Виявляється, ще років сім назад сесія селищної ради задля створення цього кооперативу виділила в якості стартового капіталу сто тисяч гривень безоплатної допомоги. Тепер кооператив розпався і дехто з пильних народних обранців, зачувши про таку прикрість, почав перейматися долею наданих ста тисяч, ініціювавши винесення цього питання на сесію.
Обранців страшенно цікавить одне: куди були витрачені кошти і як би їх тепер повернути назад? На запрошення голови до трибуни виходить очільник зниклого альянсу – здоровило, рум'янець на щоках якого свідчить про аж занадто високий рівень гемоглобіну, й починає свою оповідь мало не від Адама. Депутати зляться й підганяють: "По суті говори, про кооператив!"
– Я виріс біля корів, – незворушно каже на те здоровило й мені якось одразу хочеться йому вірити, бо тільки вдосталь молока, меду та м'яса можуть дати людині стільки здоров'я, – і скажу вам, що село без корів, то вже й не село...
– Коротше!
– А шо коротше? Коли громаду формували, ми умову поставили: село наше, щитай, з молока живе; хочете, аби до Города пристали, поможіть з ціною на молоко! Нас тоді сирзаводи так притисли, що дешевше було тільки свиням його згодувать. Колись було сімсот дворів, тепер півтори сотні лишилось, було три череди на село, а тепер одна неповна: як жить?! Ну, дали нам нещасну ту сотню тисяч...
– Ти ба, мільйонер! Сто тисяч йому не гроші!
– Бачу, розумні ви тут всі, діло знаєте. Купили ми на ваші гроші охолоджувач, щоб на молоко ціну притримать – не схоче Бахмач піднять, може, конотопці заберуть або лосинівці, а то й у Шостку віддамо. Цистерну і мийку по лізингу взяли. Цех переробки взялися будувати. Дак "корона" почалась, а тоді війна – все не слава богу. Кого на фронт забрали, хто виїхав, хто корову продав – кооператив на третину й поменшав. А тут блекаути, все на генераторах, ми вже в збиток собі працюємо. Ну й вирішили закриватися. Охолоджувач стоїть ондечки – забирайте.
– А голова наш куди дивився?! – вибухає праведним гнівом один з обранців: – Як допустили?!
Буймистер сидить незворушний, чи вміло вдає незворушність, і береться пояснювати крикунові тоном психіатра, що мусить розмовляти з душевнохворою людиною:
– Ми не маємо права втручатися в господарську діяльність кооперативу. Закон забороняє.
Але критику не йметься.
– Хто тепер відповість?! Чому селищна рада не виступила засновником комунального неприбуткового підприємства?! Передали сто тисяч невідомо кому без жодних зобов'язань!
– Заспокойтеся, Семинога. Хто би захотів вступати до комунального та ще й неприбуткового підприємства? Ви б так самі подумали.
– Пане голово, чия це була ідея – отак просто передати сто тисяч?!
– Кампанія тоді така в державі велася. Людей заохочували до об'єднання в громади: десь дорогу ремонтували, десь авто для ФАПу купували, а в Мозолях допомогли кооператив організувати. Мені райдержадміністрація три місяці руки викручувала!
– Це корупція! – схоже, в Семиноги є спільники, бо до нього під'єдналися ще троє і лементують, аж шибки дзвенять:
– Сто тисяч на вітер!!! Сто тисяч!
– Розстрілювать за таке треба!
Галерка з молочних кооператорів, – суціль одне жіноцтво, – що досі спостерігала за дією мовчки, зривається з місця й опиняється між трибуною та передніми рядами.
– Ти ба, який Берія знайшовся – розстрілювать нас хоче! Я тебе так розстріляю!
– Зразу видно – в квартирі живеш!
– Ти хоч корову од бика відрізниш, Берія?!
"Берія" сидить оглушений цим лементом і, певно, не знає що йому діяти: спробувати втекти через вікно, чи стоїчно прийняти мученицьку смерть від розлючених невдах-кооператорок. Буймистер зриває голос, намагаючись водночас і перекричати, й заспокоїти розбурхане жіноче море. Ми сидимо з Алісою приголомшені; не знаю, що в неї на думці, а я починаю розуміти вишуканий бюрократичний виверт голови громади: після такого нашу ідею з турагентством ніхто з депутатів навіть слухати не схоче.
Хвилин через двадцять море таки заспокоїлось. Сесія приймає рішення: звіт голови кооперативу "Молочник" взяти до уваги, допомогти кооперативові з відкриттям у Городі молочного павільйону в приміщенні критого ринку. Галаслива юрба покидає приміщення і в ньому враз стає просторо, але добре вже нам знайомий специфічний запах, що чи не все життя супроводжує власників великої рогатої худоби, лишається в залі незримим нагадуванням про існування паралельного світу священної тварини – корови.
Скоро дійде і наша черга, тож я тихенько питаю Алісу:
– Ну, що будемо робити? Боюся, нас чекає обструкція. Мажем лижі вовчим жиром?
– Не зрозуміла... Що мажем, лижем?
– Може ходімо звідси, аби не ганьбитися?
– Зганьбимось, якщо втечемо. І тоді вже жодного шансу в нас не буде.
Ну що ж, сидимо, слухаємо і дивимось далі...
А тим часом в залі розгоряється новий конфлікт. Якийсь чолов'яга, схоже, давно вже вступив у конфлікт зі всією селищною радою і тепер затято відстоює свої права. Судячи з окремих реплік, суперечка давня, в її тонкощах нам з Алісою вже не розібратися, стає лише зрозуміло, що мова йде про землю, а земля для українців річ іще сакральніша, ніж корова – історія свідчить, що вона для наших людей завжди була дороговказом під час життєвого вибору, думкою про неї за життя тримались, заради неї в петлю лізли, нею нас манили і нею тримали, мов на ланцюгу.
Чолов'яга напирає на своєму, сипле нормами законів, – видно, що він уже зуби всі на них проїв, – майже приречено доводить, що депутати неправильно трактують законодавство, аж доки Буймистер не ставить питання щодо задоволення заяви громадянина Осадчого на голосування. Тільки одинадцять піднімають руки "за", решта п'ятеро не голосують "проти", вони взагалі утримуються від голосування.
– Рішення не прийнято, – скрушно розводить руками Буймистер.
– Це пряме порушення закону, вельмишановний Юрію Васильовичу! – зривається на крик Осадчий, саркастично напираючи на слові "вельмишановний". – І ви це добре знаєте, пане голово! Учетверте вас прошу: прийміть рішення, бо ви, як голова, саботуєте роботу сесії! Я подам позов персонально до вас і ви будете нести за свої фокуси кримінальну відповідальність – побачите!
– Шо ти мелеш?! – кричить зі свого місця "Берія", один із тих, що утримались під час голосування. – Де тут кримінал?
– Сесія зобов'язана винести рішення, неважливо, позитивне, чи негативне! –знервовано волає Осадчий. – Обов'язок голови забезпечити це! Ваш спектакль – пряме порушення закону!
– А єслі закон неправильний?! – лунає з середніх рядів.
Осадчий якийсь час стоїть, округливши очі, потім насмішкувато, але зі злістю, перепитує:
– Що-о-о?! Хто це сказав? Ану повтори!
– Закон ваш неправильний потум шо, – невдоволено, але вже значно тихіше, бурчить кудись в підлогу той самий голос.
– "Потум шо..." – з просто лютим уже сарказмом передражнює знавця Осадчий і обертається до голови:
– Вам, вельмишановний пане Буймистер, слід організувати для своїх депутатів Трускавецькі курси! Або хоча би поясніть їм, що для депутата селищної ради закони України не можуть бути неправильними, чорти б вас усіх тут взяли! Казав Ляшко: "Скотиняки" – скотиняки і є! В понеділок прийду – щоб був готовий протокол засідання сесії – я вас таки доведу до цугундера, пане Буймистер, ось побачите! – розвертається і, хряснувши дверима, виходить із зали.
Депутати гудуть: хто з обуренням, хто насмішкувато; голова, схоже, наростив собі шкіру, мов у носорога – незворушно перебирає папери, щось стиха каже жінці поруч із собою, вочевидь, секретарці селищної ради, потім спокійним голосом, наче нічого й не трапилось, звертається до зали:
– Працюємо, працюємо далі, товариство. Я запросив на сесію подружжя Саганів – це переселенці з Харкова; пан Гліб був на фронті, учасник бойових дій, демобілізований. Вони переживають за свою нову батьківщину й хочуть донести до вас, шановні депутати, своє бачення розвитку нашої громади. Прошу, – голова широким жестом запрошує нас до слова.
Ми виходимо з Алісою, наче двоє школярів до дошки, стовбичимо перед півтора десятками пар депутатських очей, що зацікавлено обмацують нас, особливо дружину, і я відчуваю, що чоловіки сканують її тіло, а кілька присутніх депутаток оцінюють вбрання і макіяж. "Ну-ну, полюбуйтеся, тільки очі не зламайте!" – я насмішкувато, мало не з викликом, дивлюся на обранців і починаю з місця в кар'єр – щоб одразу ж, як справжній педагог, заволодіти увагою аудиторії.
– Моє справжнє ім'я Хліб, – кажу я, з великим задоволенням спостерігаючи, як здивування опановує сесію, – так батько вирішив, але радянська влада переінакшила його на традиційне. Батько народився в Городі, на Клевені, тому моє коріння тут. Ми в Городі з минулої весни, не один раз оглянули його, з людьми весь час контактуємо і побувавши за кордоном, навіть поживши там, стверджуємо, що це унікальне місто, самобутнє, яке своїми туристичними принадами ні в чому не поступиться європейській провінції, куди зі всього світу їдуть десятки або й сотні тисяч туристів і тим самим сприяють її економічному розвитку. Тут є що показати хоч киянам, чи одеситам, хоч британцям, або шведам. Ми з дружиною пропонуємо селищній раді зайнятися організацією туризму, бо це принесе громаді багато користі, дасть поштовх до її розвитку. Звісно, всю роботу по організації справи ми беремо на себе.
– Який там туризм? Війна іде, – озивається депутатка з першого ряду. – Люди нас не зрозуміють. Займіться краще волонтерством.
Знає куди цілити. Тільки не знає, що я сам собі вже разів із десять давав відповідь на це запитання.
– Для волонтерства потрібні гроші, – беруся пояснювати я, – а їх не малюють, їх заробляють. Щоб надсилати донейти на ЗСУ, потрібно спершу добре заробляти. Більший заробіток – більші донейти. У війні перемагає та країна, економіка якої більш розвинена, більше життєздатна. Туризм це теж економіка, така ж, як і виробництво або торгівля.
– Вчителів як треба жити, або гроші заробляти, хоч греблю гати, – бурчить не охололий ще від обурення на молочних кооператорів обранець Семинога, – а як діло робить, дак чорта лисого кого знайдеш!
– Але ж ми якраз і готові взятися за організацію туризму в громаді з тим, щоб ця справа приносила доходи в бюджет.
Реплік з місць уже немає, тож я починаю викладати нашу програму.