Над прірвою в Озонії

Чемерис Валентин

Пий! І в вогонь весняного гармидера

Кинь дірявий, темний плащ зими.

Недовгий шлях земний. А час — то птах.

У птаха — крила. Ти — на краю пітьми.

Омар Хайям

… І мені здалося — та й нині здається і до скону віку здаватиметься, бо ж всі ми роковані, — що я тоді й справді побував в Озонії, щасливій країні, з якої — якщо вже бевкне по тобі дзвін (пригадуєте: не питай по кому б’є дзвін, він б’є по тобі), вихід лише один — у чорне провалля прірви, званої ще небуттям. А прірву подолати у два стрибки неможливо — кожному доля посилає лише один шанс на один стрибок. А його якраз… Аби загуркотіти в безодняву, де мить і мільйоно-мільярдоліття — суть одна…

… Двері відчинилися зненацька і різко, ледь чи не відлетіли до протилежної стіни, наче хто їх штурхнув тараном і в палату зі скрипом почала вкочуватись висока, хижо вузька, наче щука, довга та громіздка на вигляд качалка — по ширині якраз одному лягти. З боку, напроти переднього колеса на скрученому в мотузочок бинтику теліпався (вона чомусь миттєво зафіксувалась в моїй пам’яті, як на фотоплівці) фанерна бирка з фіолетовим написом: "Хірургія. Операційна. Інвент. № 18".

І хоч в палаті нас лежало троє, але я миттєво збагнув: це за мною. Що через хвильку й підтвердилось.

Як тільки качалка вкотилася в палату, за нею виросла дебела жінка в зеленій хірургічній масці, в такого ж кольору куртці та штанях, в цератовому (чи якому там?) фартусі, що закривав їй груди аж по шию, на руках — блискучі еластичні рукавички — вона й штовхала поперед себе свій моторошний транспорт.

— Чемерис??! — майже весело вигукнула (двоє моїх однопалаточників, які насторожено посхоплювалися, полегшено перевели подихи). — Хто Чемерис? Ви? Роздягайтесь, зараз я вас покатаю!..

Я почав було бурмотіти (губи чомусь враз зробилися холодними й дерев’яними), що, мовляв, міг би й на своїх двох дістатися операційної, та й стільки там того ходу, але мене не було навіть вислухано до кінця.

— На своїх заборонено. На своїх до дівчат будете бігати. А на операцію тільки на качалці… І взагалі — ніяких розмов! Роздягайтесь пошвидше, операційна бригада вже в зборі, маємо з’явитися за п’ятнадцять хвилин на восьму.

Я квапно стягнув піжаму й майку.

— Труси теж знімайте!

— Я-ак? — розгубивсь я. — Зовсім го-голим?

— Зовсім голим, — в очах медсестри спалахують веселі вогники. — Я прикрию вас простирадлом. А мене соромитись не треба. Я вже надивилася і не на таке… Одяг заберуть у камеру сховку, бо невідомо, коли ви повернетесь з операції і в яку палату… Ей, ей, натільний хрестик на ланцюжку зняти. Обручка є? Геть з пальця! Чому? А раптом після операції руки розпухнуть? Пальці наллються. Тоді доведеться її розпилювати. Вам витрати, а нам зайва морока і неприємності. Якщо маєте вставну щелепу — вийміть… А втім, анестезіолог перед тим, як пригостить вас газом, що його він називає прекрасним гірським повітрям, неодмінно проведе ревізію у вашому роті… Ну, здається, все. З Богом!.. Поїхали!..

І ми поїхали. Я голий на качалці, але накритий по саме підборіддя холодним простирадлом, що різко пахтіло дезинфекцією та медикаментами, дружина, витираючи сльози, йшла збоку, дужа медсестра легко, наче граючись, штовхала качалку…

Було сім годин сорок хвилин чудового травневого ранку. За вікном (квартирка в палаті відчинена) у лікарняному парку невгамовно лящало безтурботне дрібне птаство…

Перед наглухо зачиненими дверима операційного блоку, власне, його передбанника, дружині загородили дорогу.

— А ви можете чекати в коридорі відділення.

Перед тим, як двері, розчинившись, проковтнуть качалку зі мною й медсестрою, дружина востаннє тремтячою рукою осінила мене дрібними-дрібними хрестиками…

Операційна, куди мене завезла веселоока медсестра, в першу мить видалась мені огромом, без кінця і краю, межі її губилися, розпливаючись-розчиняючись в напівпітьмі, де стояли на чатах діди-сутінки. (Вікна або були наглухо зашторені, або їх взагалі не було). По мені враз пробігли внутрішні брижі — надто те приміщення було холодним. Різко пахтіло стерилізацією, медикаментами, все і сяяло, і холодно блищало. Всюди ідеальна чистота. Як… як в операційній, недарма ж так кажуть.

В центрі зали — довгий вузький стіл. Ясно, операційний. З обох боків, ближче і далі стоять різні апарати з проводами й гофрованими шлангами, столики з безліччю інструментів, що акуратно розкладені наче на виставці медтехніки, більшість з них гострі. В окремому ряду — різного розміру й ширини, вони, рідненькі… Хірургічні ножі, звані скальпелями.

Над операційним столом нависає громадиною широчезне коло з десятком — як в театрі — софітів, джерел світла в тому рефлекторі, що спалахнувши на повну потужність, освітлюватимуть під собою кожен дюйм простору, речей, в тім числі й мого тіла.

Медсестра підкотила качалку впритул до столу і допомогла мені на нього перебратися. Я хотів було потягнути за собою й простирадло, аби прикрити свою голизну, але медсестра лише пирхнула:

— Пізно закриватися. Та й перед ким?.. Вмощуйтесь зручніше на спині, ноги-руки вільно випростайте, голову відкиньте назад… Ну, здається, я своє зробила. Вдалої вам операції, після якої я приїду за вами…

З обох боків столу вишикувалися дві групи операційної бригади, всі в хірургічних зеленкуватих куртках і таких же штанях (деякі у цератових хвартухах, ясно, це ті, хто безпосередньо ритиметься в моїх нутрощах), в глухих масках — лише зі щілин на обличчях виглядають цікавими звірятками очі… Карі, світлі, зеленкуваті. Мовби привітні, принаймні безтурботно-веселі. Хто господарі тих очей — чоловіки чи жінки, молоді чи не дуже, — не збагнеш. Тільки й різняться між собою зростом та комплекцією…

Руки в стерилізованих медрукавичках тримають поперед себе.

Цікаво, де ж серед них головний хірург, ведучий? За день до операції він зі мною говорив, розказував (навіть на шматку паперу — якийсь лікарняний бланк — малював схему операції), що він робитиме у моєму животі, обнадіював, що операція триватиме годину п’ятнадцять хвилин ("Але, — застеріг, — якщо не виявиться якихось непередбачених обставин чи ускладнень, що в принципі можливо. Вас хоч і обстежували на томографі, але й техніка не все може "побачити"), заспокоював, аби я не боявся. Я боявся. А втім, це не те слово, мене прямо тіпало.

загрузка...

Застеріг: відкладати операцію не можна, мало що може трапитись.

Він не високий, але й не низький, не товстий, але й не тонкий. Запам’яталися його очі — лагідні, спокійні, привітні, в сіточці дрібних зморщок і тому здається, що він весь час посміхається… Та он, здається, й він стоїть — не високий, але й не низький, не товстий, але й не тонкий, усміхнені очі в сіточці дрібних зморщок. Посміхається самими очима… Ху-ух, аж ніби трохи легше стало, наче знайомого зустрів…

Я лежав перед ними випроставшись, в чім мати народила і хоч серед них, як я здогадувався, більшість була жінки і до того ж молоді, кому я годився в батьки, але мені було чомусь вже байдуже.

Зрештою, вони лікарі. Та й через мить я пірну в чорне провалля, вони розпанахають — від кінця грудей і до самого лобка мені живіт, ритимуться в його нутрощах, різатимуть шлунок, викидаючи його по частинах у тазик, що он вже приготовлений, — то й справді чи не все одно? Непокоїло інше — що вони виявлять у моєму животі? Хоч би не пухлини… Хоч на онкологічний аналіз вирізані частини вони звичайно ж пошлють — такий закон, — і мені тиждень чи й більше (якщо все закінчиться благополучно) доведеться в тривозі й напрузі чекати результатів…

Тим часом дві особи заходжуються мене прив’язувати до столу, клацають пряжки ременів. Дві інші особи з дівочими фігурами (ясно, першими в роботу вступає молодший медперсонал) витирають мене спиртом (готують операційне поле) — від підборіддя і ледь чи не до колін… Господи, чи вони збираються мене розчленити навпіл? І почне мене розпанахувати (і що за слівце… вульгарне, а ще літератор-інтелігент, дорікаю сам собі) хірург-практикант (у відділенні він проходить практику, я знаю), а коли вже все буде підготовлено, порожнина відкрита, у діло вступить головний хірург.

Дріж, що тіпав мене зранку (наче увесь час було зимно) несподівано кудись щез. Мені стало все одно. Та й чого тремтіти, коли вже прив’язаний до столу і екзекуції не минути, було одне лише бажання — швидше б провалитися в чорноту прірви, де вже не буде ні відчуття страху, ні думок, ні переживань, ні… Де взагалі нічого не буде — тільки на столі лежатиме моє закривавлене тіло з розпанаханим животом і виваленими тельбухами…

Господи, то що вони там виявлять? Що вони там знайдуть? І що мене потім чекатиме? Принаймні зараз мої справи неважнецькі, а завтра — позавтра? І ще одне непокоїло (все-таки непокоїло, а я думав, що мені вже все збайдужіло): трапляється, що після операції хворому не просто вийти з наркозу, вирватися з його чіпких лап. На цей випадок навіть сумна статистика є. Маленька та все ж… Хоч би вдалося вийти. А не вийдеш, навіть про те не знатимеш. Ніколи. Бодай і впродовж мільйоноліть не відатиму, що не вийшов з наркозу — як то трапилося декілька років тому з моїм другом, письменником Іваном Н. Лежить він після операції на Байковому кладовищі й не відає, що не проснувся на операційному столі і його, незважаючи на всі зусиллям, так і не вдалося порятувати. Правда, у нього до всього ще долучилися проблеми з серцем. У мене серце, заспокоювали, ніби в нормі, відповідно віку… І взагалі, прогнози попередніх обстежень мовби втішні, але… Утіха, як застерігали, на 95 відсотків. А решта п’ять? За решту п’ять медицина не дає гарантії…

Операційна бригада, використовуючи останні вільні хвилини, про щось між собою перемовляється, про своє, побутове, може, як для стороннього й дріб’язкове, житейське (в однієї — одного вчора те трапилося, у другого — другої) — те, чуються приглушені смішки… Щасливці! Їм не лягати на операційний стіл, посміялися б вони на моєму місці! А втім — кожному своє і свій час. Моя черга вже настала, їхня, можливо, ще попереду…

Тим часом біля моєї голови з’являється анестезіолог, головний спеціаліст по знеболюванню. Ясно, почнеться анастезія — штучне знеболювання. Його я впізнаю по очах і тембру голосу. За день до операції він зі мною бесідував на тему знеболювання.

1 2 3
загрузка...