Там будували собі котеджі багато нуворишів. А Вадим у цій справі добре знався. Зібрав бригаду, в Підмосков'ї знайшли роботу, замовник пообіцяв щедру нагороду за якість і строки. Та за день до закінчення робіт і розрахунку, вночі, коли хлопці спали, хтось облив вагончик, де вони жили, чимось горючим, підпалив. Двері були підпертими. Троє заживо згоріли, один врятувався, але від опіків через три дні помер. Підозра впала на замовника, однак фактів "не знайшли". Так все і заглохло.
Знав я Тараса з маленства, потім школярем, дорослим. Хлопець, яких би нам побільше. І ось треба віддати останню шану за його велику щиру душу, безмірну любов до рідної землі, яку відкрила смерть. Бо найціннішим, найдорожчим, коли воно непідробне, не хизуються, його ховають від людей, не рекламують, оберігають. Так він і робив. То ж до нього я не міг не піти. І до Тетяниної хати мені коротше, аніж до храму. Тим більше — до цвинтаря.
Прощання матерів з синами — невимовно тяжка сцена для присутніх. Про те, що робиться в материнській душі, крім неї, невідомо нікому, бо то її, особиста, материнська біль. Назовні вихлюпується лише його частина. Тетянин був якийсь незвичайний, навіть незрозумілий багатьом. Тарас, у військовій формі, з шевронами головного сержанта, орденом "За мужність", медаллю, рослий, гарний вродою хлопець, схоже, спав. Чоло не понівечене. Мати сиділа поруч домовини, то перебирала йоржисте синове волосся, то пестила лице, і спокійно, ніби була дома, наодинці з ним, вела тиху, мирну, довірливу розмову-спогад. Ні сльозинки в очах, навіть голос рівний, не стрибав, не міняв тембру, не рвався на довгі паузи. Немов у чистому руслі ріки пливе безкінечний спокійний потік.
Почала із з'яви Тараса на світ, про те, як вони з того раділи з Вадимом, а потім вона сама, бо не завдавав їй клопотів, підростав, ставав усе кмітливішим, те, що він робив, завжди було правильним. Довгий умиротворений монолог сіяв у присутніх тривогу. Бо горе завжди вихлюпується через емоції і сльози. Люди почали перезиратися — чи не порушило воно розум? Священик вже двічі клав руку на її плече, даючи зрозуміти, що час іде, попереду ще храм, цвинтар, люди хвилюються. Тетяна не реагувала.
Тарасику, — мов до маленького звернулась вона до сина. — Пам'ятаєш, коли тобі було дванадцять, ти важко хворів? Я в лікарні сиділа біля тебе і плакала. А ти кажеш: "Мамо, не плач і не жалій мене, бо мені від цього гірше". Тому я й не плачу тепер, щоб тобі не було гірше...
Люди полегшено зітхнули — вони помилились.
Тарасику, останній раз ти зателефонував мені на мій день народження, говорив небагато, але втішно для мене. Ще сказав, аби, принаймі, тиждень не чекала дзвінка. Тільки голос у тебе якийсь не такий був. Ти в такому зізнався, що в мене мову відібрало. "Мамо, — кажеш. — Вибач мені. Я тебе раз в житті обманив. Я давно на фронті." Хвилинку виждав, бо я одразу не могла і слова сказати, а тоді: "Все буде добре, чекай дзвінка, біжу, хлопці ждуть". Тарасику, синочку, мені важко дотримувати те, про що ти просив. Але ти в житті чинив усе правильно. Тоді я не встигла тобі того сказати. Я прощаю тобі ту неправду. Тепер, синку, прошу прощення у тебе. Пробач. Більше я не маю сили тримати горе в собі.
Тетяна припала до грудей сина, дала волю сльозам і емоціям. Мабуть, не було жодного, у кого б вони не потекли, як і в мене. Жінки заголосили.
Село знов колінкувало. На Алею Слави прийшов спочити ще один макарівський воїн. Скільки ще прийде, невідомо. А по всій Україні? Люди! Хто ж позбавить світ від того демона смерті? Вдушити б, загризти тебе, іроде проклятий! Захлинувся б ти кров'ю вбитих тобою, втопився б ти в сльозах їхніх матерів, вдів, дітей. Політики, державники Заходу! То ж до ваших осель повзе ця потвора. Схаменіться, сліпці! Прикінчіть його нарешті, у вас є для цього спеціалісти.
ТРАМПІВСЬКІ ПЕРЕПАДИ
Аплодую. За вчорашню добу наші оборонці приспали 1690 московитів, а загальні втрати ворога наближаються до 700 тисяч. В глибокий тил, до його аеродромів, складів навідуються наші безпілотники. Трамп каже, що ще до війни погрожував Путіну: нападеш на Україну — шарахну по Москві. Іншим разом — що треба припинити фінансувати нас. Отакі перепади. Англія виділила ще три мільярди на виробництво зброї в Україні, оголосила санкції проти тіньового танкерного флоту Росії, що перевозить нафту. США надали новий пакет військової допомоги на 400 мільйонів доларів.
Що чекає Америку, нас, світ від виборів у США, важко передбачити. Думки наших політиків, дипломатів, які знають Трампа, зустрічалися з ним, неоднозначні. Власне, як свідчать аналітики, половина американців у захваті від його риторики, половина в жахові.
ПРИКРІСТЬ, ОДНАЧЕ...
Приїхала Ніна. Привезла їдла різного, смаколиків. Кажу, треба доріжку попелом притрусити, бо негусто батьків провідуєш. Але й те добре, бо ще ж і по телефону спілкуємось. Пояснює зайнятістю: то лекції в університеті, то наукова діяльність — кандидатка наук в економіці, то війні допомагає. Ну, останнє мене заінтригувало, бо то щось нове. Бо тут ми з нею, щодо релігії, в різних конфесіях. Вона сповідує вчення євангельських християн-баптистів. Відверто кажучи, мої знання щодо протестантів на рівні першачка. Концептуальним для мене було питання захисту країни, ставлення до зброї. Пам'ятаю, якраз під час німецької окупації на Західній Україні і став утверджуватись протестантизм: п'ятидесятники, яких тоді називали штундами, тепер це християни віри євангельської, та баптисти. Їхня віра забороняла брати до рук зброю. Коли наше село звільнили, чоловіків цієї віри призвали до Червоної армії. Вони, спираючись на заповідь Божу "Не убий", відмовились брати зброю. Кожному дали по 10 років. З тюрем вони не повернулись. А одного юнака за відмову закатували в селі.
Знання про ці дві конфесії, як і всі інші православні, я черпав не з літератури, а з життя: не пиячать, не курять, дружні, працюють добросовісно. Щодо ставлення до зброї, війни, оборони, то мої переконання після розмови з Ніною виявились архаїчними. Прикро, коли іноді батьки не знають чим займаються їх діти, не знають того, що повинні б знати.
Відстали ви, тату. Нинішня війна внесла концептуальні поправки у нашу віру. Вона не забороняє брати до рук зброю, захищати рідну землю. Нашим ЗСУ допомагаємо, чим можем. Є тут ще одна грань діяльності. От, дивіться. Вся країна, кожен громадянин орієнтовані на потреби фронту, над тим працює влада. Правильно, бо там вирішується доля держави. Але ж війна — це вбивство. Вона пожирає або калічить людей фізично і морально. Їх тисячі і тисячі. Скалічені, матері, вдови, діти загиблих. Далеко не всі мають змогу, силу духу, щоб перебороти стрес немочі, самотності, хтось потребує кваліфікованої консультації чи матеріальної допомоги. Держава дбає про них, але її служба і наша суттєво різні. Звичайно, як і масштаби. Ми допомагаємо небагатьом, але безкорисливо, від душі, нас ніхто до цього не змушує, окрім совісті. То наша форма служіння Богу. Щось дотуємо і для ЗСУ, але в основному добродіємо тим, хто сам не може дати собі ради. Незалежно від віри, національності.
Розповіла Ніна про свого підопічного, Станіслава з окупованої нині Луганщини. Його батьки — росіяни, у свій час переїхали туди з Московської області. Тут і одружився. Коли почалась війна, пішов добровольцем. Воював, має нагороди. Каже, війна зробила його українцем. В одному з боїв підрозділ через брак боєприпасів, втрати, змушений був відступити, а його важко поранило. Оговтався — сам зостався. П'ять днів лежав у сірій зоні, яка прострілювалась ворогом. Врятувала пляшка води і таблетки. Вдалось зв'язатись зі своїми. Кажуть, не зможемо забрати, повзи до зеленки. Там і підібрали.
Доки доставили в госпіталь Дніпра, рани загноїлись. Хірурги, побачивши такий стан, сказали — ампутація ніг і руки. Станіслав не погодився: що то за життя буде, адже він самотній. Його відправили до Львова. Стан на той час погіршився, рани зачервивіли, починалась гангрена. Лікарі винесли той же вердикт — ампутація. Станіслав своєю незгодою ніби підписував собі смертний вирок. І от один молодий хірург, ретельно обслідувавши його, запитав, чи згоден він на експеримент, де шанси вижити чи вмерти, рівні. Станіслав погодився. І вони виграли бій за життя. Збережено на руці два пальці, частини ступні на обох ногах. На медкомісію Ніна теж прийшла, ознайомилася з висновком. Добре, що розумілась у цій справі, то ж побачила чи то навмисну, чи недбалу похибку. Щоб її виправити, довелось знов лягати в госпіталь, проходити повторну комісію. Це коштувало і часу, і нервів, ходіння. А якби не побачила? Станіслава виписали. Куди їхати?
Для належного оформлення справи про інвалідність треба було мати папери з війська. Поїхав у Харків, де його частина, там ще якийсь далекий родич. Була надія, що там знайде притулок. Не вийшло. Повернувся в Луцьк, сподобалось тут. Але ж десь треба жити, доволі паперів оформити на житло, на пенсію. Влада обіцяє допомогти, але не в ближчій перспективі. То ж самі почали шукати йому прихисток. Поки став жити у нас дома. Коли сама, коли з Станіславом ходили по різних установах, папери оформляли. О, марудна справа.
— М-м-да-а... То в тебе в сім'ї двоє мужиків. А що ж Олексій, чоловік, твої синки?
— Нічого. Для Федька і Олежика дядько Стас — авторитет. А Олексій, він у мене молодець. Розуміє ситуацію і з Станіславом у нього стосунки нормальні.
— До цього часу у вас така сім'я?
— Вже ні. За два місяці ми підшукали йому житло, переселили. Відправили ще одного безногого і бездомного в Одесу. Там його зустрінуть наші брати, житло вони вже знайшли, будуть опікуватись і далі. Таким, тяжко скаліченим війною, потрібне душевне тепло, спілкування, щирість. Станіслав довго не розкривався. Лиш, коли побачив, що я до нього ставлюсь "не казьонно", насправді хочу допомогти, його прорвало. Потім інколи й по годині розмовляли. У держслужбовців, лікарів на те ні часу, ні терпіння, ні бажання нема. А тим людям треба дати відчути, що вони не одинокі, що вони й нам потрібні. Те саме потребують забуті одинокі матері, вдови, діти-сироти.
— Ти, мабуть, у колективі виглядаєш білою вороною з таким заняттям.