Клевеня

Володимир Ворона

Сторінка 98 з 127

Ми з Алісою таки непогано підготувалися і досвід від зустрічі з головою врахували, і ролі розподілили, а що конспект взяти посоромились, то без збоїв не обходиться, але коли затинаюсь я, виклад продовжує Аліса – як все-таки добре, що ми свою програму обговорювали разів із десять: почув би мій колишній гендиректор, точно похвалив би нас за злагоджену роботу.

Доклад займає хвилин сорок, і, схоже, депутати таки зацікавились, почали задавати запитання, намагаючись загнати нас на слизьке, та ми жодного разу не розгубилися, іспит витримали гідно, хоча від хвилювання я й спітнів. "Здається впорались, – проскакує думка, – дивися, ще чого доброго й вигорить."

– Це все дурні хвантазії, – раптом зневажливо маше рукою депутат, якого кооператорки охрестили Берією, – називається "робить, аби тільки шось робить".

– Тобто?! – ледве стримуючи обурення, дивуюсь я. От є такі люди, які готові розстрілювати когось за помилку чи невдачу, але самі ніколи й нізащо не візьмуться до роботи – щоб помилок не наробити.

– У нас громада майже на п'ятнадцять відсотків дотаційна, – поставленим голосом мітингаря віщує Берія, – двадцять один мільйон дотацій! А цей ваш туризм дасть за рік тілько пів мільйона! Дак який смисл шось робить, коли все одно вище голови не стрибнеш? Однак держава буде доплачувать. Я ж кажу – аби шо робить, тільки без діла не сидіть.

– Якби всі так думали, – втручається Аліса, – люди й досі в печерах жили. Зрушити з місця завжди важко, але коли механізм запрацює, він дасть поштовх іншим напрямкам. До того ж, ви зараз думаєте тільки про наповнення бюджету, але ще буде цілий прошарок мешканців громади, в яких зростуть заробітки завдяки обслуговуванню туристів. Люди зможуть покращити свій добробут – хіба це не плюс для селищної ради?

– А чому це селищна рада має думать про чиїсь заробітки? – не здається Берія. – Я в няньки не наймався, хай самі думають, як заробить.

"От мурло!"

– Так це ж не ваша ідея з туризмом, – ледве стримуючи себе, вступаю в суперечку і я, – люди, тобто, ми з дружиною, придумали, як можна і людям заробляти, і щоб громаді від справи користь була. На сесію ми прийшли, аби просити сприяння і підтримки на початку.

– Якої підтримки від нас ви чекаєте? – голос із останнього ряду.

– Започаткувати комунальну туристичну агенцію, надати їй певні права, передати під її управління готель "Всесвіт", затвердити програму розвитку туризму в громаді, сприяти агенції в отриманні грантів на цю справу, бажано допомогти з автобусом.

– Неслабо так, – хихикає, розвалившись на стільці, Берія, – а хто ж директором тієї контори буде? Ви – я правильно розумію? І дружині теж місце забезпечите? Зарплатку обом покласти тисяч по двадцять, еге?

"Ну, все. Приїхали. І нащо взагалі було сюди йти? На що сподівався? Хіба Чепурноус тобі не казав? Державотворці зібралися, мать їх так! Іспанський сором..."

– Готель їм передай, – дзвенить напругою голос Берії, – чого не так! А там з шістнадцяти номерів під готелем три лишилось, решту бізнесменам в оренду передали: перукар, манікюр, адвокат, фотограф... Їх куди? На вулицю? На біржу?! Чи буде з цього туризму коробочка бобу, чи ні, а десяток бізнесів закриється. Ви б головою своєю так подумали: воно того варте?!

Десь за спиною озивається Буймистер:

– Ти, Матвійович, теє, ініціативу молоді на корню не рубай. Починання добре, ми, як орган місцевого самоврядування, маємо підтримувати як учасників бойових дій, так і переселенців. Треба доручити виконкомові разом із ініціаторами ще раз детально все пропрацювати, розробити програму, конкретний план, провентилювати питання з ґрантами, а в кінці літа винести все це на сесію для обговорення і прийняття остаточного рішення. Правильно я кажу, шановні депутати? Ставлю питання на голосування.

...– Ну, які враження? – тепер уже Аліса запитує в мене, коли ми по рипучому снігу перетинаємо площу, підходячи до музею.

Я лише важко зітхаю, випустивши в повітря білу хмаринку морозної пари:

– Таке враження, що перед нами, наче двома віслючками, підвісили морквинку й ми мусимо тепер бігти в надії, що ось-ось її схопимо. А куди біжимо, навіщо – навіть не знаємо. І хтозна, чи вийде з цього коробочка бобу, як той Берія казав. Тільки час витратимо і сили.

– Ці депутати мене сьогодні розізлили. В хорошому сенсі. Давай покажемо їм чого варті двоє харківських менеджерів!

– Тобто?

– В мені прокинулася спортивна злість. Цілком тепер пристаю на твою колишню пропозицію зробити туризм сімейним бізнесом. Чи ти вже передумав?

Ну як ти зрозумієш цих жінок?! На мить мені здалося, що якась невидима сила ось-ось підніме мене над землею. Та позаяк цього не сталось, я хапаю Алісу в свої обійми – вона аж скрикує від несподіванки та болю – і кричу над її вухом:

– Звісно, що ні!

Частина третя.

15.02.

Історичний клуб.

Клевеня у зимовій сплячці, по суті в анабіозі. Через зиму, негоду, блекаути все принишкло і про життя сусідів ти дізнаєшся тільки по очищених від свіжого снігу стежках: раз прочищено, значить живі, все добре. І єдиний звук, що можна тепер почути, крім, звісно, клятих шахедів у нічному небі та роботи ППО, це шкряботіння снігової лопати: власної або сусіда. Правда, до цього убогого набору тижнів зо два назад додалося дещо нове й для нас незвичне – котячий лемент і супутні йому бійки з вереском та навіть харчанням – нам попервах здавалося, що передсмертним – і жмутками різномасної шерсті по всьому двору, часом з краплями крові на снігу.

Мабуть, через те, що ми кота не маємо, а, можливо, це історично так склалося, доки в дідовій хаті ніхто не жив, що територія нашого обійстя стала таким собі котячим фронтиром, що мовби магнітом притягує до себе всіх цих хуліганів, жиголо, донжуанів, волоцюг та батярів, котрі шукають собі пригод, ристалища й гідного суперника. Перші кілька ночей ці гульвіси своїми бойовими кличами будили бідну Алісу, а харчанням лякали не на жарт, бо відбувалося все за кілька метрів від вікна спальні з прочиненою кватиркою і тому здавалося, що побоїща йдуть прямо в спальні, десь за шафою.

Зранку Аліса бігла на двір шукати в снігу загиблу розтерзану, задубілу жертву, але трупів не було, зате з настанням темряви все повторювалось, а на ґанку хати та біля входу в літню кухню несло якимось незнайомим, терпким і на диво стійким, сказати б ароматом, так язик не повертається, проте й сморідом це не назвеш. Звідки воно береться, ми довідались, випадково піддивившись у вікно, як один розбійник, мастю схожий на зайця у літньому вбранні, підійшов до наших дверей, ретельно їх обнюхав, за тим повернувся до них хвостом, задрав його, напружив так, що й кінчик затремтів, і раптом на двері з-під хвоста пирснув струмінь чогось жовтого, а коли ми вийшли, то відразу ж зрозуміли причину появи незвичайного аромату.

Аліса спочатку з відразою затуляла носа, потім дещо призвичаїлась, а вчора роздуплилась неочікуваним зізнанням:

– А ти знаєш, Хлібе, в цьому ароматі дійсно є щось збудливе... Нагадує афродизіак.

– От недарма ж я зву тебе кицею. Але твій кіт на таке неспроможний.

– Нічого, в нас із тобою своя хімія.

Це правда.

До початку весни рівно два тижні й клевенці прогнозують велику воду: "Це вже така прибутна буде, як у тринадцятому! Побачите, як ми тут по місяцю, бувало, на острові жили. Пора б уже й човни смолити". А надворі, між тим, нова відлига – вже четвертий день, проте калюжі з темною глибокою водою не радують, а наганяють депересняк. Важка зима. На початку лютого кацапи розбили підстанції Рівненської АЕС, тож до потепління світло давали тільки двічі на добу по дві години, а тепер уже годин по сім. Світловий день такий короткий – з сьомої ранку до шістнадцятої дня – не встигнеш озирнутись, як він уже скінчився. Коли чотири години світла на добу – чим тут займешся? Та й сім не ліпше. Майстерня вимагає для обігріву дров не менше, ніж хата і, собі на подив, ти раптом починаєш оцінювати, а чи варто столярувати, якщо без електроенергії твоя продуктивність нікчемна, тоді, як запаси дрів тануть на очах? Тож цілий місяць я відверто байдикую, займаючись, аби від неробства не з'їхати з глузду, зависанням в інтернеті, обігрівом хати та ще простецькими кулінарними потугами: то картоплі на обід насмажу, то м'яса в найпростіший спосіб – кинеш на розпечену пательню два шматки свинячого каре, двічі перевернеш, й за сім-десять хвилин усе готово. Аліса каже, що в мене виходить неймовірно смачно, але я ж знаю, що насправді жінкам чоловіча їжа смакує лише тому, що їм самим готувати не треба.

По двору ще сяк-так можна пройти, а за хвіртку й носа показувати не хочеться. Похід у го́род за продуктами лише в гумових чоботях та ще й з нагайкою в пакеті, бо всі господарі, добрі й не дуже, через великі морози повідв'язували своїх Рексів, Шариків та Рябків, аби ті не мерзли, тож тепер вулицями гасають цілі зграї лютих собацюр, які вважають, що й на волі слід нести службу та за звичкою кидатись на всіх, хто йде мимо. А коли в людини ще в пеклі мало не адактофобія[66] розвинулась, бо мене там двічі цькували псами й від їхніх зубів на ногах лишилися глибокі шрами, то й довелося майструвати собі нагая, аби відганяти місцевих церберів.

Тьопаєш по калюжах, по сніговій каші, згадуєш чомусь траншеї передка і думка сама собою перекидається про хлопців на нулі; до всього того, що летить їм на голови і в голови, ще й ця препаскудна погода: невтаємниченим годі уявити як це воно – барбатись в наповнених водою траншеях, коли взувачка, якою би доброю вона не була, промокає за кілька хвилин, висушити її і часу немає, і можливості, а якщо вночі ще й мороз ударить, то без вогню ноги відморозити раз плюнути. А як це воно – тижнями, місяцями, наче звірі, спати в "лисячих" норах; а як це воно – весь час харчуватися там сухпаєм, часом же взагалі сидіти без крихти їжі в роті та ще й при цьому відбивати в таких умовах безперестанні ворожі штурми – доба за добою, місяць за місяцем, рік за роком. Ех, голодна й холодна, замурзана, немита піхота: рекси й просто одчайдухи, добровольці й покарані, вмотивовані й випадкові... Це в першу чергу завдяки тобі вистояла Україна і стоїть, попри все, на диво цілому світові; це на твоїх плечах ще тримається він хоч якогось порядку і реальні кордони держави там, де ще стріляє останній піхотинець.

Світом несеться щось неймовірне.