Ніч темна, так вони місяць над лісом засвітили, щоб видно було, й трудяться аж— аж. Навіть лоби в них мокрі.
Аж тут півні як закукурікають!
Півень, щоб ви знали, має зв’язки з Сонцем — так він "відраховує" час. Тому його й боїться усяка нічна нечисть. Тож півні й відлякують нечисту силу, яка зачувши їхній спів, так і розбігається врозтіч — як хорти. (Вночі від півнячого співу хіба ж так чешуть і відьми, і чародії, і… І все їхнє кодло!)
Тож тільки будимири прокукурікали, біси, які рили підземелля для гетьманського скарбу та оточували його ровом з водою (воду для нього встигли підвести з річечки Бахмач), так й сипонули врізнобіч! Як шкідники які.
Та хоч і розбіглися, а роботу свою таки встигли довершити. Ну, майже встигли — гетьман і заховав там свої скарби. Ще й закляв їх — од недобрих людей. От вони там і досі, а зверху — дерева, кущі, трави на галявах, горби якісь…
Одне слово, пустка.
І ліс навколо шумить, шумить. Там буцімто досі видніються залишки якихось старовинних споруд. А в підземеллі й скарби зберігаються, що їх стереже-береже Поросючка.
Звідки це відоме? Дак скарбошукачів, котрі туди поткнулися, вона ледь було зі світу цього не зжила. Наткнулися вони на неї, як хотіли до гетьманського скарбу дістатися на тім острові в Поросюччиному лісі, і вже буцімто були ледь— ледь до нього не докопалися. Може й на кілька пальців. Але… Не далися їм скарби.
А рахуба та значить ось як закандзюбилася.
Зібралася якось ватага любителів поживитися чужим добром — буцімто аж із самого Києва прибилася. Такі у всі часи водяться — не переводяться. Звечора гайнула та братія до Поросюччиного лісу на острів той. За валом і почали, похапцем, озираючись, — дріж у тілі — ритися. Чи не до самої півночі рилися, освітлюючи собі шлях смолоскипами. Отакезну нору вибахкали, що й самі в неї пірнули. Орудують там кайлами та лопатами, землю тачкою вивозять. І все вглиб риються, вглиб, земля м’яка, наче колись там уже був хід. А ще нібито у них була якась старовинна мапа з різними таємничими знаками — в одного дядька на базарі в Бахмачі купили — за пару пляшок "Спотикача" та ящик пива в придачу. По тій старовинній мапі вони й копали.
І таки докопалися.
Ось лопати наче в порожнечу провалилися. Копачі розчистили хідник, аж гулик — попереду склепіння муроване. Кинулись вони, раді, що докопалися і що на ранок стануть багачами, кинулись та спинилися. Попереду ж бо добрячі залізні двері, наче панцирні з отакезним, чи не пудовим замком висячим, і здіймаються вони аж до самої стелі в тім підземеллі. Ні обминути їх, ні…
Та не залізних дверей з пудовим висячим замком і похмурого заклання вони злякалися. Попід стінами з обох боків, що вели до залізних дверей, сиділи… мертв’яки. Власне, їхні скелети, світячи черепами із роздавленими ротами, повиставлявши поперед себе кістляві руки, жах-жахота! Страх-страховина та ще й бридота!
Отетеріли полювальники за чужим добром, не знають, що далі й робити. Втікати, взявши ноги в руки, але ж ноги наче не їхні поставали, наче поприкіпали до землі — не ворухнеш ними. Наче наврочено їм.
Аж тут десь як загуло, як за-агуло!.. Мовби добрим конем-бахмутом хтось притьмом скаче, і невдовзі, з бічного ходу вигулькнула воно… Чудисько. Що його ні пером описати, ні словами передати. Але слухайте ви. То була вона, Поросючка. Страхопудало, що вочевидь баским конем у підземеллі скакало.
Високичла на чотирьох ногах з ратицями, як добрі копита завбільшки — в акурат доброму дядькові чи не по плечі. Зверху на ногах щось як колода заросла рудою щетиною. З одного боку хвіст з отакезним бубликом (на ньому ще й голубий бант для чогось вив’язаний), а з другого — писок-рило, що закінчувався п’ятачком завбільшки з добру шапку. З двома дірочками, з яких пара так і струменить та цвіркає. На загривку й по хребту щетина дротом гороїжиться. Та ще й пащека роздавлена, з неї отакезні стирчать ікла, куди тим кабанячим! Куди тим вепрячим! Ще більші, ще грізніші. Вмить людину може надвоє роздерти. А над писком— рилом горять очища як жар. І хекає те чудисько як розлючений бик.
Ото й була…
Хто? Та охоронниця гетьманських скарбів Поросючка. Вилетіла, наче паравоз викотив добрячий! Власною, так сказать, парусною.
— Ага-га-га-а!!! То це ви, г— голубчики, сякі— розтакі, гетьманських скарбів забагли??. Га??. Га-а-а???
А скарбошукачі ледь язиками в роті повертають.
— Ні, ні… Це ми так… Прогулюючись. Бачимо нора, якісь злодії, певно, прорили, дай, думаємо, заглянемо — що в ній?
— І для цього кирки та лопати прихопили?
— Ага, на всяк випадок… Прогулюємося ж бо. А що взяли кайла, кирки та лопати… А раптом вовк де вигулькне — щоб було чим відбитися… А так ми ні сном, ні духом. Ось вам, панійко— добродійко, хрест святий…
Хочуть перехреститися, а руки у них як не їхні.
— А цих… бачите? — "панійка-добродійка" повела писком-рилом в один бік, потім у другий. — Бачите? Шкелети, які рядком перед дверима сидять. Це останні, котрі до вас приходили за гетьманськими скарбами. Звідтоді і сидять тутечки, і ви біля них рядочком посідаєте — навіки вічні. Добра буде для гетьманського скарбу охорона.
Розздявила пащеку з жахними іклами ще ширше, голову нахилила як для тарану і тільки хотіла було на нещасних кинутись, а тут десь на горі й закукурікали півні. Певно, на хуторі. А кукурікання півнячого, як уже було сказано, усяка нечисть боїться як вогню. Злякалась його й Поросючка.
— Ваше щастя, — каже. — Виручили вас півні. Ще поживете та поносите свої скелети.
А тут будимири вдруге пропіяли, підскочила на місці Поросючка, крутнулась і тільки її й бачили. Аж загуркотіло в бічній норі. А там в підземеллі щось загарчало, застогнало, завило в сотні горлянок, загуло, як у буревій-чортолом і земля під ногами затряслася і тієї миті на скарбошукачів ще й вихор — мало їм усього іншого! — понісся — як скажений. І вихор як налетів, то в один мент видув їх із підземелля — як мітлою вимів!
Повилітали вони з нори, хто головою вперед, хто ногами, а хто в бублик скручений, а їх ще і далі понесло. Летять вони, млинками вертячись, розмахуючи руками й ногами, кожен із світом прощаючись…
Повикидала їх нечиста сила аж за реви з валами.
І тоді вихор десь зник, все стихло, а будимири втретє проспівали і світ нарешті вгомонився, і зорі знову в небі засвітилися, і місяць угорі лагідно засяяв, тільки сичі ще десь поухкали, а тоді і їм заціпило.
Отямились невдахи, як уже сонце зійшло. Лежать вони за валом як снопи там і там порозкидувані. Стогнучи (боліли всі кістки й ребра впридачу) позводились на тремтячі ноги, кажучи:
— Ну й Поросючка!.. Був би нам кабець, коби півні не закукурікали. Тепер ще поживемо. А скарби… А най їх біс шукає, нащо вони нам, молитовним та хрещеним. Цур їм пек, коли їх та самашедша береже.
Та й потягли ноги хутчій з того острова і лісу, званого Поросюччиним.
Навіть кирки свої та лопати покидали — десь вони там і досі валяються.
Так воно лучилося, як я вам оце розповів (а, мабуть, так, бо інакше б я вам і не розказував), чи не так — хочте вірте, хочте перевірте.
Тільки не раджу вам уночі потикатися на острів та копати там нори— хідники. Не приведуть вони вас до добра. Може, докопаєтесь до залізних дверей, але ж вилетить тоді скажена Поросючка. Як не встигнуть будимири заспівати — хана вам! Біля тих скелетів попередніх добитчиків рядочком посідаєте…
Ось чому на той острів ніхто більше із скарбошукачів — хоч їх і не переводиться, — не ходить. Бояться Поросючки. Та й своє життя дорожче за всі скарби світу разом узяті — це вже точно. Перевірено.
Хай гетьман Іван Степанович Мазепа спокійне на тім світі спочиває — скарби його цілі. А охотників до них потикатися немає.
Скарби ті свого часу чекають та добрих людей. А скільки їх чекати — добрих людей, — хто скаже. Може ще рік, може ще вік, але вони неодмінно з’являться і тоді закляття над скарбами спадуть і дадуться вони в добрі руки добрим людям.
А станеться це ляше тоді, коли завершиться вічна боротьба Добра із Злом перемогою Добра.
І тоді до гетьманських скарбів прийде від усіх нас Доброслав з майбутнього чи й Добромисл і все владнається. Коли з глибини історії знову постануть Берегині наші, Білобоги, Дажбоги, Коляди, Купали, Лади, Свароги… Коли по весні засяє бог весняного сонця Ярило, юнак у білій киреї з вінком маків на голові, із серпом у руці та снопком жита в другій, і заспівають дівчата:
Волочився Ярило по всьому світу.
Полю жито родив, людям діток плодив,
А де він ногою — там жито копою,
А де він походить — там колос уродить…
А доти, доки цього не станеться надійна стражниця гетьманського скарбу, вірна Поросючка нікого до нього не пустять і спроби не робіть. Не такі, як ви робили, а нічого не зробили. Коли з живою душею втекли, то й раді були.
А ось як Перун прогримить молодечим громом над вільною Україною, так і дадуться нам ті скарби — не для себе їх великий гетьман приховав. Для вільної України. Кажуть, сама жахна — страшна Поросючка, ставиш доброю та лагідною, відкриє ті скарби люду доброму.