Трамп заявив, що силою відбере в Данії острів Гренландія. Росія оголосила, що виходить зі всіх ядерних угод і знімає з себе будь-які обмеження щодо застосування ядерної зброї, але ніхто не сполошився, не занервував, не обурився: світ приречено мовчить... Трамп під час брифінгу в Овальному кабінеті в прямому сенсі слова наклав у штани й журналісти вернули носи від того амбре – невже в дідугана деменція? З хворої людини сміятися негоже, але ж диву даєшся: Америко, що це з тобою? Як же ти, самопроголошений лідер вільного світу, могла обрати собі в поводирі оце непорозуміння, тоді, як від твоїх очільників не мало не багато залежить доля цілої планети? Невже й тебе зненацька застала невиліковна, непомітна донині, хвороба? Сергій Русінов, демобілізований за віком із лав ЗСУ, після конфлікту з місцевим підприємцем в Корсуні-Шевченківському, розстріляв з автомата групу поліцейського спецназу, що приїхав, аби його затримати: чотирьох убив, одного поранив і сам був убитий в бою. Провісник того, що чекає нас в майбутньому? Куди все котиться?!
А між тим бабак Тимко навангував, що весна почнеться в середині березня. Та навіть якби й не було в нас ніякого Тимка, передчуття весни вже витає в повітрі, хоча правильно було би сказати – в колективному підсвідомому наших провінціалів. Ще позавчора, попри те, що була п'ятниця, тринадцяте число (!), Аліса після роботи здалася мені якоюсь наелектризованою – і недарма.
– Сьогодні цілий день говорила з клієнтками про розсаду...
– Про що, про що?! – поперхнувся я.
– Про розсаду: ну, там помідори всякі, перці, баклажани, капуста, огірки – те, що навесні в землю саджають.
Якби я почув це від Аліси у червні минулого року, коли вона, власне, тут з'явилася, й вигляд городу її тоді щонайменше напружував, то нізащо не повірив би власним вухам. Оце метаморфози! А дружина, між тим, ще мало не півгодини, доки тривала наша неспішна п'ятнична вечеря, розпиналася переді мною, мов і не Аліса то була, а Хасточка чи Гармашиха, й посвячувала мене в тонкощі того, про що вона зовсім недавно навіть не здогадувалась, але ось встигла наслухатися від своїх клієнток та й підхопила невиліковний для української душі вірус городництва і вже малювала переді мною якісь неймовірно грандіозні плани щодо асортименту, котрий обов'язково з'явиться влітку на нашому столі й виведе наше харчування на якісно інший рівень завдяки появі в щоденному раціоні сім'ї крім вже перелічених овочів ще й усіляких латуків, броколі, шпинатів, базиліків, орегано, чабрецю, м'яти і чогось, що моя пам'ять виявилася не в силах зберегти через явну свою обмеженість.
Вона так захоплено переповідала ті городницькі одкровення, що навіть я, попри темряву блекауту й непроглядність у ній будь-якої перспективи, згадав про сад і діда Пантьошку й зарубав собі на носі, що не пізніше початку березня мушу знайти сусіда-садівника й не відчіплюся, доки не затягну його в наш сад, аби отримати наочний урок поводження з гіллястими та коренистими, бо лише через практику можна осягнути всі тонкощі співіснування людини й садовини. Й одразу ж стало легше на душі, навіть морок ночі за вікном, здається, послабшав і яка-не-яка перспектива уявилася, і навіть сад за китайською стіною дідової стельмашні нарешті мовби матеріалізувався в уяві, бо від самого листопада нога моя туди не ступала, тільки з вікна майстерні й бачив уряди-годи густе плетиво голого гілля саджених предками дерев, коли за світлого дня кидав оком через скло в той бік. Перспектива для людини, вона як Полярна зірка для мандрівника північних широт – життя тільки тоді й має сенс, коли ти вбачаєш хоч якусь для себе світлу перспективу. Осанна тобі, перспективо!
Нарешті ремонт припинив смоктати з мене гроші й оскільки вчора був день закоханих, то в якості подарунка для Аліси я ще в п'ятницю нишком припер додому новенький велотренажер та гімнастичний обруч, втіливши давню обіцянку компенсувати фізичними навантаженнями її малорухомий спосіб життя, правда, сподіваючись при цьому, що механічний віслючок і мені стане в нагоді. Дружина, побачивши його вранці, якийсь час перебувала в ступорі й довго не могла висловити хоч якусь притомну реакцію на подарунок: то розгублено дивилась, то дещо нервово сміялась. "Років із п'ять назад була би істерика, – подумалось мені, – а тут, бач, пароксин діє: гарний засіб, нема чого й казати. Пролетів я зі своїм сюрпрайзом."
– Ну, а мій подарунок чекає на тебе в літній кухні, – таки опанувавши себе, буденним голосом прорекла Аліса. – Ходімо, подивишся.
– Сподіваюся, це не три-де візуалізація твого робочого простору? – обережно запитав я без особливої надії на щось краще і поплентався за нею, готуючи себе до всіх можливих варіантів та міркуючи, в який спосіб мені буде краще проявляти своє захоплення подарунком від дружини, аби не нарватись на скандал.
За ширмою манікюрного святилища, мовби в засідці, чекав на мене... ще один механічний віслючок: один в один як той, що стояв у нашій вітальні.
– Це що?! – по хвилині мовчання спромігся нарешті я. – Телепортація? Ти відкрила в собі надприродні здібності?
– Те ж саме кілька хвилин назад і мені прийшло на думку. Єдиний спосіб перевірити, так це чи ні, – перетягнути цього до хати.
Два близнюки-велотренажери стояли поруч посеред зали й красномовно свідчили: квантовий стрибок у нашому житті поки що неможливий. Ми чемно подякували одне одному за подарунок, за тим Аліса, як людина більш прагматична, спитала:
– Ну й що нам тепер з ними робити?
Запитання її просте лише на перший погляд, бо спробувати один повернути продавцеві можна, проте це означатиме, що хтось із нас, хай і суто символічно, залишиться без подарунка.
– Нехай живуть. По-перше, будуть наочним свідченням, що ми дивимось на світ однаковими очима і однаково цінуємо одне одного. А по-друге, добре, коли маєш запасну річ – хтозна, наскільки ці штуки витривалі. Та й крутити педалі на пару буде веселіше.
– На пару не вийде – ти забуваєш, що в нас тільки один душ.
– Можна митися разом.
– Ні; я знаю, чим те миття закінчуватиметься.
"Овва! Невже це старість? Перший дзвіночок?"
– А хто мені казав: "Я безвідмовна, як "Нокіа-1100"?
– Але ж я мушу заробляти гроші, – зі щирим жалем простогнала Аліса, – знаходити скарби, як ти, в мене не виходить...
– Ну, що ж, – зітхнув я, – тоді "Бонні" нехай стоїть у хаті, а "Клайд" у літній кухні – як пропаганда здорового способу життя для твоїх клієнток. Та спершу покрутимо педалі. І разом в душ – дивися, ще й передумаєш.
Наша злість після провалу на сесії наступного ж вечора знайшла собі плідний вихід в стратегії майбутнього бізнесу.Цілу добу ми вкотре вже збиралися з думками, а після вечері, в п'ятницю, сидячи на кухні за нашим круглим столом, одностайно вирішили, що тягнути з планом дій більше немає сенсу.
– З чого почнемо? – Аліса, здається, спеціально штовхає мене на лідерство, мовляв, ти цю кашу заварив, ти тепер її й подавай.
– Давай приймемо, як факт, що з продуктом для нас усе вирішено. Будемо думати, як дійти до того, щоб у нас з'явилися перші клієнти.
– Тоді перше слово тобі, як рекламісту.
Я намагаюся пригадати, як поводився в таких випадках мій шеф, і на ходу міркую, що потрібно в першу чергу.
– Маємо почати з короткого девізу, з унікальної торгової пропозиції: що ми пропонуємо такого, чого більше ніде немає, і від чого людям неможливо відмовитись?
– Наскільки короткого?
– В ідеалі два-три слова, не більше. Сама суть.
– "Стань українцем!" Як тобі?
"Якщо це ти про себе, люба, й то тоді це було актуально кілька років назад, не сьогодні". Але я ж такого не скажу, непедагогічно.
– Гм... Не те; ми ж не закликаємо нікого ставати українцем, у нас завдання прорекламувати сло́ганом наш продукт.
– Ну-у, тоді, можливо,"Поринь у минуле"? Або "Романтика архаїки" – здається, нормально.
– А коли комусь не хочеться в минуле? Та й поринути в нього можна в будь-якому музеї. І архаїка далеко не для всіх приваблива, швидше навпаки.
Аліса зсуває брови – чи то думає, чи сердиться. "Зараз психоне..."
– Потрібна пропозиція чогось, чого немає в мегаполісі, – дуже стримано, м'яко та мовби в роздумі кажу я, а сам, наче в лихоманці, шукаю власний варіант.
– Тоді нехай буде "Природа, кухня, автентика". Або "Тиша й спокій без турбот".
– Вже краще. Але не закликає до дії. Потрібно щось на зразок "Поринь у спокій", – я зумисно використовую першу половину останнього Алісиного варіанту, аби вона відчувала свою причетність.
– Безтурботно відпочинь! – переможно вигукує вона.
– Значно краще. Але родзинки немає. Шукаймо родзинку.
– Відпочинь душею!
– Непогано, проте не ідеально.
– Відпочинь зі своїми!
– Краще тоді "Відпочинь се́ред своїх", але все одно дещо двозначно – сьогодні кожен по-своєму розуміє хто такі "свої ".
– А чим тобі не подобається "Відпочинь душею"? – уже не так упевнено питає філологиня-самоучка.
– Загалом це добре, проте може бути й краще, шукаймо.
– Ну-у... можливо, "Забудь про лихо, відпочинь душею"?!
– Ми на правильному шляху, лишається крок або два. Думай.
Аліса підхоплюється мало не з обуренням:
– Чим тобі цей варіант не подобається?!
– Бо хтось прочитає і подумає: "Що ці люди знають про моє лихо?! Як я можу забути його?"
– У мене більше немає варіантів...
"Спокійно, спокійно, спокійно..."
– Пропоную "Забудь на час, відпочинь душею".
– Не бачу різниці.
– Але вона є. Ми лихо не називаємо лихом, ми тільки пропонуємо людині забути щось для неї важке, або навіть нестерпне. Не назавжди, бо це неможливо, а на певний час – щоб відпочити, набратися сил.
– А не краще буде "Відпочинь душею, наберися сил"?
Я задоволений, але ми обидвоє стомилися і вже на межі, – далі замість прогресу може статися деструктивний параліч. Тему слід обережно закрити.
– Можливо. Але давай на цьому поки що зупинимось. Обидва варіанти гідні стати слоганом, а який саме – зрозуміємо, коли дослідимо ринок.
Аліса робить круглі очі:
– Дослідимо?!
– Авжеж.
– Удвох? Сидячи тут? Це неможливо.
– Сьогодні все можливо.