(В одному з віршів мій друг з сумом — як про щось втрачене, — пожурився: "А вже ж нам ніколи не бути селянами". Гай-гай, Микольцю, — не бути. І в той же час ми ними й залишилися, бо сільська натура, чи, як тепер модно казати, менталітет — це назавжди. Бо це — родиме. Ми ними були й залишимося, ставши міськими, ба, навіть столичними жителями).
Так ось там Сом і купив колись кооперативну квартиру, в краю, де з одного боку починаються луги і поля його рідного Броварського району ("Що не говори, а під Києвом Бровари"), а з другого — град Кия з його Дніпром, Десенкою, Оболонню і, звичайно ж, загадково-знаменитим Чорториєм, ніким ще й досі не розгаданим. І не вірте довідникам, які запевняють, що Чорторий нині — місце відпочинку киян (хоча в принципі це, мабуть, і так). Чорторий — персональна річечка членів Національної Спілки письменників України, і так нею вона стала завдяки моєму другу. Адже не знайти такого майстра красного письменства, якого б він не запросив сюди на риболовлю (як ось хоча б і мене) і не возив гостя Чорториєм у симпатичному дюралевому човнику, що його він, веселий чоловік, поет і риболов, орендує на човнярській станції як член Українського Товариства мисливців і рибалок (дорого, правда, деруть… пардон, беруть з нього за той плавзасіб!).
Тож тут всі побували: і рядові члени НСПУ, і спілчанські функціонери, класики і смертні — разом із безсмертними. Останніх, щоправда, більше. А втім, письменники, щоб ви знали, майже всі поголовно безсмертні. Це вам, не задумуючись, авторитетно підтвердить будь-який член НСПУ, включаючи автора цих рядків. І спробуйте ви його переконати в зворотному! Ті, хто уявив себе богами, на землю не спускаються. Хіба що як їхні вірні й багатотерпеливі дружини наварять для своїх небожителів розчудесного борщу українського — та ще з пампушками, не кажучи вже про сало! Опісля ж риболовлі (незалежно від її результатів) запрошені Сомом на Чорторий ним же ще раз будуть перезапрошені (для більшості друге запрошення — і головніше, і значніше), але вже на Троєщину, до гостинних пенатів риболова, де посмакують — такий вже ритуал! — печеною картоплею та смаженими карасиками. Вам ніколи не доводилося смакувати в Сома смажених карасиків? О, тоді ви багато втратили — покуштуйте, неодмінно покуштуйте. Смажені карасики в нього аж солодкі, плямкаючи, з ними можна і власні губи поїсти. Карасики ті — фірмова страва поето-риболова — неодмінно мають бути маленькими, щось із долоню завбільшки, ніби ж і не путній улов як для солідного риболова, але саме ось такі карасики і виходять найдобрішими — добрішими, навіть, даруйте, за червону рибу. Щоправда, лише ті, які особисто смажив Микола Сом. Та ще у вигляді закуски після чарки Сомового фірмового напою, що зветься у нього СОМОгоном (ні, ні, самогон — це у всіх інших громадян України, а в Сома — тільки СОМОгон!), пляшечку якого він, хитро посміхаючись, витягне із старого валянка-пенсіонера, що, відходивши своє, доживає віку на балконі і більше ні на що, як на зберігання оного зілля, не придатний.
Це кажу вам я, Чемерис Валентин Лукич, теж член НСПУ, якого ніжний лірик, пісняр та епітафіїст не раз запрошував і на Чорторий, а потім на свою Троєщину — на традиційну дегустацію фірмового СОМОгону із традиційною закуссю у складі незмінної печеної картоплі — делікатес! — та смажених карасиків — смакота! До всього ж Микола Сом глибоко переконаний, що скромна пляшечка його СОМОгонки дуже вигідна і просто-таки незамінима на випадок навали гостей, адже вона не тільки достойно прикрасить собою будь-який стіл, а й приховає будь-яку кулінарну промашку господарів. Під чарку-другу тієї СОМОгонки навіть промашки йдуть за милу душу!
О, ні, ні, не підбивайте мене на подальше живописання, бо я хоч і видатний письменник (я ж навіть у наш час видаюся!) і ще й живописець, але… ні, ні… Не можу далі. Бо, захопившись, такого напишу, такого…
— Валько, не відставати! — лунає бадьора команда мого друга, — Пам’ятай, що нас чекає на моєму балконі у старому валянку…
І я налягаю на ноги, поспішаючи після чорторийської риболовлі на Троєщину, де був колись "Рай". А можливо, якісь його рештки ще й нині там позалишалися? Недарма ж Сом такий веселий і такий, безперечно, щасливий чоловік. Неодмінно раює на своїй Троєщині, де село сходиться з містом… На цьому я й зібрався було ставити крапку. Ні, мабуть, не тут, а лише після того, як Сом дістане із свого потаємного валянка заповітну пляшечку… коли я вже зібрався було ставити крапку в цій повісті, як раптом з Троєщинського раю, з лівобережжя Десенки і протоки Чортория на мою Святошинську сторону Києва прилетів лист, у якому виявився всього лише один аркушик, але який!
ЧОРТОРИЙ
Валентину ЧЕМЕРИСУ
Кльов на уди, друже!
Кльов на уди!
Вислів гарний, мудрий і старий
із віків, коли прадавні люди
На Дніпрі уздріли Чорторий.
Скільки літ пробігло — прошуміло!
Скільки хвиль хлюпнуло в береги!
Але знов те сатанинське тіло
Каламутить воду навкруги.
О! Дивися: риє дно чортяка.
Обережно веслами греби!
Тут колись Микита Кожум’яка
Скинув чорта в річку із гарби.
Се мій берег. Далі міст і Київ.
Он луги, де я травою ріс.
Що ти, чорте? Гратися затіяв?
Я не сам. Зі мною Чемерис.
Він рибалка ще не знакомитий,
Але моцний (він — це, знацця, ти).
Що ж ми нині будемо ловити?
Чим ми чорта будем тягти?
Ні, чортяці кинемо макушки,
Щоб затихла ненажера ця,
не натрощить наші закидушки
і не з’їсть карасика-живця.
Ой! Покльовка! Нахиляйся нижче!
Повело углиб за перекат…
Дай підсаку! Ич яке сомище —
Мій вусатий прісноводний брат.
— Де ж ти бродиш? —
запитають вдома.
Прибіжать аж ген із Броварів…
Не бреши! Скажи, спіймав ти Сома,
Що по-людськи вперше говорив.
* * *
Гей, Чемерисе, є ще в тебе хіть.
Пошвидше гумор свій твори й —
відважно, без страхіть
Гайнем до вусаня
на
Чорторий!
Б’ю чолом!
Микола Сом,
Київ, Троєщина,
місяця листопада, року 2002-го.
Ні, на такий подвиг здатний тільки він, "шановний, любий (а в деякому аспекті навіть дорогий)" — як писав якось Віктор Баранов у "Дуже відкритому листі Миколі Сому" на шпальтах журналу "Київ". І я переконуюсь, що крапку в цій придибенції — ми ж іще не спіймали з Сомом сома — ставити рано. Та й для чого вона тут потрібна, га? Тим більше, мені вже час збиратися на Чорторий.
Тим більше — Сом уже приготував свою чаклунську мастирку і взяв в оренду на човнярській станції аж на цілий день симпатичного дюралевого човника…
Чорторий — Київ.
Примітки
1
Про захист української мови і дієву допомогу в цьому авторитетного у партійної влади М. Бажана.
(обратно)
2
Публікуючи епіграму, Сом зізнався, що він в сатирі А. Малишка поміняв "лише однесеньке слово". Яке — здогадайтеся самі.
(обратно)
3
Епі — над, а тафос — могила. Отже, надгробний напис.
(обратно)
4
Принагідно. З усіх видів биття (наприклад, бити байдики, бити себе в груди, бити по кишені, бити в ніс, бити в очі, бити ноги) чи не найкраще — бити чолом. Цим старовинним вітанням серед усіх членів НСПУ чи не єдиний користується Микола Сом (у нього, здається, і збірка так називається). І тільки десь почуєш: "Б’ю чолом…", то вже й знаєш — він, Микола Сом. Бо хто ж іще отак шанобливо вітає друзів і своїх читачів.
(обратно)
5
Долобськ, Долобське озеро — озеро біля лівого берега Дніпра, нині увійшло в Русанівський канал між мостами метро та ім. Патона в Києві.
(обратно)
6
До речі, про мого друга у свій час писали на самому початку його літшляху, як прийнято казати, корифеї — письменники, артисти, композитори — П. Тичина, В. Сосюра, О. Гончар, П. Загребельний, О. Козловський, П. Майборода, і всі вони у Сома відзначали самобутній талант, емоційність, дотепність тощо. Те, що майстри в ньому відзначали, Сом не лише зберіг, а й примножив.