Чарівний перстень

Малик Володимир

Над гірською рікою,
на краю верховини,
видно дикі й похмурі
стародавні руїни.

Грізні стіни камінні,
чорні вікна-бійниці...
Хто ж про ваші прадавні
розповість таємниці?

Озирнулися діти —
бачать діда старого,
що із кошиком ягід
вийшов з лісу густого.

"Діду, діду! — гукнули.—
Йдіть сюди на хвилину!
Розкажіть нам, дідусю,
про ту чорну руїну!.."

Дід на камінь сідає,
обіпершись рукою...
"Я охоче спочину
з вами тут, над рікою...

Про бувальщину давню
розкажу я вам, діти,—
тільки — цур! — доведеться
вам довгенько сидіти...

Розповім так, як чув я

хлопчаком-малолітком

від дідуся свойого,

що подій тих був свідком".

* * *

У Карпатах зелених,
на високій ялині,
воркувала голубка
у німій самотині.

Мирно чистила дзьобом
сизе пір'ячко крилець...
Коли гляне — за нею
знизу стежить мисливець.

То вродливий легіник
у кептарику ходить,
на голубку біленьку
кріс-рушницю наводить.

Прямо в серце пташине,
підкрадаючись, цілить,—
хоче пташку-голубку
на обід собі встрілить.

"Ой ти, Довбуше славний,—
через віття зелене
каже пташка по-людськи,—
не ціляйся у мене!

Опусти свого кріса,
не нанось мені рану,
а за це я для тебе
у пригодоньці стану!"

Здивувався мисливець,
опускає рушницю...
Що за чудо?.. Він зроду
не стрічав таку птицю!

І по-людськи говорить,
і, як звать його, знає!.,
ї здивований Довбуш
руки вниз опускає.

"Ой ти, пташко предивна,
не завдам тобі болю,—
на всі сторони світу
відпускаю на волю!"

Пташка спурхнула з гілки
та й полинула в гори —
на ліси на зелені,
на широкі простори.

Чом же ти зажурився,
наш мисливцю-юначе?
— Ет, і знову лишився
без обіду, одначе!..

І пішов собі Довбуш
по стежині звіриній...
Оточив з усіх боків
його ліс темно-синій.

А над лісом нависли
чорні скелі, мов тучі,—
з них із ревом спадають
водопади кипучі.

На широкій поляні,
під горою крутою,
Довбуш раптом побачив
дідуся з бородою.

На траві на зеленій
перед ним — скатертина,
а на ній — добра їжа,
в кухлях — пиво і вина.

"Будь здоровий, юначе! —
той дідусь привітався.—
Ти, мабуть, у мандрівці
добре проголодався?

То сідай, будь ласкавий,—
є що їсти і пити!.."
Довбуш глянув — і вдруге
не примусив просити.

Знявши кріса й кресаню,
миттю сів до обіду.
"Чом же ви біля мене
не сідаєте, діду?"

"їж собі на здоров'я
все, що є, без останку,—
потім візьмеш в дарунок
скатерть цю, самобранку.

Та ще перстень коштовний
дай на палець надіну,—
це за білу голубку,
що не вбив її, сину!.."

І дідусь із кишені
срібний перстень виймає
і на Довбушів палець
його сам надіває.

"Незвичайний це перстень!
Чарівний він, мій сину!
Той, хто ним володіє,
має мужність левину.

А крім того, цей перстень
другу силу ще має:
ворогів потаємних
він твоїх розпізнає.

Лиш дай руку із перснем —
хай людина потисне,
і, якщо вона — ворог,
перстень променем блисне.

Найчудесніша ж третя
в ньому сила таїться,—
як вогню, цього персня
смерть кощава боїться.

Він одводить хворобу,
у бою захищає...
Коли ж смерть одоліє,—
до життя повертає".

"От спасибі, дідусю,—
мовив Довбуш тихенько.—
Ти скажи, що за пташка —
та голубка біленька?"

Дід постояв, подумав
та й заграв на сопілку.
Аж тут біла голубка
опустилась на гілку.

Довбуш глянув — ой леле!
не голубка то біла,
а з зеленого лісу
вийшла дівчина мила.

"Хто ти, дівчино, й звідки?
"Я — Марічка з Підгір'я...
Будеш в нашому краї —
завітай на подвір'я!

Не дивуйся, що знаю,
хто ти, звідки, як звати,—
цілу весну про тебе
гомоніли Карпати.

Цілу весну палаци
панські в селах горіли,
а пани-кровопивці
від страху присмирніли.

Гарна слава опришків
продзвеніла по краю,—
ось я звідки про тебе,
славний Довбуше, знаю!

Ось чому я дідуся
попросила свойого,
щоб тобі він на щастя
персня дав чарівного".

І замовкла Марічка,—
тільки очі сіяли
та на пальцях дівочих
срібні персні блищали...

* * *

Леґінь став — задивився
і не бачив, що збоку
суне лютий пан Бучек
на поляну широку.

Гайдуків пан гукає:
"Гей, пахолки, біжіте —
хлопа того піймайте
та на кіл посадіте!

То кріпак мій, що взимку
втік у ліс для розбою,
там, опришків зібравши,
все полює за мною.

Гей, ти, хлопе ледачий,
що утік з мого двору,
аж тепер ти попався!..
Ну ж, задам тобі хльору!"

Мов хорти довгоногі,
гайдуки припустили —
оточили опришка
і за руки схопили.

Звеселився пан Бучек —
замалим не співає.
Підійшов — і щосили
замахнувся нагаєм.

Але що це?.. То Довбуш
так розвів дужі руки,
що пахолки на землю
полетіли, мов круки.

Із-за пояса миттю
топірець він виймає
і на пана свойого,
мов орел, нападає.

Відсахнувся пан Бучек,
смерті жде, побілілий...
Та на Довбуша знову
гайдуки напосіли.

Знавіснівши, із криком
пруть на нього стіною...
Вже шаблі їхні хижі
в'ються над головою.

Ледве стримує клятих,
відступає на кручу,
щоб достойно там стріти
люту смерть неминучу.

"Гей, що буде, те й буде! —
крикнув леґінь щосили.—
Та не дамся живим я,
щоб на кіл посадили!

Ось тримай, пане БучекІ!"
І пожбурив у пана
топірцем... В того з лоба
кров линулась багряна.

А сам кинувся з кручі
прямо вниз головою...
Гайдуки зупинились
над проваллям юрбою.

"Пропадай, волоцюго!" —
крикнув люто пан Бучек
і, на дерево спершись,
плюнув кров'ю із кручі.

Підхопили пахолки
свого пана під руки,
заховали у піхви
гостролезі шаблюки.

"Зачекайте,— пан каже,-
тут стояла красуня!.."
Гайдуки озирнулись —
аж то дід та бабуня.

Загримів на них старший
лихослов і гульвіса:
"Розвелося вас, клятих!
Гетьте, хлопи, до біса!"

Почовпли баба з дідом,
Щось буркочучи глухо.
А той старший схилився
шепче пану на вухо:

"Не журіться, мосьпане,
не впадайте в зневір'я:
я ту дівчину знаю —
то Марічка з Підгір'я!"

Гайдуки тут уздріли —
на траві скатертина,
а на ній — різна їжа,
в кухлях — пиво і вина...

І рвонулись, мов псини,
до вина та до пива...
від нежданого дива.
Але враз похлинулись

Прилетіла голубка,
опустилась хутенько,
ухопила ту скатерть
в свої лапки міцненько.

Та й полинула з нею
в дикі хащі та пущі...
Оніміли пахолки,
перелякані, злющі...

Оповідач замисливсь
і замовк на цім слові.
Стрепенулись навколо
дітки русоголові.

"Ну ж, дідусю, а далі?
Що ж із Довбушем сталось?"
"Розповім, голуб'ята,
щоб вам солодко спалось.

Тільки ж майте терпіння,
дайте люльку набити,
бо не скоро цю казку
доведеться скінчити..."

* * *

Довбуш кинувся в прірву
із обриву крутого,—
від швидкого падіння
дух забило у нього.

Але смерті страшної

зовсім він не боявся,

лиш, загибель відчувши,
з білим світом прощався.

"Прощавайте, Карпати
із лісами густими!.."
Раптом перстень на пальці
блиснув перед очима.

"Ех ти, персню коштовний,
що дав дід в нагороду..."
Та не встиг і подумать,
як шубовснув у воду.

Треба знати вам, діти,
що під скелею тою
було озеро гарне
з голубою водою.

Довбуш виринув хутко,
виліз, мокрий, на скелю,—
намостив у печері
собі з хвої постелю.

Ледве встиг просушити
мокрий одяг на сонці,
як приходять до нього
три якісь незнайомці.

"Хто ви, люди, і звідки?"
"Втікачі ми з Поділля,—
нам несила терпіти
люте панське свавілля.

Десь у горах, ми чули,
Довбуш хлопців збирає
і, мов сокіл, із ними
на панів нападає.

Ми й простуєм до нього,
хоч не бачили в вічі...
Може, знаєш ти, де він,
то скажи, чоловіче!"

"Добре, друзі, сідайте,—
знаю Довбуша, знаю:
сам до нього простую
з придністрянського краю!"

Й руку першому праву
подає для вітання,
потім другому,— з персня
йде холодне сіяння.

А як третій дав руку,
мов цупку бараболю,
палець Довбушу стисло
так, що скрикнув од болю.

І проміння криваве
з персня бризнуло зразу...
Ось він, ворог підступний,
що змією підлазить!

"Гей, лихий чоловіче,—
крикнув Довбуш до нього,—
хто послав тебе в гори?
Проти кого й для чого?"

І підняв незнайомця,
мов хлоп'я, над собою.
"Признавайся, бо вп'єшся
не вином, а водою!"

Заволав незнайомець:
"Ой, рятуйте — вмираю!
не вбивай, пане Довбуш,—
розкажу все, що знаю!"

Опустив його Довбуш
і на землю поставив.
"Ну, то хто ж тебе в гори
проти мене направив?"

"Мене звати Чувилом...
Хоч я й хлопом назвався,,
та насправді гайдук я,—
в дранку лиш перебрався,

А направив пан Бучек,
і за це він придане
моїм донькам коханим
обіцяв непогане.

Обіцяв добрі гроші,
щоб тебе лиш убив я...
Ото я й спокусився
на своє безголів'я...

Та клянуся — служити
більше пану не буду,
а як зраджу, то вбийте,
як собаку, без суду!

Лиш пустіте живого
до діток та дружини!.."
І Чувило, тремтячи,
опустивсь на коліна.

Глянув Довбуш на нього.
"Добре,— каже,— прощаю...
Йди собі... Але вдруге —
з-під землі відкопаю!

І тоді вже ні діти,
ні мольба не поможе...
А тепер — забирайся
з Верховини, небоже!"

Косоокий Чувило
уклонився — й потому,
вовчу шапку нап'явши,
зник у лісі густому.

* $ *

"Гей, брати,— каже Донбуш,—
завітайте в печеру,
а я миттю у лісі
роздобуду вечерю".

Та не.встиг він у лісі
дичину відшукати,
як зненацька зелені
розступилися шати.

По вузенькій стежині
йде із лісу Марічка,—
у шовковім волоссі
голуба в'ється стрічка.

Сині очі сміються,
мов зірки променисті,
та сіяють коралі
в дорогому намисті.

У руках її — скатерть,
що лишилась на скелі,
на плечах на дівочих —
дві голубки веселі.

Простяга вона скатерть
прямо легеню в руку.
"Не згуби, бо ця згуба
нам віщує розлуку..."

Довбуш став як убитий,
зору з неї не зводить,—
а вона повернулась
і тихенько відходить.

"Зачекай же, Марічко,—
маю слово сказати..."
"Скажеш потім... Ти ж знаєш,
де голубку шукати!"

Три голубки знялися
та й полинули вгору —
на високі Карпати,
в далину неозору...

Довбуш довго дивився,
поки зникли в тумані,—
потім скатерть розкинув
на широкій поляні.

Знявши з береста кору
і зробивши трембіту,
затрубив він у неї
на всі сторони світу.

Після першого разу
затремтіли Карпати,
після другого — пісня
залунала крилата.

Після третього гуку
із зеленого лісу
вийшли хлопці-опришки
при шаблях і при крісах.

Втікачі із печери
також вийшли до нього.
І сказав тоді Довбуш
урочисто і строго:

"Ви втекли у Карпати,
щоб тут разом із нами
за життя, за свободу
битись твердо з панами!

Мої друзі-опришки
вас готові прийняти,
та ви мусите мужність
нам свою показати.

Бо людей полохливих,
що в бою, в обороні
підведуть товариство,
нам не треба в загоні!"

"Ми готові на іспит!" —
втікачі відказали.
І їх зразу опришки
до дерев прив'язали.

Витяг Довбуш пістолі,
понад голови стрілив —
в пера на капелюхах
лебедині поцілив.

Втікачі не здригнули,
не моргнули й очима,
хоча холодом зимнім
обдало за плечима.

Потім їх відв'язали,—
на колоду поклали
так, щоб голови їхні
лиш.
1 2 3