Пам'ятаючи, чого навчився в інституті, мусив одночасно забути про школярські істини. Мав право довіряти власній інтуїції — і дбати про логіку правди на сцені, повинен був дозволити акторам імпровізувати — і не міг дати їм свободи, не міг випустити влади з своїх рук. Актори пильно приглядалися до нього, важко було працювати під тими доскіпливими, іронічними й очікувальними — ну, ну, покажи, що можеш, тут Родос, тут скачи!— поглядами. Але він знав також, що вони хочуть йому повірити, хочуть знайти в ньому поводиря, який допоможе їм зробити добру роботу. Ані загравати, ані ставати з ними на одну площину теж не можна було. Вони виявилися майже всі його ровесниками, і це допомагало, але й заважало водночас. Легко було зробити їх своїми однодумцями, та однаково легко було дійти панібратства. В усьому була неймовірна двоїстість, єдність різного і одночасність несумісного. Вивчене, взяте з книг і від педагогів, нав'язливі цитати, як рецепти, й чужі думки в процесі роботи обростали його власним, часом болючим досвідом. І або ж мав набуте прийняти остаточно, або ж зректися — того, що не увіходило в плоть практики. Чуже перепліталося зі своїм, ставало близьким — і, сахаючись чужого, боячись плагіату, в той же час потребував підтримки, спирався на вже відоме — бо як інакше прийшов би колись до відкриття? На голому, пустому, пустельному, незрошеному грунті хіба щось проросте?
І от три дні тому, після репетиції, Наталя Верхо-вець підійшла до нього й показала короткий текст на аркуші паперу:
— Ось. Вас я попереджаю насамперед. Як особу найбільш зацікавлену. Щоб часом не було потім мови про удар в спину чи там камінь за пазухою — як воно у нас зветься.
Прочитавши Наталину заяву про звільнення з роботи за власним бажанням, Іван покрутив папірець у руках, безглуздо подивився на світло, ніби шукаючи там водяного знака.
— Розіграти хочете? До першого квітня далеко ніби.
Нічого кращого вигадати не міг, даремно намагаючись приховати за примітивним текстом своє здивування й розгубленість.
Мало спльовував, щоб не зурочити. Мало стукав по дереву; і що з того, що все досі виходило на його?' Такого навіть не сподівався. Актриса — ні, яке там,— дівчисько підніжку підставило,— що ж йому тепер? Не почне ж їй пояснювати, як важко було домогтися, аби саме вона, Наталя Верховець, грала роль Беатріче. А як інакше довести дівчині, що вчинок її, м'яко кажучи,— зрада?
Виконуючий обов'язки головного повчав:
— Послухай, тобі ще бракує досвіду. Вибрики це все. Без них не обходиться біографія жодної артистки. Тим більше на провінції. Набиває ціну. Не звертай уваги. Покаверзує — і заспокоїться. Побачиш — за тиждень забере заяву. Особисто я вмовляти не збираюсь. Директор — теж. Верховець ще ніяк про себе не заявила. Жінок у театрі не бракує. Трупі, як і скрізь, потрібні "штани". Драматурги чомусь не пишуть п'єс "на жінок". Знайдеш такого — хапай негайно. А для тебе урок: не забувай про два склади у виставі. Гарантія від несподіванок.
За тими порадами звучало найголовніше: я тобі казав узяти на роль Беатріче Ірину Котовченко, маєш доказ моєї правоти, ще не пізно й зараз, вона потягне, повір моєму досвіду. Іванові у розмові чулося також і те, що ось йому, Маркуші, бракує досвіду, але він, головний, тобто виконуючий, дозволяє неофіту бу-цатися ріжками об стінку, бо найкращий спосіб набути досвід— набивати собі гудзи на лобі.
Лаконічність фраз старшого колеги заворожувала Марковського. Він пробував і собі так вибудувати речення:
— Досвід приходить з часом. Актори бувають від бога. І від головрежа. Вірю в розум, але також і в інтуїцію. Я великий інтуїт. З багажем інститутських знань. З запасом не заяложених од частого вжитку цитат. Ширвжиток — ворог мистецтва. Вірю в актора ї в своє покликання.
Маркуша прискорював ходу, знову десь за щось перечіплювався — за крісло або ж за хитромудре слівце — і забував, що саме хотів ствердити своїми короткими фразами.
— Свавільне дівчисько зіпсувало гру...
До дідька; а як би добре було не верховодити, тільки служити хлопчиськом на побігеньках, приміром, у Курбаса, дивитися просто в його натхненне обличчя, в ті несамовиті й добрі очі, з роззявленим ротом слухати його зауваження на репетиціях. "Слухай, малий, знайди внутрішній ритм образу,— нехай би сказав він мені,— знайди, відчуй і в ньому дій,— чуєш?" А ще не зле було б мандрувати з капелою Стеценка — нехай би Павло Григорович, сиріч Тичина, диктували мені свої записки, а я б старанно калі-графував: "Спимо на підлозі, простеливши якусь сорочку" і — "який узор, який візерунок прекрасний, жіночі голоси наївні..." — чи ще якось там інакше, і добре б запросити Грушаса на прем'єру, як жаль, що я не зважився зайти до нього в дім у ЇІІяуляї, не розпитав про його село, про того поета, котрий там жив, учив малого Грушаса грамоти і грав на мандоліні, треба не забути: у першій картині — рояль без деки, хлопці приносять трубу, барабан і гітару, ще там має бути крісло-гойдалка — і жодної зайвої деталі, жодної! Дівчисько вибило мене геть з колії, але, може, це до кращого, бери та думай, шукай порятунку, ніхто за тебе не...
— Послухайте, що ви блукаєте, як неприкаяний, я ж вам дала слово.
Олександра Іванівна стояла перед ним усе ще не-розгримована — вистава йшла й досі. Іван не дуже орієнтувався в часі, актриса ледь насмішкувато дивилась на нього і водночас ніби жаліла, це вже годі було стерпіти; Маркуша зібрався щось сказати, але вона випередила його:
— Знаєте що, приходьте сьогодні до мене ввечері, обов'язково, там усе вирішимо — я думаю, ви не прогадаєте.
4
Ось воно, зараз, зараз. Зараз почнеться. Ще трохи — і всі візьмуться говорити одне одному правду.
Передчуття в таких випадках ніколи досі не підводило Наталю. Присмак цього моменту вона відчувала на губах, як міцність коктейлю. Цілий вечір відмовлялася пити, а ось тут узяла і скуштувала. Крізь тоненьку пластикову "соломинку" солодкуватий трунок втягала губами й відчувала, як хмеліє,— від густого коктейлю, від передчуття цікавої ситуації, від розмов, що точилися довкола, і хоч сама вона словом майже ні до кого не озвалася, в думпі встигала зреагувати на кожну почуту фразу й відповідно оцінити її.
Звична з дитинства до таких "вечорів", які тривали не раз до світання, Наталя знала, що завжди надходить момент, коли люди відчувають невтримну, нагальну потребу говорити одне одному правду, більше того — допікати правдою, як жаливою. Треба тільки, щоб настрій сягнув своєї кульмінації, щоб уже ніхто ні з ким не рахувався, щоб кожному кортіло опинитися на видноті, в ролі судді, і, привертаючи до себе увагу, зробитися героєм — правдомовцем, правдолюбцем і правдоборцем. Звичайно, для цього повинні сходитися разом люди давно знайомі, із спільним життєвим зацікавленням, або ж навіть якоюсь мірою залежні одне від одного, чи істинні приятелі та друзі.
Батько зрідка, якщо йому вже кортіло, для власної втіхи прискорював ці хвилини відвертості й правдомовності. Спровокує лукавим зауваженням, натяком, а хтось підхопить необачно, зопалу чи в азарті батькового натяка — і пішло, пішло, поїхало!— крихітне слівце обростало тисячами інших, навіть уже забуте ставало початком нескінченних дискусій, суперечок, які іноді завершувалися затятою сваркою на довгі місяці або ж світлим примиренням та благородним всепрощенням десь на світанні" коли Наталя вже спала солодко, згорнувшись клубком у величезному старому кріслі, вкрита витертим, складеним удвоє ліжником. Ох, те старе крісло у їхній величезній кімнаті, розгородженій навпіл високими, мало не під саму стелю, грубуватими, власноруч тесаними книжковими полицями; та їхня давня, потім розміняна на дві квартира, яку Наталя ще зовсім малою прозвала "жебрацьким царством"... Ніщо й ніколи там не посідало свого власного місця, зате можна було відшукати що завгодно — від уламка автентичної старогрецької амфори до деталей найсучаснішого автомобіля, хоча самої машини вони ніколи не мали. Там нічому не надавали ваги, ніколи не скрикували й не затискали трагічно уста, коли розбивалася тарілка з фамільного сервізу, а водночас здавалося, ніби число тих тарілок множиться; там роздавали безтурботно книги, що становили чималу бібліографічну рідкість, і обережно ставили на полицю поряд із стародруком подерту й зачитану дитячу книгу Наталі. Знайомі за-, бували у них рукавиці, портфелі, забігали на хвилинку, щоб залишити якийсь пакунок — і потім так довго не приходили по нього, що вже й ніхто не пам'ятав, кому пакунок належить. У тій безмежній недбалості й байдужості до речей — і в такій же безмежній, майже невситимій цікавості до всього незвичного не було жодної пози чи удавання. Скоріше, це було якесь гіпертрофоване прагнення незалежності від речей, хоча такої кількості зібраних в одній кімнаті предметів найрізноманітнішого гатунку й характеру Наталя не бачила потім ніколи й ніде.
Постійно у них удома перебували, столувалися й ночували якісь люди, і коли 'збирався, великий гурт, мама робила свої фірмові "ліниві" вареники — справжні вони з батьком ходили їсти до вигаданої тітки Ганни. До "лінивих" смажилися великі шкварки з цибулею. Цибуля ніколи не підгорала, бо як мама вже сповнювалася раптового бажання куховарити, то це їй вдавалося на славу — може, тому, що бажання таке з'являлося вкрай рідко.
Наталю ніхто й ніколи не повчав, що малій дитині не належиться постійно перебувати серед дорослих. Скільки себе пам'ятала,— їла, вчила уроки, спала, читала книги, бавилася з подружками під акомпанемент розмов, музики, сигаретного диму і суперечок; її не випитували, куди йде і звідкіль повертається, і ким працюють батьки її друзів та як учаться в школі ті друзі; не "відлучали" від товариства дорослих, не докучали моралізаторством, зрештою, і вона не набридала, не вимагала до себе уваги старших і не читала на "біс" власних віршиків. Батьки ніколи не демонстрували талантів своєї дитини — втім, їх і не вбачали в ній, бо єдиний талант, який визнавала мати,— це хист до малярства, а його Наталя була позбавлена категорично. Батько з цього приводу навіть радів: хоч одна нормальна людина в сім'ї,— хвалився він часом.
Дорослим ніби й на думку не спадало, що мале дівчисько хоч-не-хоч, а завжди в курсі найрізноманітніших їхніх справ, клопотів і стосунків.