От малі відчайдухи і взяли моду зі скель у Дніпро плигати. А лазили вони по тих скелях — що ті ящірки! Видереться такий зірвиголова на високу скелю, руки розкидає, як крила, і летить, часом і сторч головою в Дніпро. Аж серце мре, як, було, побачиш. А в них змагання чи що: хто з найвищої скелі стрибне, той і перед веде. У звитяжцях ходить. Герої! То перед у них незмінно вів Петько Паляниця. Не було таких скель, на які б він не вилазив і не стрибав з них у Дніпро. Це непокоїло діда Карпа. Щодень наказував онукові: не лізь на ті урвища, не стрибай, там, де внизу вирує вода, може бути підводне каміння… Ще вб’єшся… Та хіба ж ті відчайдухи прислухаються. А Петько так взагалі безшабашним був. Ніхто так зі скель не стрибав, як він… На дідове "Гляди, бо вб’єшся", весело одказував: ось стану птахом, то ніколи не вб’юся… Бо хіба може птах убитися, як у нього крила! І все ото наспівував якусь пісеньку — чи де почув її, чи сам придумав.
І дострибався! І долітався!.. Якось виліз на найвищу скелю, що її навіть шибайголови обминали і полетів… Не знаю вже й куди. Чи в рай, чи… Мабуть, в ирій його душечка й відлетіла…
— А що таке… ирій? — питаємо.
— Тепла сторона. Десь там, — тітка Марина махнула рукою невідомо куди. — За морем-окияном. Туди всі душі померлих відлітають. І птиці туди летять і, навіть, змії повзуть… Тіко гадячий рай одмінний од пташиного. Той за морями, за пущами, за багатирями, а гадючий вдома, в Руській стороні — бо ж за море змії не доповзуть. Птахи й бережуть ключ од ирію, він у них у крилах. Ним вони, як прилетять за морени одчиняють ирій. Туди й душі злітаються. І Петькова душечка, як він зі скелі розбився, напевне ж туди полетіла… Там ще ота сама птиця живе… Яка? Та ота, як її… Дай Бог пам’яті… Ага, згадала, Гамаюн. Що з личком жінки та жіночими грудьми… Птиця віща, як кричить, то вона всім щастя врочить… Там ще птиця сирин живе. Вона теж має людську подобу. Це птиця — радощів, удачі, слави. Райський у неї спів, теж у тім ирію і затишно душам. Як заспіває сирин, і у людини відразу й настрій гарний стає, і радість у серці з’являється. Тільки жаль, — зітхала, — що не кожному дано почути спів цієї птиці, а тільки щасливим. Та й не встигає людина послухати її спів, насолодитися ним — надто швидко вона літає. Наче та блискавка. Та воно, як той казав, удача теж швидко людину залишає. Сьогодні була, а завтра й оглянутись не встигнеш, а удачі вже й немає… А ще в ирії птиця каган живе. Вона теж приносить щастя. Хоч і її рідко кому щастить побачити. Ось тільки шукати її не треба — вона сама ощасливить того, хто цього заслуговує. А яка вона — того ніхто не відає…
І додавала з глибокою переконаністю в правоті своїй: старі люди кажуть: хто працює в поті чола свого, вирощує нивку свою, тому птиця каган неодмінно принесе щастя. А кому пощасливиться її побачити — треба мовчати і нікому не розказувати, бо інакше щастя йому до віку не бачити і не мати.
Журно хитала головою.
— Що й казати, птахів щастя в ирії багато, ось тільки самого щастя людям завжди чомусь невистачає. І чого воно так, га? Десь там, у ирії й Петько Паляниця. Чи душа його. Під скелею, з якої він стрибав, вир був, вода там аж клекотіла… Між камінням. Петько й потрапив на нього. Не довго й помучився, другодні й поховали. Дід Карпо плакав і картузом сльози витирав та все повторював: "Я ж тебе застерігав, я ж тебе благав… Не стрибай, бо вб’єшся!.. Дак не послухав. У рай, співав, полечу… От і полетів… А, може, він в Небеснім Ієрусалимі блаженствує, де праведники після смерті спочивають… Поховав дід Карпо онука, найняв робітників, привезли вони від Дніпра каменюку на надгробок. Чи не ту, об яку малий і вбився. А ще Карпо в город з’їздив, у ритуальну контору, там замовив жовту пластинку, на якій і вирізали те, що ви читали. Смерть онука, як серпом підтяла старого. Недовго після того й пожив. І таке з ним почало творитися, сліпнути став, на ноги падати… Сидить днями, на призьбі, на Дніпро дивиться. А під вечір схопиться й кричить: агов, Петьку, пора вже додому йти!.. А про те, що Петько його вже в теплій стороні за морем, в ирії і чути не хоче — онук для нього живим залишався… Перед смертю старий забажав, щоб його поховали біля онука. В одній могилі. Звідтоді вони й лежать разом: дід Карпо Паляниця і онук його Петько… А більше з їхнього роду нікого в селі не зосталося. Та їх старі вже й забувати почали, а молоді дак і не знають. Бо коли ж то було. Я, й то, як крізь пелену Карпа бачу — високий, як каланча, а біля нього в’юном вертиться малий Петько. Та іноді сниться — на дощ чи на переміну погоди, коли мертві сняться, як дід Карпо в надвечір’я до Дніпра кричить: агов, Петьку?! Де ти забіг, шибайголово?!. Ану біжи додому, бо хлудиною тебе прижену! Біжи, щоб тебе хапун не вхопив!
Як поверталися з кладовища тітка Марина раптом запитала нас:
— І чого це ви ні з того, ні з сього такою давнезною історією зацікавились? Дідом Карпом та онуком його Петьком?.. Вони ж вам чужі. Та й не знали ви їх, бо коли ж то вони у цьому світі жили?
Тоді ми й самі ще не знали чого… Хоча іноді здавалося, що то ми самі перед собою лукавимо, бо насправді знаємо чого, але не хотіли в тому зізнаватися — самі перед собою. Більше того, ми з дружиною наче мовчазну угоду склали — про все, що стосується Карпа Паляниці та онука його Петька — ані слова! Маячок! Поки не вгамується в душі сум’яття. Надто занепокоїла нас історія, повідана тіткою Мариною, хоч ми й уникали її згадувати. Про що завгодно говорили, тільки не про діда Карпа та онука його Петька, що стали для нас на якийсь час як табу… Але хоч і не згадували їх уголос, але кожен з нас думав про них. Тільки не зважувалися в тім одне одному зізнатися. А потім сталося і взагалі неймовірне, що й геть лишило нас спокою.
У тітки Марини у хаті зберігалася скриня, про яку хотілося сказати — стародавня. Ба, навіть давнезна. Різьблена, мальована (на її боках — ну й фарби колись були! — полум’яніли червоні півонії, понамальовувані базарним майстром ще в позаминулому столітті!), скута по краях добрим залізом. Скриня була ще з батькової хати, себто дівчача, її Марині, як ішла заміж, справили. То й досі вона з нею, хоч звідтоді скільки воєн відклекотіло, кілька разів село горіло, а скриню наче добрі духи оберігали. Там у неї споконвіку нехитрий скарб ховається — рушники, хустки, щось із давнього одягу, різні прикраси, що вже століття тому вийшли з ужитку і тепер являють собою музейну цінність (як, до речі, й сама скриня), кілька разків простесенького скляного намистечка, ціла колекція хрестиків, різне зілля, що і досі "зберігає силу", дерев’яні та глиняні півники-свистульки, невідомо для чого збережені. А ще в прискринку зберігалася пачка давніх листів ("Тепер мені давно вже ніхто не пише, — прокоментувала тітонька. — То я старі перечитую і думаю, що я комусь ще потрібна…"), у конвертах, перев’язаних малиновою стрічкою — родинні фотографії, здебільшого давнезні, потемнілі чи пожовтілі, часом так вицвіли, що вже й не розбереш, що на них колись було зафіксовано.
А ще в прискринку зберігалася трійка дукатів, давніх срібних монет, що колись були в обігу в багатьох європейських країнах (в тім числі і в Україні), а згодом, в позаминулому та минулому століттям як жіночі прикраси (до кожної монети оловом були поприпаювані вушка) — носили їх на шиї, на бархатці. При вигляді їх хотілося процитувати Т. Шевченка: "І внукам із клуночка гостинці виймала — і хрестики, й дукачики, й намиста разочок…"
Тітка Марина, діставши фотографії, довго й зосереджено перебирала їх, зрештою, одну з них, теж давнезну, із надірваним краєм, пожовтілу й частково вицвілу на сонці, простягла нам.
— Ви цікавитесь, не знаю чому, онуком діда Карпа Паляниці, Петьком. Ось він, Петько Паляниця, це єдина його фотографія у світі білому. Та й збереглась вона тільки тому, що він знятий із моїм синком Володькою — царство йому небесне… Бачите, лежать вони голенькі на камені. Накупалися до гусячого жиру, то ящірками повилазили з Дніпра відігрітися на гарячому од сонця камені… Оце мій Володичка — земля йому пухом. (Син її єдиний загинув у роки Другої світової від німецької авіабомби), а це біля нього в ліву річ він… Петька Паляниця… Ще можна його роздивитися, хоч фотка й пожовтіла з роками, а спасти її я безсила. Та й не знаю, як це зробити, речі, як і люди, теж старіють і ніяк їх не омолодити. Фотографія ця скоро, мабуть, і зовсім зжовтіє — роки своє беруть. Бо коли це вони знімалися? Кажись, у тридцять дев’ятому. Шістдесят з чимось годочків звідтоді, як один деньочок за водою Дніпра спливли у вічність… Першою на фотографію глянула дружина й тихо ойкнула: біля тітчиного синочка Володьки лежав на камені, повернувши голову до об’єктива фотокамери… Ні, не Панько Паляниця (хоча, може, й він, та ми ж його не знали), а — Альфредо Крус з далекої Мексики, з Ісля Мугерес, потомок майя — до того він був схожий на самого себе. Чи хлопчик, названий Петьком Паляницею, був вилитий Альфредо Крус.
— Але ж це не Петько Паляниця! — вихопилося в Олі.
— Що ви кажете, — в свою чергу подивувалася тітка Марина. — Та я Петька Паляницю як облупленого знала — він. І не сумнівайтеся. З моїм синочком Володькою лежить на камені — царство небесне їм обом!…
— Глянь і ти, — до мене дружина. — Може, це й Петько, якого ми з тобою ніколи не бачили, але ж це викапаний Альфредо з Ісля Мугерес, якого ми спізнали на березі Мексиканської затоки…
Потім, сяк-так оговтавшись і заспокоївшись (хоча заспокоїтись у такій ситуації було неможливо), ми довго роздивлялися фотографію. Сумнівів не було: той, кого тітка Марина називала Петьком Паляницею і хто й був Петьком Паляницею для нас був підлітком з Острова Жінок — схожість була стовідсотковою! Тільки от загадка: як у тридцять дев’ятому році потрапив на фотографію — і заодно жив у тамтешньому селі й купався там же в Дніпрі (там же й народившись) Альфредо Крус з Ісля Мугерос, який народився у Мексіці у 1988 році? Дивина та й годі! Чи, можливо, це незвичайний випадок, коли двоє підлітків, розділені роками й країнами, тисячами кілометрів, виявилися схожими один на одного?
— У нас ще два дні до від’їзду, — звернулась до мене дружина. — Завтра день на збирання-прощання, а сьогодні поїдь у місто і зроби кілька пристойних копій цієї фотографії…
Тітка Марина здивовано на нас дивилася і чомусь дрібно-дрібно хрестилася…
Серед ночі вийшов з хати — покурити у дворі.