агато часу й наполегливої праці пішло на писання, але до раннього арештантського обіду цидулка була готова. На ній стояло:
"Друже мій і ангеле небесний! Ви врятували мене від самогубства. Доставте напилок і терпуг, для спуску полотно частинами".
Згорнувши цей папірець у дудочку, Кармелюк обліпив її хлібом, так що вийшла тверда кулька завбільшки з картеч. Тепер треба було спритно влучити цією картеччю в дірочку, пробиту стрілою в шибці. Треба сказати, що пробоїна, зроблена стрілою, мала форму неправильної зірки з про-мінистими розколинами; утворені від цих розколин трикутники одні попадали на підлогу, інші стирчали всередину.
Кармелюк спробував звільнити праву руку від наручників; це йому легко вдалося, бо за останній час він неабияк схуд. Тепер ніщо не заважало його руці; та залізний пояс, притягаючи його до стіни, заважав набрати зручної пози, щоб кинути. Йому й напилок потрібен був лише для цього пояса, а роззуватися й скидати наручники він добре вмів і раніше.
Кармелюк заходився кидати кулькою в розбиту шибку, але перші спроби були невдалі: кулька влучала то в стіну, то в залізні грати, відскакувала на підлогу й закочувалася в яку-небудь чпіпаринку. Доводилося щоразу лазити по підлозі й нишпорити руками, щоб у темряві знайти кульку... Кармелюк не почував утоми; після доброї години вправ він став улучати краще... Та коли грудочка вдарялася в шибку, то чути було різкий, дзвінкий стук, і вартовий міг звернути увагу... Тоді отаман наполохано пригинався до шпаринки, прислухався й, тільки впевнившись, що не збуджено тривоги, поновлював свої вправи... В такому ризикованому й важкому шпурлянні саморобного снаряда минуло кілька годин... Кармелюк уже в одчай упадав, коли діесиодівано, майже смерком, кулька влучила в ціль, вибила два уламки скла й зникла з ними по той бік амбразури...
Наступного ранку нагц в’язень заходився оглядати вікно, чи не можна через нього вилізти. Йому здавалося, що коли навіть повипилювати залізні перетинки, то отвір буде такий вузький, що в нього не пролізе й дитина... А втім, він високо й за товстими стінами його ледве видно... Ех, якби не цей залізний обруч!
Кармелюкові сяйнула думка; він підвівся з плити й ухопився рукою за кільце. Плита, на якій він сидів, піднімалася, й під нею відкривалася кам’яна труба сажнів на три глибиною, що виходила одним краєм у провалля; труба правила за одвідний канал для нечистот... ЇІіднявши її, в’язень заглянув у клоаку; отвір був' не ширший за чверть аршина в діаметрі й, звичайно, через нього могло пройти тільки новонароджене немовлятко, та зате тут, під плитою, можна було переховувати на прив’язі все, що завгодно. Начальство, бувши впевнене, що з цієї башти не можна ні викопатися, ні вилізти, не оглядало приміщення всередині, а тільки через кватирку в дверях перевіряло, чи є в’язень,
і тим задовольнялось. Якби не так, то розбиту шибку побачили б і це викликало б розслідування причини. Кармелюк спершу цього й боявся, а опісля тільки щулився від холоду та зігрівав себе гімнастикою, добре, що погода стояла "тоді не до часу тепла й зима ще не настала. За таких обставин розбита шибка навіть поліпшила в’язневі умовини життя, бо приміщення його стало' провітрюватися.
Потяглися знову дні й ночі; та вони вже не вбивали енергії в Кармелюка: свідомість того, що за цією кам’яною стіною і в самій темниці є друзі, ладні для його врятування віддати своє життя, певність, що серед них б’ється ангельське серце, яке любить його, знедоленого, затаврованого, проклятого,—все це сповнювало його душу таким щастям, при якому і знегоди й страхіття дійсності розходилися туманом і танули в яскравому промінні надії. Тепер він міг
і терпіти, й ждати без кінця...
А життя текло по-давньому: ніяких звісток від друзів не надходило, і єдиною поки що незрозумілою для в’язня новиною було те, що йому почали давати й приварок. Раніше скибку хліба, шматок сала й глечик води заносив один сторож, а тепер у кінці коридора зупинявся обідениий загін, серед якого чув Кармелюк і голос Шкарбуна... чи йому це тільки здавалося... У всякому разі, і в поліпшенні харчів він вбачав невтомні піклування друзів...
Нарешті, наприкінці другого тижня, коли вже геть смеркло, знову дзенькнула шибка й посипалося скло; та хоч і як, зрадівши, напружував Кармелюк зір, а стріла вниз не падала; він обнишпорив руками всі плити, порізав руки битим склом, а стріли не знаходив... Засмучений і розчарований, він не спав майже всю ніч і ждав світанку... Нарешті мутний день настав, і з’ясувалося, що стріла, пробивши останню вгорі шибку, вдарилась об камінь і, ослабнувши, зсунулась на залізні грати й там затрималась на рамі... Треба було хоч трошки штовхнути її, щоб вивести з рівноваги, але чим? Шпурляти знову картеччю з хліба було занадто ризиковано: можна було й дзенькотом привернути увагу вартового, й вибити третю шибку, і тоді, в холоднечу, в’язень мав би доброхіть замерзнути, або заявити начальству про розбиті шибки й тим дати привід до слідства... Кармелюк звільнив руки від браслетів, скинув чу-марку й, згорнувши її жужмом, почав улучати нею в стрілу; нарешті рукав зачепив її й звалив. В стрілі була така записка:
"Олеся з болем у серці доручає батька друзям і богові. Змушена виїхати, але повернеться... Діло хоч і поволі, але посувається вперед..."
Тим часом Розалії не виходив з голови дозвіл коменданта роздавати арештантам булки. Як з цієї нагоди скористатися, щоб переслати своєму коханому записочку в булці? Не вона ж сама роздаватиме? Нарешті, вона не може й призначати спеціально для Кармелюка булку: тоді її неодмінно розріжуть і оглянуть... Що робити?
Довго ламала собі голову пані й нарешті спинилася на такому: в канцелярії її чоловіка, яка переїхала з ними до Кам’янця, було багато списаних бланків-відношень, наказів, пропозицій тощо. Вона відібрала однорідних до сорока штук і непомітно підкреслила червоним олівцем в кожному деякі слова, ряд котрих для сторонньої особи не мав ніякого логічного зв’язку, а для втаємниченого, особливо такого розумного, як Кармелюк, складе шифровану записку... Що ж до начальства, то воно, побачивши на всіх булках зісподу казенні одноманітні папірці, не зверне уваги, а якби й звернуло, то нічого б не зрозуміло. Задумано — зроблено. Розалія тонко відзначила на бланках такі слова: "вся... без решток... повідомлення... жди... хлібом... бурдеї... дорожать... весняні сходи... небезпечні...", звеліла на них спекти булки й пішла з цими пожертвами у фортецю: .
Коменданта вона не застала дома і змушена була звернутися до наглядача. Той зустрів поважну пані з належною пошаною й звелів оглянути булки. В присутності Розалії хліб було оглянуто, й наглядач, на її жах, звелів поздирати папірці. Сторож спробував здерти, але вони поприпікалися до хліба; тоді він почав просто обстругувать спідку до м’якушки.
Розалія, прикусивши губу, і червоніла й блідла від злості.
— Навіщо це ви, пане, нівечите хліб? Майже третину зрізуєте!
— Така інструкція, вельможна пані,—широко посміхаючись, відповів наглядач.
— Що ж це, проти мене, пані маршалкової, інструк
ція? — глянула вона йа наглядача гордим, сповненим презирства поглядом. *
— Воронь боже! Це взагалі... форма...
— Яка форма! — підвищила голос Розалія.— Проти кого? Якщо пан може підозрівати, то хай краще звелить порозрізувати палянички... може... Ха-ха!., я там приховала арештантам ножі?!
— Цілком слушно, пані, розрізувати деякі на вибір слід...— І він узяв паляничок з п’ять і сам їх порозрізував надвоє й натроє...
— Ну, а тепер я панові скажу, що я поскаржуся комендантові ц губернаторові за образу.
Наглядач, як видно, злякався.
— Я тут ні при чому, вельможна пані... Мені наказують... вимагають... інструкції суворі... А втім, я решту булок не розрізуватиму...
Розалія трохи заспокоїлася й промовила з гідністю:
— Я прошу, щоб кожен арештант дістав по булці, щоб і тих, які сидять по одиночках, не обминули й не наділили їх порізаними шматками.
— Будьте спокійні, пані,— винувато вклонявся наглядач,— і пробачте: що робити — служба така!
Розалія кивнула головою й велично вийшла з приймальні,—більше вона нічого не могла зробити, і все залежало від випадку — одержить Кармелюк надрізану чи цілу з папером булку... Вона вирішила в думці проробити це вдруге, тільки обставити краще.
ХСІІІ
Шкарбун нідк не міг підкупити сторожа; він його вже спокушав і десятьма червінцями, але м’який і поступливий на всілякі подачки сторож був щодо Кармелюка непохитний. Його лякала відповідальність, і він був певен, що за допомогу втекти,— а що зносини з Кармелюком хилилися до цього, він не сумнівався,— йому довелося б відповісти головою, одвернути ж відповідальність було неможливо, бо тільки цей сторож і мав зносини з баштою.
А втім, Шкарбунові вдалося закупити всю камеру постійними частуваннями. Сторож охоче носив сюди і горілку, й пиво, й провізію, і навіть карти; сам іноді залишався в камері, бувши не від того, щоб випити й перекинутися в "клю-ста" або в "око". Затаемна в ньому схильність до випивки почала розвиватися з часу зближення з Шкарбуном досить швидко, так що останнім часом сторож змушений був частенько похмелятися навіть удень і з’являвся п’яним навіть під час того, як розносили обід. Але за частування Шкарбун тільки міг виклопотати батькові надбавку хліба й приварок, а собі — зачислення в загін, який розносив їжу. Вже з тиждень він ходив і коло хліба, й коло цебра, та все ж таки сторож нікого не допускав до дверей одиночних, які були ув’язнені по баштах. Тільки з-за рогу коридора Шкарбун міг дати знати про себе батькові криком або лайкою з товаришами.
Одного разу, коли розносили обід, сторож був дуже п’яний: ноги не одразу знаходили точку опори й руки тремтіли. Шкарбун це помітив і насторожився. Коли загін підійшов до башти, що виходила в двір, сторож спробував був подати в камеру води й не міг донести її — всю розхлюпав; тоді він попросив Шкарбуна подати на його очах хліб і воду у віконечко. Далі вони спинилися в коридорі Кармелюка.
— Звелиш налити в миску борщу? — спитав Шкарбун сторожа.
— Звелю! — гикнув той.
Шкарбун ухопив миску, одвернув її трохи від очей сторожа й, поклавши на дно лівою рукою якийсь згорток, крикнув товаришеві: "Лий!"
Той негайно перекинув черпак каламутної рідини, потім другий і наповнив по вінця миску. Ш