— Я вас, здається, у гості не кликала.
А люди ті добрі й кажуть:
— А віддай на оту… потвору рогату з гребенем на спині кістяним. Що у тебе з-за спини визирає і в хаті твоїй живе.
— Динозавренятко? — уточнює Мавра, хоч і знає кого односельці мають на увазі.
— Ага, як ти кажеш… ди-ди… Чортеня одне слово, дияволення з світу підземного віддай нам.
— А нащо воно вам, люди добрі?
А люди добрі й одказують:
— А ми його вб’ємо. Покіль воно великим не виросло та не натворило біди. Нащо воно нашому селу. Прибилося з підземного світу, із Змієвої могили, то хай туди й повертається. Під землю. Уб’ємо його. От візьмемо й уб’ємо, поки ще мале.
— І не жалко вам божу твар життя позбавляти?
— А воно й справді твар. Тільки не божа, а — дияволова. Почвара, прости Господи!
— Але й виродок хоче жити.
— Хай і живе, тіко не в нашому селі. У нашому — вб’ємо.
— Гріх життя живу істоту позбавляти, навіть твар.
— Але ця твар у нас курей та іншу птицю пожирає.
— Бо й твар їсти хоче. А я заплачу за ту шкоду.
— Краще віддай саму твар, бо силоміць заберемо. Ти, Мавро, нікому не чинила, ти добра й жаліслива. Але зміюку добрячу пригріла на своїй доброті — сама ж од неї і постраждаєш.
Мавра взяла вила— трійчата, що біля тину стояли і каже:
— Не підходьте. Бо хто наважиться динозавреня вбивати, дуже об тім пошкодує.
— Тю, тю, дурна! — люди їй. — За якусь потвору людям убивством погрожуєш? Схаменися!
— А ви не несіть до мого обійстя убивства, то й вас воно обмине. У святому письмі що сказано: як ти воздаєш, так і тобі воздається.
Погаласували односельці, погаласували і бачачи, що Мавру на понт не взяти — на смерть вона стане за те чудо-юдо, — то й розійшлися.
— Отакечки й краще, — вила в одну руку, динозавреня за його ручку в другу і почвалала Мавра до хати, бурмочучи: — Ідіть собі з миром та з добрим серцем і не чіпайте живу істоту. Ви жити хочете і твар хоче. То хто вам дав право позбавляти її життя? Яке б воно в неї не було, а воно їй рідне і найрідніше. Всі маємо під сонцем у світі білому життя — і двоногі, й чотириногі.
Звідтоді вечорами у хатці Маври Срібної чи не до півночі світилося єдине віконце на дві шибки ("Насправді воно в мене велике, — казала бувало жінка, — адже у нього щоранку заглядає сонечко…")
Ні, ні та й заглядали односельці вечорами в те віконце — аж королевий квіт на причілку витоптали.
Ділилися потім побаченим:
— Мавра при світлі каганця вишиває, а те чудо-юдо біля неї грається клубочками ниток. Мавра щось до нього балакає, а воно мовби й тямить людську мову, бо й собі щось там по своєму харамаркає. І Мавра мовби його розуміє. Мо й справді їй легше, що в неї жива істота в хаті — Бодай і страшна. Є з ким самотній жінці погомоніти і є за ким тепер турбуватися…
А ті, радикали (є, є і в Семихатках прихильники рішучих дій і заходів, що ні перед ким у броду не стоять), на своєму затялися:
— Мавро, віддай нам своє чудо-юдо!
— А нащо воно вам?
— Та ми ж тобі вже казали: уб’ємо його. Щоб за ним і слід запав, цур йому пек!
— А з ким же я тоді житиму? Самотньому щоби ви знали не мед.
— Дак воно ж… воно потвора несусвітня!
— А мені з потворою краще, як самій.
Так ні до чого й не добалакалися сільські радикали з Маврою Срібною. Тож почали проти неї лихе готувати. І по якомусь часі Маврина хатка спалахнула — як сухий сніп соломи (та вона й крита була соломою).
Ледве бідна жінка встигла зі своїм чудом-юдом та ще прихопивши вузлик з вишиванням вискочити з тієї пожежі. Забемкав у селі дзвін, але що з того.
Згоріла хатка, крокви впали, стеля обвалилася, віконце, двері й начиння нехитре в хатці на попіл та недогорілі головешки перетворилося.
— Ех, люди, люди, — тільки й зітхнула Мавра. — Є речі які силою та вогнем не вирішуються. Спалили хату бідній удові — вам від того легше стало? — Мовчать люди, мовби їм аж недобре стало. — Прощавайте. Живіть у мирі та злагоді — як то й заведено людям у світі білому жити.
Вузлик в одну руку, другою взяла за ручку динозавреня та й пішла з села у світ білий — куди очі дивляться.
І де вона нині — того ніхто не відає. Світ, як кажуть, широкий і місце в ньому кожному знайдеться. І чи жива вона — того ніхто з семихатківців не відає. Десь таки знайшлося місце добрій жінці з її малою потворою — тож є їй за ким турбуватися. Бо ж і справді має людина за кимось турбуватися, комусь допомагати, бо інакше для чого ж тоді й жити. А на місці її хати, як вітер попіл розвіяв по весні королевий квіт рясно-рясно вигулькнув — як хто кого посіяв. Та й зацвів квіточками — червоними, блідо-рожевими, строкатими… Він односельцям ще довго нагадував про королеву— удову й їм, як дивилися на ті маленькі квіточки аж незручно ставало. Вони щось там бурмотіли й хутчій обминали те місце.
Ось така пригода— приключка одного літа — дай Бог пам’яті якого саме року, — лучилася в селі Семихатки, що над Дніпром.
Зрозуміло, що десь у світах з Маврою дибуляє і те чудо-юдо, назва якого з латини перекладається, як жахливе, страшне і надзвичайне.
А Змієва могила звідтоді не трясеться… Ніякі потвори з неї вже не вилазять, а нору семихатківці знову камінням завалили і зверху піском та землею засипали й посіяли траву.
Могила зазеленіла гарно так, врунами і мовби вгамувалася. Ось тільки чи надовго?
Але… Поживемо — та й побачимо.
А жити й справді треба, бо життя як той казав, того варте. Між іншим, будь-чиє.