Є навіть якісь, начебто, автентичні села, тільки назви жодного з них не знайшов. Але схоже на те, що туризм на Сіверщині рухають хіба що ентузіасти, які на власні кошти та на свій страх і ризик будують еко— та етнокомплекси.
"У нас із тобою немає коштів навіть цю садибу облаштувати за власним смаком, не те, що збудувати цілий комплекс, – казала мені Аліса. – А логістика? Можна, звісно, мріяти, що комусь, хто таки зголоситься приїхати, буде цікаво оглянути садибу акуратистки Хасточки або сад діда Пантьошки чи скуштувати домашнього сиру Гармашихи, зеленого борщу Люди Бальбо, побачити Десну, тільки хто їх сюди привезе, цих туристів, хто відвезе назад, якщо в нас лише два велосипеди? Сподіватися на чужий транспорт, кооперацію з кимось – дохла ідея для початку бізнесу, бо ти опиняєшся в повній залежності від малознайомої людини, яка твої інтереси й свої зобов'язання за місцевою звичкою ставитиме точно не на перше місце, а реноме в бізнесі, що тримається винятково на людських враженнях, важить куди більше будь-яких грошей. Логістика, любий мій, основа будь-якого бізнесу. Щоб у туристів лишалися про мандрівку тільки приємні враження, а не відчуття втоми й марно витраченого часу, бажано пропонувати їм нічний відпочинок у готелі, але в нас і готелю немає. Ні, для двох без авта і готелю ідея етнотуризму непідйомна. Хай би Город зайнявся цим – в Європі з туризму цілі міста живуть, навіть країни."
Вона, звісно, права. І я їй сказав: "А давай все-таки розробимо план, викладемо його на папері й запропонуємо адміністрації громади. Можливо, в них просто немає досвіду, немає ентузіастів, зате є і транспорт, і готель – пам'ятаєш, на Соборній вулиці стоїть, "Всесвіт" називається? Принаймні організувати транспорт і готель для них не проблема. Бо якось не хочеться, витративши на розробку ідеї стільки часу, так просто, без бою, від неї відмовлятися. Можливо, хоча би в цій схемі знайдемо своє місце, а далі вже видно буде. Давай зробимо останнє зусилля." Аліса погодилась, та я не виключаю, що зробила це винятково з небажання завдавати героєві недавніх ремонтних перетворень психологічної травми. Аби не відкладати справу на невизначений термін, спільний похід до голови громади запланували на найближчий віторок, двадцятого січня.
– Заходьте, будь ласка, голова чекає вас, – секретарка лишає двері до заповітного кабінету прочиненими й відступає вбік, звільняючи нам дорогу.
Середніх розмірів кабінет з радянським ще березовим паркетом, доволі пристойними, як для провінції, проте не новими офісними меблями, з портретом Шевченка на стіні; за столом сивий чоловік віком добре за п'ятдесят переглядає щось на сімнадцятидюймовому екрані ноутбука DELL. Коли ми вже в кабінеті, підводиться і виступає з-за столу нам назустріч, протягує руку, вітається з обома по діловому:
– Юрій Васильович Буймистер.
"Нічого собі! Це така примха долі чи лише її жарт?" – я, звісно, не наважуюсь запитати щось подібне в голови, себто, в бургомістра, тож ми, в свою чергу, представляємось аналогічним чином. За тим голова широким жестом запрошує сідати до приставного стола і вмостившись на своє насиджене місце, запитує з ледь помітною очікувальною усмішкою:
– Розповідайте, що вас до мене привело.
– Ми переселенці, – починаю я, – навесні буде рік, як живемо в Городі. Маємо до Вас ділову пропозицію.
Голова здивовано підіймає брови:
– Яку? – в голосі його мені вчувається не тільки здивування, але й щось схоже на острах.
– Розвивати в Городі туризм.
– Яким чином? – ще більше дивується Юрій Васильович.
Ми з Алісою готувалися, й тому на столі перед нами лежить відкрита течка з планом пропозицій по пунктах – все, як учили нас у Харкові. Хвилин, можливо, й десять я торочу голові про важливість розвитку туризму, як мало не найголовнішого джерела наповнення бюджету громади в перспективі, з огляду на давню історію краю та його самобутність, розпинаюся про стратегію розвитку, зосереджену саме на етнотуризмі. Голова, спершись підборіддям на зчеплені в замок долоні, схоже, уважно мене слухає. Або вдає що слухає, бо погляд у нього кудись в порожнечу за моєю спиною і якийсь чи то замріяний, чи затуманений – не добереш.
– Який тепер туризм, коли війна у нас? – не змінивши пози, якось крізь зуби цідить Юрій Васильович. – Шахеди он щоночі літають, світла немає... Хто тепер сюди поїде?
– Але ж їдуть і в Карпати, й на море, – не здаюся я. – Чим Город гірший? Просто ніхто цим не займався.
– Да чого там не займався? Займались. Спізнилися ви; років шість чи сім назад була тут ціла кампанія: тоді всім ОМС прямо руки викручували: то туризм розвивайте, то кооперацію, то переробку. Все коту під хвіст. Не доросли ще ми до такого...
Чого я сам колись терпіти не міг, так це уявлення деяких людей, що керівна посада їм дається наче життєва винагорода, як компенсація за всі труднощі, пережиті під час важкого дертя по кар'єрній драбині: сів нарешті в омріяне крісло, а далі життя нагадує поїздку по трамвайній колії – все має відбуватися саме собою і жодних порухів убік, в незвідане, а якихось там зусиль для прискорення руху то й поготів!
Роль Аліси в цих перемовинах ми ще вчора визначили, як підрозділ швидкого реагування: стежити за мною, підказувати коли щось забуду сказати й, головне, бути готовою прийти на поміч, коли раптом мені забракне аргументації. Вона мовчки подає мені заготовлений аркушик з цифрами і я, подавшись усім тілом вперед, кладу його перед головою.
– Погляньте: ось наші попередні розрахунки для дводенного туру. Він розрахований приблизно на сорок годин перебування в Городі групи туристів у кількості тридцяти людей і не потребує жодних, принаймні серйозних, капіталовкладень, лише наявності транспорту й готелю та чіткої організаційної роботи двох людей, але при цьому задіяними в обслуговуванні туристів будуть не менше трьох десятків жителів Города. Для киянина вартість такого туру з дорогою та харчуванням приблизно в дві з половиною, максимум три тисячі гривень зависокою не буде, до того ж додатково турист може витратити ще тисячу-півтори гривень за страви поза меню, автентичні продукти, випічку, напої, сувеніри, майстер-класи, послуги фотографа з подальшим оперативним друком пам'ятного фотоальбому цієї подорожі тощо. Враховуючи, що в місяці чотири пари вихідних днів, це для початку цілком пристойний об'єм сервісу й відповідно грошового обігу. А отримана від продажів винагорода тим, хто буде задіяний в обслуговуванні, сприятиме зацікавленості людей приймати участь в туристичному проекті. Витрати на приготування автентичних обідів є не такими вже й суттєвими та повертаються кухарям буквально за кілька днів, а коли врахувати, що існуватиме попереднє замовлення на тур з передоплатою, то і взагалі обігові кошти будуть сформовані з неї. Неважко підрахувати, що тільки у вигляді ПДФО від такого сервісу до бюджету ОТГ за рік може надійти близько пів мільйона гривень – і це на самому початку! Додам, що й річний бюджет трьох десятків городських сімей поповниться на суму, вчетверо більшу за ПДФО та військовий збір.
– Селищна рада не займається комерційною діяльністю, – з торжествуючим виглядом прорікає пан Буймистер. – А от вам ніхто не заважає відкрити сімейний бізнес такого напрямку. Пів мільйона за рік – хороша мета для підприємця-початківця.
– У нас, на жаль, немає ні автотранспорту, ні готелю на тридцять місць. А в Городі готель є. І транспортне питання селищній раді вирішити, гадаю, не складе великих труднощів. Тому ми й прийшли до Вас.
– Ну я ж Вам сказав...
– Але ж селищна рада може створити комунальне підприємство – туристичну агенцію. Її організацію ми готові взяти на себе. Штат мінімальний, три-чотири людини.
Голова зітхає – важко, стомлено.
– І, звісно, це маєте бути ви?
– Оскільки ми пропонуємо, то хто ж іще?!
Пан Буймистер вмикає свій ноутбук і щось там переглядає, потім, ніби ненароком, запитує:
– До речі, Ви вже стали на військовий облік?
– Звісно, – спокійно відповідаю я, жодним чином не маючи наміру вдаватися в подробиці, але Аліса, схоже, оцінила зі слів голови можливі перспективи розвитку ситуації, тому одразу ж встрягає в бесіду:
– Хліб Григорович є учасником бойових дій, наразі він демобілізований.
Голова округлює очі.
– Он як! – він аж розпливається в широкій професійно поставленій посмішці. – Тоді запрошую вас із дружиною на сесію селищної ради – післязавтра, в четвер. Виступите перед депутатами, розкажете їм про свій план і якщо переконаєте в доцільності та життєздатності вашого проєкту, розробимо спеціальну програму, передбачимо в бюджеті на двадцять сьомий рік необхідні витрати, зареєструємо турагенцію, допоможемо з ґрантами і – вперед!
– Що ти про все це думаєш? – запитую я в Аліси, коли ми виходимо на площу.
– Підозрюю, що нас майстерно відшили. Проте на сесію можна сходити: принаймні отримаємо досвід.
–Згоден. Можливо, почнемо хоч трохи розуміти як діє ця бюрократична таратайка.
Сесійна зала заповнена вщерть – хтось із клерків ради навіть додаткові стільці приніс із сусідніх кабінетів. Голова оголошує Хвилину мовчання, вмикають метроном, усі підводяться. За тим – Гімн. Приблизно третина кладе правицю на серце, кілька людей співають, десятків півтора тільки ворушать губами, решта просто стоять, мов на похороні. Добре хоч немає вже ні в кого в очах ані нудьги, ані зневаги.
Далі бюрократична процедура підрахунку кворуму. Зі списочного складу в двадцять сім депутатів присутні лише шістнадцять обранців, але, схоже, це нікого не обурює і не засмучує, тому голова бадьоро пропонує порядок денний з доброго десятка пунктів, а не знайшовши заперечень, ставить його на голосування і робота сесії починається. Ми з Алісою вперше присутні на подібному ареопазі, відтак нам цікаво все: що саме робиться і, головне, як робиться, бо ж – таїна, містерія народовладдя.
Перші кілька – якась рутина, дотримання формальностей, точніше, букви закону: якісь узгодження, погодження, ознайомлення. Запрошеним, які окупували задні ряди стільців у залі, нудно, тож дійство відбувається на тлі білого шуму: шарудінння, кахикання, навіть чийогось стриманого позіхання. Та засідання оживає, коли справа доходить до проблем молочного кооперативу з сусіднього села, більше двох десятків членів котрого якраз і переповнюють залу засідань.