— Невже з них ніхто не вцілів?
Командир ні до кого конкретно не звертався із своїм запитанням і тому члени екіпажу мовчали. Лише Головний Мозок корабля безпристрасно відчеканив:
— Голуба планета, третя планета в системі Жовтої зірки, що входить у Місцеву Зоряну систему, на жаль, мертва, — у слові "на жаль" ніякого жалю, звісно, не відчувалося. Мозок вжив його чисто автоматично. Розумних істот, які населяли дану планету, більше немає.
Командир з трудом відірвав зір від оглядового екрана і стомлено відкинувся на спинку глибокого крісла. Члени екіпажу, як і перше, зберігали мовчанку і вона була красномовніша будь-яких слів. Заплющивши очі, Командир пучками пальців масажував через повіки очні яблука. В центральній рубці запанувала тиша, тільки чути було, як рівномірно цокотів хронометр, відраховуючи корабельний час та з шерхотом, схожим на шепіт, працювали електронні прибори. На численних табло й у віконечках шкал, змінюючи одна одну, миготіли цифри та спалахували різнобарвні лампочки контрольних індикаторів.
"Невже з них ніхто не вцілів?.." — подумав Командир і зітхнув.
Міжгалактичний корабель ілірійської цивілізації на планетарних двигунах закінчував дев’ятий виток, як зненацька серед чорних згарищ, що тяглися внизу на тисячі й тисячі кілометрів, серед гігантських міст, перетворених в бетонне кришиво з погнутими балками й покрученою арматурою, що вже заростали бур’янами і де блукали не то дикі звірі, не то здичавілі свійські тварини й кружляли якісь чорні птахи; серед жовтих пісків на місці родючих нив і садів, серед пусток, де іноді пропливали обвуглені кістяки дерев (все, що лишилося від колишніх лісів); серед усього цього руйнівного хаосу раптом мигнув на оглядових екранах крихітний, зелений — неймовірно зелений! — п’ятачок життя.
— Квадрат 075–012! — доповів Головний Мозок. — Єдиний оазис Голубої планети, який пощадив катаклізм!
— Підготувати експедиційний планетохід! — розпорядився Командир і в голосі його забриніла слабка надія. — Зі мною полетять Штурман і Біолог. Решті членам екіпажу залишатися на своїх місцях і далі здійснювати обліт планети, шукаючи уцілілих людей.
Зелений острівець унизу зник, наче втік від корабля, знову потяглися згарища з обвугленими кістяками дерев, зруйновані міста, зарослі бур’янами, і невдовзі корабель пірнув у ніч. Через сім хвилин вже над східною півкулею він вирнув з ночі й, сріблом спалахнувши в яскравому сонячному промінні, вийшов на десятий виток. Як тільки-но попереду, далеко внизу вигулькнув зелений острівець й потрапив на оглядових екранах в координаційну сітку, планетохід оранжевим птахом відірвався від материнського тіла корабля і пішов по спіралі на планету.
Через кілька хвилин він сів у центрі квадрату 075–012.
- Валентин Чемерис — Ая
- Валентин Чемерис — Чорна блискавка
- Валентин Чемерис — Я знаю, що ти добрий
- Ще 94 твори →
Першим по відкинутому трапу на поверхню Голубої планети зійшов Командир, зробив по ній кілька кроків, вдихнув на повні груди повітря і застиг. Легкий, теплий вітерець із запахом весни маяв його білою бородою, яку Командир дав слово не голити доти, доки він не повернеться на Ілірію. За ту бороду члени екіпажу звали його Дідом. А втім, він і за віком був за всіх удвічі, а за декого і втричі старший.
Штурман і Біолог теж спустилися.
Під ногами зеленіли незаймані, ніким не толочені смарагдові молоді трави, галявину оточували рідкі дерева, між якими стояли навскісні сонячні стовби. Трохи віддалік у затишній долині буйно квітували сади — певно тут якраз була весна. Між деревами, поспішаючи в долину, стрибав з каменя на камінь і розсипав у повітрі світлі бризки струмок. Цінькали якісь пташки, було тихо, сонячно і тепло. Про щось своє потаємне, жебонів на рівнині струмок.
— Командире, ми оглянемо оазис!..
Командир кивнув. Штурман та Біолог зникли між деревами, а він сів у траві, далі, не втримавшись, ліг на спину і заклав руки за голову. За останні півстоліття — а стільки тривав стрибок до цієї планети — йому вже добряче набридли штучні трави і штучні дерева, штучне небо і штучне сонце на фоні відеоморя і відеогір на третьому ярусі корабля і він залюбки випростався на справжній — щонайсправжнісінькій! — траві. Дивився у справжнє голубе небо, по якому плинули рідкі білі — і теж справжні! — хмарки. Біля нього пурхали справжні метелики і невгамовно тріщали в траві якісь комахи.
— Як на Ілірії, як удома… — пробурмотів він сам до себе і сумно йому стало, так захотілося побачити рідну планету.
— Командире?!! — почувся раптом збуджений голос Штурмана — молодий і дзвінкий, адже йому всього лише двадцять літ (він народився на кораблі). — Ми знайшли їх…
— Кого?.. — не обертаючись, ліниво запитав Командир.
— Ну їх… аборигенів. Двох…
Командира наче хто підкинув, незважаючи на вік, схопився блискавично і легко — як колись у молоді свої літа.
Штурман і Біолог, ніяковіючи — аборигени були геть голі! — вели до нього юнака і дівчину. Але чому аборигени голі?.. Командир розчаровано присвиснув: дикуни?.. А такі ж обоє статуристі, гарно складені. Вона довгонога, з в’юнким станом, визрілими дівочими грудьми, він теж фізично добре розвинений, з тренованим тілом. Дивно… Обом літ по сімнадцять-вісімнадцять. Та попри все, одного погляду на них було досить, щоб переконатися: люди Голубої планети такі ж біологічні істоти, як і вони, ілірійці. Наче брати…
— Здрастуйте, брати наші по розуму, — почав було Командир і осікся. Голубі очі аборигенів були виряченими і безтямними. Вони то щось белькотіли недоладне, то моторошно сміялися. А лиця їхні, як придивився зблизька Командир — наче у діда з бабою.
— Вони божевільні… — буркнув Біолог, тримаючи за руку дівчину і відвертаючи почервоніле обличчя від голого її тіла.
Командир зробив ще один крок вперед. Юнак, дико вирячивши білки безтямних очей, шарахнувся вбік, а дівчина, навпаки, хитнулась до Командира і зареготала. В її голубих очах не було нічого ані розумного, ані просто людського, а на зів’яле, баб’яче лице її дивитися було тяжко.
Командир м’яв в кулаці бороду.
— Треба подивитися на екрані, що в них у пам’яті, — зрештою, вирішив.
При першій же спробі завести їх до планетоходу, аборигени почали агресивно пручатися. Впираючись ногами, вони гримасничали, рикали по-тваринному (дівчина намагалась вкусити Біолога за руку) і довелося їх вгамовувати струменем біокаталізатора. А вже тоді завели їх до планетоходу і всадовили у крісла, що, автоматично зачинившись, полонили аборигенів. На голови наділи їм спеціальні шоломи з системою найрізноманітніших датчиків і увімкнули апарат, що вмів читати, списувати і передавати на екран — але вже в образах і картинах — біополе мозку, його пам’ять. Командир натис на пульті тумблер із написом "Пам’ять".
Екран засвітився і відразу ж на ньому попливли ті видива, що закарбувалися в пам’яті аборигенів до катаклізму. Судячи з уривчастих (часом і не зовсім чітких) картин, що змінювали одна одну на екрані, молоді люди мешкали у якомусь напрочуд гарному і сонячному місті на березі теплого, синього моря… Білі будинки з верандами й мармуровими колонами, пишна південна зелень, всюди квіти, на площах і вулицях такі веселі, смагляві люди… Та ось аборигени дико зойкнули в кріслах і на екрані спалахнув жахливо-сліпучий смерч.
Командир мимовільно відсахнувся від екрана — страшне то було видовисько, як в пил, у ніщо перетворювалось білокам’яне сонячне місто й на очах згорали охоплені жахом люди.
— Досягти такого рівня розвитку і знищити себе?
Командир рвучко вимкнув екран і сидів якусь мить, тручи пучками пальців очні яблука — останнім часом вони чомусь почали боліти, особливо, коли він хвилювався. На екран йому більше не хотілося дивитися, все вже зрозуміло і так.
І Командира чи не вперше за все його життя зрадила витримка.
— Зітріть!!. — крикнув він поспішно й водночас ніби злякано.
— Що?.. — не збагнув Біолог.
— Все, все!!. — відмахувався Командир, наче від себе хотів відігнати ті жахні картини, зняті з мозку аборигенів. — Все, все зітріть з їхньої пам’яті. Всі жахи, загибель цивілізації! Все, все!.. З такою пам’яттю вони не можуть жити людьми!..
Біолог простягнув було руку до пульту і завагався.
— Як же ми тоді пояснимо їм, де поділися люди?
— Я сказав: зітріть все, все!.. — І Командир, важко звівшись, вийшов із рубки планетоходу.
Минула доба за місцевим часом.
Роззувшись і опустивши босі ноги в прохолодну воду струмка. Командир сидів на теплому камені. З душі ніби спадав гніт, натомість душу огортала світла, журна печаль…
Над ним пурхали метелики — жовті, лимонні, білі, аквамаринові… Тріскотіли в травах якісь комахи, десь у верховіттях дерев галасували птахи і ніщо не нагадувало в квадраті 075–012 про ту страшну катастрофу, що спіткала людство Голубої планети.
Гули бджоли…
"Як на Ілірії… — мружачись до сонця, думав Командир і посміхався — мальки в струмку тикались в його босі ноги і лоскотали їх. І відчував він себе безтурботним хлопчаком на далекій звідси Ілірії, навіть бачив себе на березі маленької степової річечки, у якій він, перепечений на сонці, з облупленим носом, купався до синіх пухирчиків і ловив рибу…
Почувся дзвінкий сміх.
З-за дерев вибігли юнак і дівчина.
На ній — коротенька біла суконька і така ж безрукавка, світле волосся перехоплене червоною стрічкою, юнак був у шортах — це вже жіноцтво корабля потурбувалось і призодягло молодих аборигенів.
Дівчина, сміючись, перебігала від дерева до дерева, ховалася за стовбурами, а юнак ганявся за нею… Командир замилувався ними, відзначивши, що обличчя в обох стали такими, якими вони і мусили бути — молодими, ба, навіть, гарними. Але дещо наївно-дитячими, безжурними.
— О, наш дідусь! — загледівши Командира, підбігла до нього дівчина і, сміючись, погладила його по бороді. Та зненацька якась тінь майнула по її безжурному личку, брови піднялися на чоло, переломилися з подиву. — А ти… чий?.. — вона намагалась щось пригадати. — Чому я раніше тебе ніколи не бачила?
— Бо ми прилетіли до вас зовсім недавно.
— Звідки… прилетіли? — озиралась дівчина.
— Ну… з неба. Точніше, із сузір’я Оріона. Там є планета Ілірія, точнісінько така, як ваша. А ми, значить, ілірійці.
Дівчина задумалась, накручуючи на палець пасемко світлого волосся.
— А хто такі… Ілірійці?
— Ну… люди, — Командир намагався говорити з ними, як з дітьми, котрі вперше після тяжкої хвороби відкривають для себе світ білий. — Такі ж люди, як і ви, тільки ми прилетіли з іншої планети.
Дівчина недовірливо засміялась.
— А хіба ви — птахи, що літаєте?
— Майже.