голодний: вчора він пообідав самим шматком сухого хліба й більш нічого не їв. Баби посідали на лаві, попідпирали голови руками, й тихо шепталися, поглядаючи інколи на Гараська. Ласкава бабуся вигорнула з печі в черепок скільки жарин, посипала їх ладаном, і запашний, задушливий дим хвилями загойдався по землянці. Потім бабуся підсіла до інших жінок і теж щось говорила їм пошепки; Гараськові здавалося, ніби вони боялись збудити небіжку, що лежала з таким спокійним, задумливим обличчям. Прийшла Кольчина мати, поцілувала покійницю, підійшла до жінок і тихо про щось розпитувала їх, хитаючи головою та втираючи сльози.

Увійшов батько Гараськів з другим шахтарем, Чужий дядько став хреститись, а батько підійшов до Гараська, похристосувався й, дивуючись, оглянув його з голови до ніг.

— Спасибі вам,— озвався потім до жінок і вклонився низенько,— спасибі, що не забули сирітки...

Він сів на ослоні в кутку й замислився.

1 2