О. Городиський не міг з цим погодитись, щоби зійти лише до ролі учителя релігії. Він брав до себе хлопців та вчив їх вдома церковного письма і співу, бо цього від модерного вчителя немогли навчитися. Пильнував дуже своїх душ перед нахабностю сусіднього полського пароха і зводив з ним за це адміністрацийні спори. Так само пильнував чистоти обраду від латинських примі-шок, та вигоняв з церкви полську молитву, молитво-слови і кантички. Приходилося йому це важко, бо в селі було кілька родин латинського обряду в опріч цього малоземельна шляхта вважаючи себе чимось кращим від хлопства любовалася в полських молитвах. Із цьої причини уходив о. Городиський у сильних галицького міра за твердого святоюрця москаля, шизматика.
Городиські жили самітно. Син і зять були вже на своїх парафіях подальше. Часом привезли якого унука на часок, а по за тим не було в хаті нікого. Вони були раді гостям. Тому не мало втішився о. Городиський, як до нього завітав Василь.
— А чому то, господине, не прийшли раніш до свого пароха? Мені це належиться. Я вас хрестив, я вчив вас перший в крилосі співати. Чи ви це забули?
— Не забув отче і ніколи цього не забуду, що лише вам маю за це подякувати, що я нині не сел-ський парубок, а вкінчений богослов. Ви ж перші піддали думку батькові, щоби мене дав в школу. Та от я вертаючи в слоту пішки до дому троха простудився...
— Ну, ну, нічого, вітайте. То у вас вже по всьому? Дай Боже щасливо, просимо сідати, незабаром прийде моя їмость. Вона теж дивувалася, що ви ще не приходили.
Завелась звичайна в таких випадках так сказатиб безпредметова гутірка про все і ніщо. О. Городиський розпитував про львівський семінар, про настоятелів, пригадував свої давні часи, про митрополичний консистор. Василь зміркував, що о. Городиському не-конче в смак теперішний митрополит. На його думку він живе не побожому, витрачає гроші на широке панське життя, а можна-би їх на що краще вжити. В прочім, хто зна, які то гроші, бо митрополит тільки грошей не має. Може знову рушать вдовичо-сиротинський фонд, як це недавно мало місце в Перемишлі.
Василь на це ніколи не звертав увагу, бо це було йому байдуже. Він належав до єпархії перемиської. Про фонд вдовичо-сиротинський не дбав, не розумів добре, на що це, бо походив з селянської непопівської родини, та лиш що вступає між духовенство.
— Коли-ж ви женитесь? Ви либонь вже заручені з панною Підліською. Гарне гніздо. Я її батька знав добре. Дай Боже щасливо. Ви дуже гарно зробили, що завчасу заручилися і тепер не треба вам витрачати гроший і часу та шукати жени — сожительниці. Я цього дуже не люблю. Через цілу теольогію возиться з шематизмом, а потім їздить від села до села, розпитує, вибірає, а часом таке вибере з краю, що ціле життя нещасливий. Ви мали нагоду пізнати свою суджену добре і добре ви вибрали.
— Я тою самою думкою руководився,— каже Василь,— і осоружно мені було дивитись, як мої товариші возились з шиматизмами і записували зі слуху те, чого там не було: кілько у священика доньок, як називають, які їх майбутні посаги.
— То, то, то, то по мойому свого рода торг на людські душі, а це для священика не гарно... Ви добре вибрали, ще раз кажу. Не дістанете знатнішого посагу — то правда, бо покійний Підміський ціле життя парохував, по голодівках. Але це пусте. Вам може піти краще, як довго вуйко вашої жени жити буде.
— Я про посаг ніколи не говорив з панею Підліською. У мене це теж побічне діло.
— 1 це похвально, що ви за маєтками не гоните, бо... впрочім ви і без цего будете богатим... Тільки я не знаю... ага! а чи ви говорили коли про це з батьком?
— Що я заручений, це батько знає, мама те-ж, бо нераз про це говорилося в хаті, але про посаг батько ніколи не згадував.
— Ну, так, але може батько відкладає обговорення посагу на пізніще на слушний час. Він говорив до мене кілька разів про вас, і каже: мій Василь самостійний чоловік і коли чепиться якоїсь думки, то будете мали твердий горіх...
— Я також самостійний і повнолітний. Я женюся для себе не для батька і за своїм потрафлю постояти рішучо.
— Гарно воно, так бачите, важко було би вам батька на себе прогнівити. Як би ви пішли проти його волі, він би вам цього не вибачив.
— Та що там! Як у мене чисте сумліття, то решта мені байдуже, і з четвертою заповідю я в колізію не прийду. Чи раз таке в родині трапиться, що синові треба з батьком зірвати всі зносини, навіть не признаватися до його.
— Такого не дай Боже вам дожити — говорив о. Го-родиський підносячи палець в гору.— Це вже проти природи. Четверта заповідь не знає виїмків.
— А я гадаю, отче що знає. Кожна заповідь, що нормує відносини між ближніми знає виїмки. От наприклад, не убий! Але коли я зроблю це в конечній обороні мойого життя, то вільно вбити. "Не кради!" Але як я вміраю з голоду, а бачу чужий хліб, то мені можна вкрасти з застереженням, що верну цю шкоду власникові. Так воно і з родичами. Що робити дитині, коли батько недобрий, ледачий, знущається над нею? Тоді дитина повинна вступитися батькові з очей, хоч би прийшлося піти в світ за очи.
— А коли би такий лихий батько потребував помочі?
— То треба йому помогти, хоч би з наражуванням свого "я". Ось я візьму себе під розвагу. Я батька все поважав і поважаю, любив та слухав, вірячи в його розум, досвід і любов до мене. До тепер не приходило між нами до жадної сцісії. Тепер я загадав женитися по серцю. Батько супротивляється тому, бо батько хоче такого посагу для мене, якого вона не має. Маю-ж я слухати, не женитисі і бути ціле життя нещасливим? Що батькові з цього прийде? Хіба-ж він буде її удержувати і кормити та зодягати? Та ми навіть разом жити не будемо. От колись зійдемося кілька разів до року, а може й те ні, тай тільки. Ні, отче, я стою на тій точці, то навіть проти волі батька піду з чистою совістю під вінець.
О. Городиський дививсь на Василя з цікавістю. Цього він не сподівався почути, бо Василь був все слухняним сином і поводився більше пасивно ніж цього було треба.
— Та я гадаю, отче, що до такого не прийде,— говорив Василь далі.— Мій батько за мудрий і за делікатний, щоби через посаг ставив справу на вістрю ножа.
Та о. Городиський був иншої думки. Він знав старого Пандяка добре, що то селський автокрам, деспот, упрятий зарозумілий, що в його души чорт сидить.
— Воля Божа! Та коли-б справа справді на цій точці загрязла то числіть на мою поміч.
Розмова на цю домашню тему став.ала для обидвох осоружна. Тому о. Городиський завернув на друге.
— Якій спеціяльности ви віддалися в семінари?
— Я співак, бас-барітон.
— Правда, правда, у вас все був замітний голос. Але мій любий господине, це довго непотріває. У мене те-ж був замітний тенор, та незадовго пропав на селі серед задушної церкви, серед вітру на цвинтари. Таке буде і з вами. Голос у нашого брата це капітал лише серед семінарських мурів. Він дає йому всілякі полег-чі, привілеї яких безгласні "фіши" не мають, а опісля хіба би до міста дістався на сотрудництво, опісля на яку катихитуру, а поза тим нічого.
— Я, отче, мрію проте, щоби дістати сотрудництво в Самборі відразу...
— Гм... мій любий, без протекції в Перемишлі такого сотрудництва не дістанете.
і
— Я саме на таку протекцію числю. Вуйко моєї дівчини, рідний брат пані Підміської є в консистори крилошанином...
— Ага! Справді, я призабув. Господине,— говорив о. Городиський гладячи його по руці — такий вуйко, то стане за два посаги.
— Тільки отче, пробі! Не гадайте, що я для жінчиного вуйка висватав панну Підміську, я по серцю вибір зробив...
— Не гадав і не гадаю. Впрочім був би це не дуже певний рахунок, бо це лише так довго тріватиме, як довго він в капітулі. Впрочім то чоловік старший і може минутися...
Знову розмова переходила на домашні справи. О. Городиський зміркувався і спитав:
— А поза співом яка ваша спеціяльність?
— Проповідництво. Я вже пробував у Львові і мені гратулювали такі, що на тім розуміються. Радили працювати над собою. Говорити плавно, то ям міг ще як ученник гімназії. Я не зле декламував, у мене й голос є. Те все треба вихіснувати. Треба вправляти память. Воно з цим буде чимало праці, а я ці перешкоди мушу побороти.
— Отце гарно! Це вже так скоро не минеться, як голос. Щасть Боже! У нас так мало проповідників, а підручників до проповідів ще менше. Треба користа-ти з німецьких та российських, бо наших дасть Біг... Тішуся...— О. Городиський ходив по хаті в задумі. А далі станув перед Василем і каже:
— Господине! Коли вже зійшла бесіда на таку цікаву для мене тему, так може-б я вас попросив до мене на слідуючу неділю з проповідю. Буде це у нас
— сенсаційна новість. Ви свіжий чоловік, так сказати б, що лиш з голки, ви тутешні. Це парафії заімпонує. А мені старому вже й концепту не стає. Моя проповідь не робить такого вражіння, як ваша, бо я їм вже
трийцять літ проповідую. Щоби я золотоустим був, то трийцять літ обробляти ті самі теми на ріжні лади, то тяжко... Отже приймаєте запросини?
— Дуже радо, отче, і згори дякую за довіря. Я лише буду просити о які підручники.
— Але-ж добре, у мне є декілька, дам вам і євангеліє на неділю, а часу буде у вас доволі... сьогодні второк...
— Яв четвер поїду до міста, щоби мою скринчину привезти там моя реверенда є, а без цього годі.
О. Городиський подивився на Василя мірячи очима його стать:
— Ну, моя реверенда на вас не придасться. Пішли зараз до шафи з книжками і стали вибирати.
Зібралося кілька.
Василь взяв їх під паху і хотів відходити, як йому заступила дорогу їмость Городиська, що верталася як раз від господарства.
То була старша вже жінка з сивим волоссям, одягнена по домашньому. Голову перевязала білою хустиною по під бороду.
— От і маєш! — говорила, — я спішуся з роботою, щоб з вами привітатись, а ви вже втікаєте? Ні, не позволю, вибачайте, лишіться ще, поки не напємося кави.
їмость взяла від Василя книжки і поклала на комоду...
— Я вас вже так давно не бачила, не говорила з вами,— що-ж ваша мама? Певно дуже тішиться, що буде мати сина єгомосцем.
— Моя мама безвпинно клопочеться господарством, а тепер ще і жнива, усе на її голові.
— Славна господина на цілу околицю і у всім сама собі раду дає... Не знаю чи вас тато так дуже на своїх будівлях заробляє...