САМОСУД
Було на Вкраїні село, яке двічі зазнало страшного спустошення. Вперше під час Великого Голоду, в тридцять третьому, що викосив пів-України, а вдруге уже під час Вітчизняної. І то не на початку війни, з приходом німця, а десь посередині, коли повернулися наші війська, яких люди цього села чекали з надією й страхом. Чому саме з надією, пояснювати, мабуть, не треба, а от чому із страхом, розповім трохи нижче.
Але для того, щоб усе було зрозуміло, доведеться зробити невеликий екскурс у далеке минуле, аби повніше викласти біографію людини, через яку, власне, те друге спустошення й сталося.
Людину цю звали Данилом, Даньком. І батька його звали Данилом, і діда, і прадіда — весь ланцюжок, що тягся із століття в століття, складався тільки з Данилів, аж до того далекого пращура, який, повертаючись із Запорозької Січі, облюбував оце місце посеред безмежного степу та й зліпив таку-сяку мазанку, щоб було де притулитися душею на старості літ. А що козарлюга він був ще нівроку і не всю кров вицідив у численних січах, то невдовзі й привів до своєї халупи молодесеньку жіночку, якій годився в діди. Та ба! — ще не всохла сила козача, і згодом посеред тієї хатини загойдалась колиска з черговим Даньком, якому й судилося продовжити рід. Бо років за десять старий козарлюга відплив в інший світ, де ні печалі, ні воздиханія. А за рік перед смертю, спокуту-ючи гріхи, вольнії й невольнії, помандрував далеко на північ та й приволік столітнього дуба, поставив при шляхові хрест в чотири людини заввишки, в три сажні завширшки, і село (за цей час там встигли поселитися й інші) дістало назву Хрестище (не хрест же стояв, а хрестище), яку носило десь аж до кінця двадцятих років неспокійного нашого століття, коли його перейменували в Червону Комуну. (Тоді все, що тільки можна було, перейменовувалось на червоне, наче людям мало було тих потоків невинної крові, які заливали всю землю під час громадянської, в часи комунізму військового, а особливо крові отих дядьків-гречкосіїв, котрі мали нещастя потрапити до кривавих списків твердоздатників. Майже в кожному номері тогочасних газет на останній сторінці з верху до низу були наче маком усіяні прізвища тих, хто лягав з чекістською кулею в лобі. Там так і оголошувалося з епічним спокоєм: "Розстріляні твердоздатники" — своєрідне коріння того кривавого дерева, яке затінило весь світ у тридцятих роках). Перейменував Хрестище на Червону Комуну прапраправнук отого січовика, теж Данило, а в той час ще Данько, через якого й сталася сумна та подія, що спричинила друге спустошення.
Але спершу поведемо мову не про нього, а про його батька Данила: без цього зовсім уже коротенького екскурсу наша розповідь буде далеко не повною.
Ще побіжно додам, що всі ці Данили носили прізвище Со-кала. Хтось у їхньому роду не шокав, а сокав, от і охрестили їх Сокалами.
- Анатолій Дімаров — Певна зона
- Анатолій Дімаров — Німчики, голубчики...
- Анатолій Дімаров — Як воно президентом...
- Ще 118 творів →
Отже, про Данила, батька Данькового.
Цей Данило прославився тим, що дуже ж ловко грав у підкидного. Не було в селі людини, яка могла б його обіграти. Іде, бувало, вулицею, вимахує лівою, а права завжди у кишені: намацує карти. Карт було в нього кілька колод, і буденних, і празникових, а одну колоду він виносив лише на великі свята, та й то не на кожне: виміняв у цигана за порося і ще й півня дав на додачу. Бо й карти були не звичайні, а особливі: їх можна було навіть прати, і нічого з ними не коїлось. Данило їх, щоправда, не прав — тримав у чистій полотняній шматині та ще й за божницею: щосвята, убравшись та змастивши оливою свого посивілого чуба, побожно діставав з-за ікони пакунок. Клав обережно до кишені й виходив на вулицю. На колодки, де його вже нетерпляче чекали такі ж, як він, картярі.
І домашні вже знали: до півночі не повернеться.
Окрім карт, не було за душею в Данила нічого. Не тримав ні коня, ні вола, бо страх не любив працювати у полі, а свої три десятини, що дістались йому після революції, здавав за половину врожаю сусідові, який з дурного розуму жили рвав на роботі, не знаючи ні буднів, ні свят. "Робить, як віл, а прийде час помирати — нічого не візьме на той світ із собою, — говорив Данило, з сусіда кепкуючи. — Отам я його стріну й спитаю: "То хто із нас, Федоре, був розумніший: я чи ти?"
У сімнадцятім році Данило міг запросто розжитися й на коней, і на волів. Це коли революція докотилася до України та стали розоряти поміщиків. Побіг услід за людьми і Данило: чого б не побігти? Тільки люди кинулись до стаєнь та корівників, Данила ж занесло до палацу: дуже цікаво було подивитись, як пан жив-поживав. І одразу ж натрапив на вазу, що стояла посеред кімнати, на підставці горіховій. Ваза в два аршини заввишки, з химерними ручками, розмальована знизу аж догори. І чого тільки там не було!
І дерева, й річки, й озера, і птахи, й звірота, ще й люди, на наших людей мов і несхожі: в халатах барвистих, вусаті й з косами. Жінки не жінки, чоловіки не чоловіки — якась порода заморська. І так заворожила та ваза Данила, так йому припала до серця, що він незчувся і сам, як зняв її обережно з підставки та й попер поперед себе додому.
Люди — хто коня, хто волів, чи корову, чи з десяток овечок, а Данило — заморську ту посудину.
Попосміялися ж із нього в селі: ну, розжився Данило! Тільки даремно сміялись.
Бо пізніше, вже після Бреста, коли на Вкраїну прийшов німець та місцевий поміщик рушив повертать награбоване, крик і стогін котився селом. Кому двадцять шомполів нижче пояса, кому тридцять, а кому й усі п'ятдесят — залежно від того, хто скільки взяв.
Не минули й Данила: пан, капрал з шомполом у руках, два солдати з гвинтівками й багнетами примкнутими. Пан як вазу побачив, то замалим не кинувся цілувати Данила: палац був розгромлений вщент, все побите-потрощене, одна ця ваза й уціліла, а їй ціни не скласти, цілий маєток можна було купити за неї. Так що пан не знав, як і дякувати Данилові, але порядок є порядок, жоден злочин не повинен лишитися непокараним, і поміщик, обернувшись до капрала, показав великого пальця:
— Айн.
— Айнцен? — перепитав його капрал: "айна" іще, мабуть, і не було.
— Айн! Айн! — закричав сердито поміщик, і капрал, ображений, вліпив такого "айна" Данилові, що той як був без штанів, так і вилетів прямо на вулицю.
То після цього Данило зарікся і думати про якусь там худобу. Була єдина корова — спровадив з двору й корову. Якби була путня, може, ще й подумав би, а то жере як не в себе, а молока — дулю з маком! Натка, жінка Данилова, роздоювала-роздоювала бісову твар та й рукою махнула:
— Веди на базар — очі б мої її не бачили!
Данилові що, Данилові торгувати — як попереду танцювати: наловчився в циганів, на підсвинка карти вимінюючи. Налигав корову та й "гей!" у повіт. А там шумить, а там гуде — гуляй, душа, веселися, серце!
Того дня не повернувся додому Данило. Не повернувся і другого дня. "Запив!" — журилася Натка й мала серйозні підстави для тієї зажури: окрім карт, не цурався Данило й оковитої. А коли не прийшов і третього дня, і четвертого, Натка не знала уже, що й думати. Верзлося, що чоловіка уже й живого на світі нема. "Господи, хай уже який прийде, то прийде!"
І дійшла Натчина молитва до Бога: на п'ятий день, якраз по обіді, ступив до хати Данило: пом'ятий, пожований, а в правій руці — вузлик із цукром.
— А гроші? — охнула Натка.
— Ну як ти, Натко, не понімаєш: то се, то те, то кільо сахарю! Так і збулися корови.
Зате уже в двадцять четвертому, якраз на Великдень, прийняли Данила до партії.
Ввійшов до хати й одразу ж на покуть. Сидить, на жінку й не гляне.
— Що це з тобою? — занепокоїлась Натка.
— Всьо!
— Що всьо?
— Всьо!.. Більше не буду робити!
— А то чого, Господи?
— Осьо червона книжечка. — Дістав із кишені червону книжечку, помахав перед носом у сторопілої Натки.
Того ж дня обмивав із такими, як сам, партквиток. "Водив козу" до глупої ночі, вертався додому коли на двох, а коли й на чотирьох. Книжечки, однак, не загубив: лапав по кишені майже щокроку. А спати лягав — поклав під подушку. І всю ніч верзлося Данилові, наче вони удвох сидять за пляшкою "риковки". Данило — чарку, і книжечка — чарку, Данило — кухоль, і книжечка — кухоль. Набралися так, що під столом і полягали в обнімочку.
Прокинувсь на ранок — одразу ж під подушку рукою. Є! Мов аж полегшало. Тільки де там полегшало: душа горить, голова тріщить, у роті наче сто свиней ночувало.
Повів очима за жінкою. Натка, лиха, як вогонь, поралася біля печі.
Довго збирався з духом:
— Натко, дай похмелитись!
— У Бога проси!
— Дак я ж, Натко, партєйний!
— От і проси як партєйний!
— Натко, не доводь до гріха! Бо візьму й попросю!
— Попроси-попроси! Може, Бог дурніший од мене! — Натка під руку лиху могла сказать і не таке.
— Востаннє питаю: даси?
— Не дам!
— Ну, гляди ж... Дивись, до чого доводиш партєйного! Зсунувся з ліжка, як був у спідньому, став на коліна:
— Господи, як партєйний безпартєйного просю: дай на похмілля!
— Попроси-попроси, він тобі дасть! — кинула, з хати виходячи, Натка.
Данило вже хотів зірватися вслід, але тут сталося чудо: Бог, який теж, мабуть, побоювався Натки і досі німував на іконі, ожив, підморгнув до Данила та й повів очима собі поза плечі.
"Еге! — враз повеселішав Данило. — Так он де Натка гроші ховає!"
Схопився, поліз притьмом за божницю — є! Видобув вузлик тугенький (Натка чи не зубами затягувала) і притьмом за пазуху. Одягнувся бігцем та й вискочив з хати.
— Ти куди? — Натка од курника.
— На партсобраніє.
Бічком, бічком, щоб не помітила знайду, та й на вулицю. А там уже дорога одна: до повітового центру, в оту установу, де і наллють, і піднесуть, лиш би гроші були.
Є грошики, є! Осьо за пазухою. "Ну Натка, ну сила нечиста, куди додумалась гроші ховати! Отакі вони всі — богомільні!"
Гуляв до пізнього вечора. А вийшов надвір: дорога гойдається, небо хитається, і міліціонер, що біс його зна де і виськався, навпіл роздвоюється.
— Гражданін, ви п'яний!
— Відійди! — простогнав Данило: його вже аж корчило. Міліціонер натомість узяв Данила за лікоть:
— Гражданін, пройдьомтє!
— Добром прошу — відійди! Міліціонер і не подумав відходити.
— Одійди, бо як ригону, то від тебе тільки картуз попливе!
Та міліціонер попавсь не з лякливих: ще дужче вчепився у лікоть.
Ну, йому й дісталось: і на мундир, і в чобіт.
Ту ніч провів Данило у вошобойці в міліції.