Кандидат наук і отаке.
— Якщо по правді, то так. Але якось викручуюсь, часу вільного практично нема. Ну, я, звісно, не афішую цю роботу.
— Благородна, богоугодна справа. Ти молодець у мене. Знаєш, мені особливо жаль отаких молодих, які не встигли завести, або ж втратили сім'ю. Ну, скалічені, але ж можуть її мати, діток теж. Скалічене тіло, але душа героїчна. Такими батьками діти пишалися б, герої! У нас же яка демографічна яма утворилась внаслідок війни! Про майбутнє треба думати. Щось таке твориться, — здорові тілом хлопці, хапають немічних дівчат, аби від армії ухилитись, а нормальних дівчат, молодих жінок — море. Знаю, в сусідньому селі є молодий гарний хлопець, з протезами двох ніг, однією рукою. Доки він воював, батько помер. Повернувся син в порожню хату. Уявляєш, як йому жити, що думати довгими ночами, та ще й бачити, що робиться у нас?
— Ой, самотність при безпорадності — це жахливо...
— Тут виручили б пансіонати для таких, а жіночі, релігійні громади опікувалися б ними, у нас, здається, до цього повертаються. Не завадило б і якесь друковане видання, яке б розповідало про їхні будні, приклади добродійності, створення сімей з числа опікунок і мешканців таких закладів. Знаєш, я один, вже з небагатьох свідків, які бачили як ця проблема після Другої світової війни у Совецькому Союзі вирішувалась. У Ковелі, на центральних вулицях, ринку, вчорашні скалічені солдати у військовій формі, з свіжим блиском бойових нагород, жебрають, щось продають чи грають, якщо хтось може, на гармоні чи акордеоні. Таке й в інших містах. Рік чи два минуло, і їх не стало. Лише недавно прочитав, що їх, аби не дискредитували "найдемократичнішу" країну-переможця, забрали в якісь бараки, де утримували, мов полонених ворогів. Потім вивезли десь на холодну північ, на якийсь острів, а інших, нібито, затопили в трюмах кораблів. Один зразковий пансіонат тримали у Львові, куди возили закордонних журналістів.
— Жахливо навіть слухати. Ну, у нас держава все-таки подбала про матеріальну підтримку. А за душевною рекомендує звертатись через смартфони до служб психологічної підтримки. Однак на таке спілкування не кожен здатний. Тим більш, літні люди. Вони хочуть живого.
— Ну, на кожного не призначиш опікуна, це зрозуміло. А ваші можливості обмежені, вас мало.
— Допомагають ще наші брати, християни віри євангельської. Певно, що нас мало. Україна ж православна. Не знаю, чи займаються прихожани церковних громад таким опікунством. Якщо долучаються, то це велика підмога і таким людям, і державі. Я не релігієзнавець, а економіст. Недавно прочитала цікаву статтю щодо зв'язку рівня життя і релігій у Європі. Так от, у протестантських, католицьких країнах він вищий. Це, можливо, не пов'язано з конфесійністю, а з ментальністю націй. Я буваю час від часу за кордоном і порівнюю наших громадян і їхніх.
— А що ти взяла за шкалу виміру? Рівень життя?
— Ні, ні. Тут все відомо. Ставлення до нього. От я тобі конкретний приклад приведу. Недавно я з Німеччини. Мала честь бути на одній науковій конференції. Компанію мені склала університетська працівниця. Ні, вона не викладач, лаборант, не перетруджується. Жінка тямуща, але тихенька, хіба що інколи дорікне, — зарплата мала. Невисока, але можна прожити. То ж їхала до свого брата, який там працює вже три роки. Хоче подивитись і сама переїхати, там же не такі зарплати. Кажу їй — у них даремне грошей не дають. Недовго там гостювала. Приїхали ми майже одночасно. Питаю, що вирішила. "Ні, не поїду. Брат? Брат живе непогано, але й викладається на всі сто". Ще про цікавий мені випадок розповіла, який багато про що говорить. На першому році, коли брат влаштувався, німець, його господар, посилав брата до одної крамниці за сигаретами. Все на п'ять пачок гроші давав. Та одного разу брат приніс на них аж сім. Радів, похвалить хазяїн. А той йому ще й головомийку влаштував, викинув покупку, ледве не звільнив, і тепер сам купує, не довіряє.
— За моє жито, мене ще й бито?
— Е, ні, тату. Той німець дуже свідомий громадянин своєї країни, правильно розуміє політику держави, адже брат купив контрабандний товар, з якого для держави у вигляді податку не надійшло нічого. Німець бачить своє благополуччя через економічну міць держави. Багатою буде вона — краще житиме й він. Але для цього добросовісно працювати треба. У нас шукають де можна урвати, державу розглядають як дійну корову. Корупція на чому основана? На держбюджеті, інвестиціях партнерів. Майже три чверті бюджетного пирога — це їхні гроші. Дякуєм їм, просимо ще, і крадемо. Сподіваємось, що таке триватиме й далі, що нам допоможе і небо, заздримо, що на Заході живуть краще, намагаємось туди потрапити. Майже половина людей вірить, що все вирішується зверху, то ж якось воно буде, перетерпимо. Німець, француз чи англієць дотримуються іншого: якщо я буду добросовісно і багато працювати, то мені і Бог допоможе. А коли влада мене починає обманювати, я не буду мовчати. Її потрібно постійно контролювати. Якщо цього не робити, то вона буде контролювати усіх, а це диктатура. Вони впевнені, що зміна влади не змінить базові інституції демократії.
Наша нація працьовита, талановита. Але працьовита особисто для себе. Не активні ми. Таланти свої, активність не проявляємо, бо легше сподіватись, що хтось за тебе зробить. На це лінивство українців звертав увагу відомий у нас авторитетний релігійний діяч Любомир. Гузар. Не варто, звісно, думати, що в демократичному Заході всі білі і пухнасті, без проблем. Там теж вистачає негативу, в тому числі корупції. Але там її значно менше, ніж у нас. Громадські суспільства свідомо активніші, не дають збочити владі, гуртуються в боротьбі за свої права, свободу слова. Розуміють, що надмірне зосередження влади в руках олігархії є серйозною загрозою для демократії, держави або й світу. Ефективніше діє журналістський корпус, закони. Мене дуже непокоїть, що наше суспільство охопила лихоманка швидкої наживи. Війна для нечесних, які вже не бояться ні земного, ні небесного суду, відкрила нові канали збагачення. Так і хочеться крикнути: "Люди! Та збагачуйтесь розумом!". Хто пам'ятає найбільших багатіїв? А імена мудрих, розумних, живуть в історії довго. Власне, навіщо Бог створив людину, дав їй розум? Щоб вона цінувала лише матеріальне? Цю долю він відвів тваринному світу. А людина, дбаючи про матеріальне, повинна збагачуватись духовно, інтелектуально, розумово, бути активною.
"УКРАЇНО! ДО ЗБРОЇ! ЯДЕРНОЇ, ВЛАСНОЇ..."
Надзвичайно цікаве відлуння. Коли Зеленський у США презентував план перемоги, щодо першого пункту, кинув: є, мовляв, два варіанти — ядерна зброя і НАТО, ми обираємо НАТО. Що б це означало, гадали західні журналісти, — на нашій території ядерна зброя партнерів, чи створення власної? Минуло трохи часу, слухаю українського коментатора, який говорить про нагальну потребу і можливість відновити її виробництво, як єдиний надійний запобіжник агресії з боку Росії. Якби такий заклик пролунав від Президента, він би умить мобілізував, об'єднав суспільство. Якби ж то дозволили, та ще й допомогли! Цим, дуже запізнілим кроком хоч би частково компенсували свою вину за вкрадену у нас ядерну зброю. Це мрія. На дибки стала б Росія, надобережні США перші б перекреслили надію. Підтримали, може, Франція, Великобританія. Наше МЗС навіть дало спростування: таких планів Україна не має. Та згодом читаю висновки вченого: за чотири роки можемо зробити бомбу.
ПРИЙМАЄ НОВИЙ СТАТУС
Зателефонувала Людмила Василівна. Ніби знала, що я от-от сам хотів те зробити. Сумну новину повідомила. Сестра Миколи Кузьмича, який довго не відповідав на мої дзвінки, повідомила директора школи, що брат був важко поранений і після госпіталю вже дома. Що вдієш...
Під таку сумну інформацію не хотілось питати про свого наступника. Але ж нагадав.
— Син закінчив навчання, але далі вчиться.
— В аспірантурі, чи як?
— У військовому училищі. Прискорене навчання. На фронт готується. Відмовляла, але він же дорослий, його воля.
Що тут скажеш? Гарного сина виховала. На мою радість, додала, що вона приймає статус сільського літописця. Аж легше стало. То у нас наступництво буде за всіма канонами: їй життя дві п'ятірки поставило, мені на носі — чотири бублики. Мій онук повертається, її син заступає на захист України.
"ЩЕДРИЙ" ПРЕЗИДЕНТ
Зайшов Явтух Дичко. Давно не був.
— Романе. Як то ту тисячу взяти, що Зеленський кожному дає. Мені вона якраз впору.
— Запий холодною водою, — кажу. — Навряд чи ти її побачиш. Хіба щось змінять.
— Як то так? Туману він напускає, обманка?
Той дивний презент, роздмуханий марафоном, збурив інтернет, суспільство. І недарма. Мене теж. По тисячі гривень кожному, незалежно скільки тобі років, економиш кожну гривну, чи їм і ліку не маєш. Доларові нувориші, певно ж, поглузують з такої щедрості Президента щодо подолання бідності. Тих, які справді потребують допомоги, тисяча не виручить. Та й далеко не всі її одержать, бо то надто складний механізм. Треба мати сучасний недешевий смартфон, мати в ньому додаток, картку, спецрахунок. Де те все у сільських пенсіонерів?
То таки правду каже Явтух: туману якогось влада напускає. Може, аби люди забули про резонансний скандал з корупціонерами, "інвалідів" з прокурорськими пагонами, невдачі на фронті? Або вже до виборів готуються? Звідки, до речі, взялися мільярди гривень, коли в бюджеті величезна діра, командири фронтових підрозділів звертаються до людей про допомогу, громадяни, волонтери, організації тулять гривну до гривні для війська, тисячі переселенців з окупованих областей повертаються назад, бо провалена програма державної підтримки цим людям? За ту величезну суму можна було б придбати для фронту мільйон дронів. Таке розпорошення коштів — імітація турботи про людей, жодної проблеми не вирішить.
П'ЯТЬ ДНІВ ДО ЧУДА
П'ять днів до президентських виборів у США. Мабуть, світ ще ніколи не мав такого інтересу до фіналу, як тепер. Сама Америка теж. А ми — тим більше. Всі чекають зміни політичної погоди. Лідери європейських країн не насмілюються зробити якісь самостійні кроки щодо підтримки України, реакції на шалену ескалацію Росії на фронті, на участь у війні північнокорейських військ.