Сонячна сага

Василь Бережний

— Бам-бум-банг!..

Теплі, золотисті звуки проймають мозок, усе тіло, а воно ж цілу вічність пролежало скоцюрблене від хо-лоду, скуте клінічною смертю.

— Банг-бум-бам!

Очі Вайза Омнісієнта розплющились, але нічого не бачили. Сизий морок поглинав усе: і металеві стіни камери анабіозу, і відчинений люк, і електронні очі приладів.

— Бум-банг-бам!..

Морок посвітлів, з’явилась невиразна, ще не окреслена думка: "Настало… скінчилось… пора…" Відчув, що приходить до тями, але ще довго лежав непорушно, тільки кліпав очима. Отже, сталось! Електронний кос-монавт вивів їхній корабель до Сонячної системи, вивів з неймовірної далечі космосу — без анабіозу вони б не витримали такої тривалої мандрівки,— і ось прозвучав сигнал, заклик до життя. Прокидайтесь, вставайте, астронавти, ви вже в своїй планетній системі, ви на порозі рідного дому!

Вайз наморщив лоба: а скільки ж це часу минуло на Землі? Попередні підрахунки — ще тоді, перед ана-біозом — показували більше десяти тисяч років. Якщо міркувати взагалі — це чистісінька абстракція, оті де-сять тисяч років. А якщо згадати рідних, друзів… Тут, на кораблі, він і Модеста постаріли на якихось п’ятнадцять років, а там… Чи хоч відомі для нащадків імена їхніх сучасників, слава яких ширяла по всьому світу? Чи, може, довгі століття мрій, боротьби, сподівань і розчарувань вміщаються в одному абзаці сучасної історії? Епоха атомної, потім гравітаційної, нейтринної, може, ще якоїсь іншої енергії… Вік харчової синтети-ки… А їхній корабель? Це було б жахливо, коли б історія — людська, земна історія — забула про "Спис"…

— Вітаю з поверненням!

Омнісієнт скосив очі і побачив бліде обличчя Модести.

— Дякую, вас також.

І одвернувся. Це обличчя остогидло йому за останні роки експедиції, набридло, як оті сухі концентрати, як дистильована вода після циклу регенерації. "О, хоча б швидше фінішувати, — думав Вайз, — а там викрес-лю тебе з пам’яті, наші життєві орбіти ніколи не перетнуться. Хіба це дівчина? Електронна машина. Ніяких емоцій, аналітичний розум, та й годі. Хоча… нерви, все це нерви. Коли я її вперше побачив… Ех, краще не зга-дувати… А втім, якщо все зважити… Коли б не цей її аналітичний розум, то з нас давно б уже був рій атомів… Але її командирський тон… І чому вона не полюбила мене? Коли б же тут був ще один, а то… Ну, нічого, ско-ро фініш!"

— Вайзе, пора… У нас багато роботи. Біотрон чекає на вас.

— Знаю, знаю, — гамуючи роздратованість, відказав Омнісієнт.

Почав поволеньки здирати з себе пластикову упаковку, підвівся. А вона вже встигла прийняти біотрон, причепуритися — метка. Окинула його уважним поглядом карих очей:

— Буду в рубці.

І вийшла, похитуючи округлими формами. "Ну, й іди собі… "В рубці…" А де ж тобі ще бути?"

Біотрон повернув і Вайзові бадьорість, до рубки він зайшов у доброму настрої. Ще кілька тижнів, і вони будуть на Землі… Звичайно, там уже інші покоління, зовсім інше життя, але це ж — рідна планета! Не те, що ті непривітні кам’яні брили, які траплялися на їхньому шляху. Земля… Чудо! пісня! казка! — ось що таке Земля.

Модеста згорбилась, прикипіла до пульта і зараз нагадувала йому велику чорну галку.

— Яка відстань?

Вона довго мовчала, і це стривожило Вайза, Різко ступнув до неї, поторгав за плече, ніби сонну.

— Яка відстань, питаю?

Модеста нарешті відвела голову, і він побачив у її очах причаений переляк.

— Тут щось… не те. Подивіться, Вайзе.

Встала, даючи йому місце біля пультового екрана.

— Що це? — скрикнув Омнісієнт. — Чужа зоря?!

Гігантське, трохи ніби пригашене світило займало пів-екрана. Жодної планети телескопи не зафіксували. Діаметр зорі — 260 мільйонів кілометрів. І їхній "Спис" невідворотно мчить до цього розжареного гіганта…

Вайз похолов, учепірився за край пульта, аж пальці побіліли. От тобі й Земля… Енергетичні запаси виче-рпані на розгін корабля, лишилося тільки для посадки. А він ще будував усякі плани, мріяв… Кінець. Катастрофа. І все це — вона, Модеста.

Різко схопився з крісла — руки зігнуті в ліктях, кулаки стиснуті, з очей — колючки.

— Як це розуміти?!

Вона закліпала віями:

— Не знаю.

Цей її притишений голос чомусь ще дужче розлютив Омнісіента.

— "Не знаю"!.. А хто ж задавав програму?

— Заспокойтеся, Вайзе.

— Скоро ми заспокоїмось навіки. Але перед тим… Як, по-вашому, за злочин треба відповідати?

— Я не зробила ніякого злочину.

— Ви склали і ввели в електронний мозок неточну програму. Це не злочин?

— Не впадайте в істерику, Вайзе.

Він підступав усе ближче, люто прискаючи словами:

— Украла день повернення! Нікчемне створіння… А ще взялося командувати кораблем!

Пальці йому розчепірились, голова подалася вперед.

— Ви що, збожеволіли, Вайзе? Ситуація…

— Я покажу тобі ситуацію, — прошипів, палячи її гострим поглядом. — Однаково лишилося мало…

— Схаменіться!

Лице її поблідло, але стояла, не рушаючи з місця. їх розділяло кілька кроків.

— Ви втрачаєте, Вайзе, людську…

— Уже втрачено все!

Ще мить — і його руки стиснули б її мертвою хваткою. Але Модеста вихопила свій командирський про-меневий пістолет, і лискуча цівка одразу привела Вайза до тями. Він ніби наштовхнувся на щось гостре, скри-вився, кволо змахнув рукою та й почовгав до свого сидіння.

— Ганьба, Вайзе, — обізвалась Модеста. — Ви втратили людську подобу…

Він довго мовчав, потім буркнув:

— Скоро втратимо й шкуру.

Здавалося, його злоба вляглася, і він збайдужів до всього, не дивився ні на свою супутницю, ні навіть на екран, який повнився золотом невідомого сонця.

— Тут щось загадкове, незрозуміле, — примирливо говорила Модеста, — а ви… перелякалися.

— Я перелякався? — Вайз підвівся і знову сів. — Хоча так, ви маєте рацію: перелякався. Мене ошелеши-ло. Катастрофа — хто її сподівався? Несправедливість долі, безглузда жорстокість — ось що нестерпне.

— Нам треба уточнити параметри цього сонця, — сказала Модеста і знову сіла до пультового екрана. — Особливо мене цікавить швидкість відносно зірок. Можливо, ми летимо правильно, але за роки нашої експедиції…

загрузка...

— До Сонячної системи заблукав зоряний гігант — це ви хочете сказати? — Вайз підійшов упритул. — Ні, дорогенька, в космосі такого не буває, зустріч двох сонць — подія майже неймовірна.

В його приглушеному голосі звучала ущиплива іронія. Модеста ворухнулася, певне, хотіла встати, але не встигла. Враз її шию здушило ліктем, і в очах потемніло. Отямилась посеред рубки на підлозі. Променевий піс-толет був у руці Вайза.

— Ну, от зараз ми й розберемося… Не треба хвилюватися, я не вбивця…

Він стояв за кілька кроків від неї, розкарячивши ноги. Цівка пістолета виписувала в просторі криву.

Модеста поволі підвелася, провела долонею по обличчю.

— Маніяк.

— Прошу без образ. Я цілком свідомий своїх дій. Злочин мусить бути покараний. Можете сісти в крісло.

— Перед нами таке цікаве явище, — сказала Модеста, проходячи до пульта, — і замість того, щоб поринути в дослідження…

— А навіщо, пробачте, ці дослідження, коли нам, з вашої ласки, не лишилося й місяця життя? Увійдемо в верхні шари… та й спалахнемо.

— Я поважала вас як ученого, Вайзе, а ви…

— А що я?! — верескнув Вайз. — Усі наші довголітні дослідження пожере чуже сонце, а я ще буду по-повнювати їх? Нонсенс!

— Справжній дослідник працює до останнього подиху.

— Гучно сказано. А заради чого — до останнього подиху?

— Є речі самоочевидні, Вайзе. Невситима жага знання — це треба розтлумачувати?

— Невситима жага… Красиві слова, та й тільки. А яка користь?

— О, ви до всього прицінюєтесь, навіть до емоцій. Аж тепер мені зрозуміло, чому я відкинула ваші залицяння…

— Прозріла, значить… Але це не стосується нашого розслідування.

— Ви з глузду з’їхали, Вайзе, певне, страх смерті потьмарив вашу свідомість. Інакше б ви не влаштовували цієї комедії, а звернулися б до блоку пам’яті.

— І що?

— А те, що ви б перевірили, яку програму введено…

— Ще не було випадку, щоб електроніка спрацювала неправильно.

— Так, досі не було. Але як сталося…

— Неточність у програмі — хіба не ясно?

— За точність я ручуся. — Модеста кинула на нього відкритий, упевнений погляд. — Чуєте? Ручуся!

Вайз мимоволі знітився, опустив очі.

— А якщо я її знайду?

— Тоді стріляйте!

— Гаразд, так і буде.

Тримаючи зброю напоготові, Вайз відступив до овального люка Обчислювального центру.

— Тільки щоб того… без фокусів! — гукнув до Модести. — Щоб не довелося випалювати цієї заслонки.

— Я ніколи не принижуся до підлості. Якщо я справді допустилася такої жахливої помилки, то… Перевіряйте!

Модеста сіла до пульта і одразу ж поринула в роботу, їй хотілось якнайшвидше ознайомитись з показан-нями датчиків температури, світності, гравітації, вивчити спектрограму — в касеті вже намотався грубий сувій стрічки.

Почулися кроки. Модеста рвучко обернулася — вираз обличчя видавав її нервове напруження. А що, ко-ли вона справді помилилася? Хіба така можливість виключена? Шпигонув острах, і по всьому тілу пройшла млосна хвиля. І не тому, що Вайз ішов до неї з пістолетом у руці і кожної миті міг вистрілити, — її жахнула сама думка про помилку…

Вайз був похмурий, губи стиснуті, очі опущені долі — уникав її погляду.

— Ну, що? — вихопилося у неї.

Вайз мовчки поклав пістолет на золотистий екран, зітхнув:

— Нічого. Все правильно. Прошу пробачення.

Обернувся й пішов до виходу.

— Послухайте, Вайзе! — гукнула Модеста несподівано радісним голосом. — Це сонце якесь дивне… Ро-зумієте, його атмосфера…

Та Вайз наче не чув. Зігнувшись, протиснувся в люк, і важка плита закрила його постать.

"Ну, що ж, хай заспокоїться, відпочине в своєму гамаку, — подумала Модеста. — У нього нервове по-трясіння…"

І вже вона пройнята співчуттям до колеги, серце їй тисне жаль, неначе й не було істеричної вихватки, яка мало не коштувала їй життя. От, коли він заспокоїться, можна буде обміркувати одержані параметри цього дивовижного сонця, що вже заповнило майже весь видимий простір перед кораблем. Чомусь зовсім не думала про катастрофу, може, тому, що виникла оригінальна ситуація: перед нею незвичайне світило, судячи з усього, воно не вкладається ні в яку класифікацію. Величезна глибина дуже розрідженої атмосфери і непропорційно мала маса ядра. Це ж унікальне явище в космосі!

Аналізуючи дані за допомогою панельного комп’ютера та час від часу поглядаючи на екран, Модеста поринула в матеріал і зовсім забула, що це величне, спокійне світило — смертельна загроза для їхнього "Спи-са".

1 2