Справжній. Не такий великий, але нормальний. О, то було цікаве видиво. Вся школа висипала на подвір'я. Та й жителі дивились з інтересом. Я теж. А він то вгору підійметься, то вниз, убік, ніби там ним хтось управляє. Переселенка, яка бачила ті дрони, коли була на Донеччині, злякано кричить сусідці: "Прячься. Сволачі, ані і сюда прілєтєлі!", і сама у льох. Випробувальний політ, кажуть, вдався, щось лиш трохи підрихтувати треба. Хочуть ще один змайструвати і передати о. Борису на фронт.
РАДІСТЬ ВДЕНЬ, ЖАХ ВНОЧІ
Цілу повість надіслав онук. "Вчора було двадцять сім штурмів. Артою і дронами допомагали піхоті. Але ж сволота хазяйнує в повітрі, а на землі вони хвилями йдуть. Змели першу, виростає друга, зітрем її, по трупах йде інша. Ніби з-під землі їх щось випихає". Вчора ЗСУ оновили рекорд — 1450 орків заспокоїли. Ну, там і Сергія внесок є.
Та головна новина, яку він сповістив — до Нового року повинен приїхати. Згідно з новим законом про мобілізацію, його каліцтво визнається таким, яке несумісне із службою в ЗСУ Хоч командир рипить, невдоволений, але закон, нічого не вдієш.
— Бабцю! — кричу Лілії. — Танцюй і готуй торт для онука...
— Щ-о-о? — не повірила. — Приїде? Може, назовсім?
— Назовсім.
— Ой, нарешті, — видихнула і присіла. — Слава Богу, нарешті.
А мені, коли ліг спати, чи то марево, чи сон, не второпаю. Навіяв онук оту навалу московитів. Нібито з темної зеленої безодні гігантська страшна потвора, небачена на білому світі, з своєї безмірної утроби реактивно, раз по разу вивергає на поверхню, де фронт, потужні викиди личинок-зародків. Вони враз фантастично розбухають, набирають вигляду людських істот і чинять страшне, закладене в їхніх генах. Фу, аж затрясло мене. До самого ранку не міг заснути. Та все ж думаю: з чогось реального і сни зіткані. З нього сфантазоване і одіозне чудисько. Швидше за все то сучасний портрет агресора: московсько-ординсько-комуно-фашистський гібрид, яким і є путінська Росія з її партнерами. Справді, небачений у світі. Схоже, що московити вбачають сенс життя в тому, щоб віддати його за маніакальну імперську велич дикунської орди. Захист від цього один — сила і розум. Клин вибивають клином, а горбатого виправляє могила.
КОРЕЙСЬКА АГРЕСІЯ
Тривожна інформація. Дванадцять тисяч північнокорейських солдат вже на території Росії, проходять підготовку для участі у війні проти України. Зрозуміло, тут мотивації для них
не існує. Принизливо, але величезна імперія попросила, окрім зброї, продати їм людського м'яса в обмін на ядерні технології для тактичної зброї, харчі. Сам Чен Ин ледь не лусне від жиру, а в країні мруть від голоду, їдять траву. То ж і люди стають ринковим товаром, предметом торгу, крамарювати є чим — більш як мільйонна армія роботів-солдат, яким все одно за що воювати, є наказ — будуть лізти. Ще раніше наші хлопці вже уклали шістнадцять таких роботів, шестеро з них офіцери. Дванадцять тисяч — не так вже й багато, перелому вони не зроблять. Щоб перемолоти їх при нинішніх темпах війни, для ЗСУ треба десять днів. Але ж і у нас будуть втрати. І в міжнародному плані це тривожна подія. Азійська держава оголосила війну Європі. Поки що Захід назвав це червоною лінією. Та це ж зовсім іншою стає війна, вона вже не регіональна.
Занепокоєння висловлює Південна Корея, на яку Північна постійно точить зуби, провокує на конфлікт. Уряд Південної розглядає варіанти допомоги Україні включно з поставкою летальної зброї, участі своїх військових у війні. Президент — за, парламент — проти.
МІЗЕРНІЮТЬ ДЕРЖАВНІ МУЖІ
Від часу спілкування з Ігорем Савичем минуло чи не два місяці. Новин і змін багато. Певно ж, я, ми і вся Україна чекали головної події — Рамштайну, де мав прозвучати вердикт очільників лідерів головних країн Заходу, наших партнерів, щодо широко розрекламованого "Плану перемоги Зеленського", з яким він побував у столицях багатьох країн, виголосив на Асамблеї ООН, ознайомив Байдена, обох кандидатів у президенти США. Оптимістично презентував на зсіданні ВР. Дивує сама назва. Чому Президент присвоїв його авторство лише собі? Адже його реалізація в основному не від нього залежить. Як виявилось, це лише третина плану, бо є ще секретна, і суто внутрішня, українська частина. Рамштайн не відбувся, внаслідок урагану у США. Байден, як головна дійова особа, не приїхав. По тому вже стало відомо про реакцію на цей план головних наших партнерів, яка пригнітила наше суспільство і автора плану. Сказав нашому столичному макарівському політику, що хотів би почути його оцінку.
— Я теж чекав того Рамштайну. Але обіцянками нас годують з початку війни. Потрібна конкретика. А вона протилежна. Допомога не лише дозована, її навіть урізали. На цьому тлі чути голоси Заходу про втому від війни. Зеленський активно шукає шляхи її припинення. Навіть прозвучало: "... всадовити Путіна за стіл переговорів". Насильно в кайданках привести?
— Схоже. Такого не станеться. Його треба довести до такого стану, щоб він сам цього забажав.
— Це можемо зробити лише при допомозі наших партнерів. У них є багато можливостей. Дайте нам потрібну зброю, ужорсточте санкції, збийте ціну на нафту, і тоді російський фюрер сам запросить нас за стіл. Не хо-чуть! Хоча знають, що момент сприятливий. Бо резерви Росії не безмежні. Розвіддані нашого ГРУ стверджують, що московити прогнозують потребу миру в наступному році. Зарубіжні і наші економісти теж передбачають такі строки зламу їхньої економіки. Лише вона може вплинути навіть на забамбулених людей з глибинки. У них враз померкне образ земного бога і замість запевнення, що вони готові "сдохнуть за Путіна", будуть кричати: "Путін — ухаді!" Та лідерам Заходу бракує політичної волі. Санкції діряві. Спокійно торгують Росатом РФ і США. Нафта, газ дають Росії шалені прибутки. Їх купує і кілька країн ЄС. Ось цього і треба позбавляти її, а не шукати можливостей для перемовин.
— Знов втрачається дорогоцінний час, козирі для перемовин, Росія їх здобуває.
— Так, наші партнери ніяк не можуть вийти із стану ступору і переконання, що Росію не можна перемогти, і прагнуть будь-що уникнути прямого зіткнення з нею, за наш рахунок поновити трохи стривожений війною спокій і комфорт, повернути благодатне літечко ери Меркель-Саркозі. Не вийде. Бо коли нас змусять заплатити за нього загарбаними територіями, то літечко буде дуже коротким. У агресора апетит не лише на Україну і прибалтійські країни.
— Ігоре Силовичу, то вже Третя світова! Та ж її бульдозер зітре Україну...
— Ні. Маніяк не ризикне мати два фронти. Нас він не проковтне, цього не зробив за три роки, наші ЗСУ кращі в Європі. Хіба обійде з флангів — північний, південний. Північний — то взагалі легко. Білорусь, цей троянський кінь, може сприяти.
А щодо численних погроз Путіна застосувати ядерну зброю згідно його нової доктрини, ультиматуму, то тут він блефує, хоч Захід це сприймає серйозно. Путін маніяк, одержимий, але не безумець, добре знає, що його не врятують найглибші бункери. Він боягуз. Всі тирани боягузи. Ядерні потуги США, НАТО і Росії неспівставні. Якщо б Путін почав, це було б кінцем його задуму, і Росії, як держави. По-друге, без благословення Китаю Путін ядерного удару не завдасть. А Пекін не є прихильником застосування ядерної зброї. Виправдання США своєї страхопудливості тим, що у випадку поразки Росії Китай окупує її схід, чим посилить свою могутність, помилкові. В основі його політики не агресивність, а ерозійне поглинання. Він і тепер господарює на значних територіях Далекого Сходу, освоює нові. Тож в майбутньому, формально це буде Росія, але фактично — Китайська Росія.
Щоб вберегтися від прямого зіткнення з Росією, не допустити її поразки, тим більш розпаду, не дуже сердити Путіна, виправдати дозовану, недостатню допомогу, відмову від запрошення до НАТО, заборону бити вглиб Росії їхньою далекобійною зброєю, наші головні партнери знайшли "вагомий" аргумент: це викличе ескалацію. Західні лідери ретельно дотримуються цієї штучної доктрини. Та Росія і без цього посилює ескалацію. Навіть так звані воєнкори, — пропагандистські роти Кремля, відверто стривожені величезними втратами своєї армії, а Путін напомповує фронт все новим гарматним м'ясом. Ракетних, дронових атак зазнають щодень наші міста, села, об'єкти критичної інфраструктури, цивільні, житлові будинки, з дронів полюють і на одиноких цивільних, особливо літніх людей, які малорухливі, на журналістів, медиків, розстрілюють наших військовополонених. Забрано в полон 16 тисяч цивільних, депортовано тисячі дітей. Це що, не ескалація?
Північнокорейські військові з документами бурятів, "бурятський батальйон" для війни з Україною, 84 тисячі чеченців, яких обіцяє надіслати Кадиров, а північнокорейський диктатор сто тисяч, — це не ескалація?
Світ стрімко змінюється. Зло активізувалось. Та мізерніють, полохливіють державні мужі, політики, аналітичні, далекозорі, здатні не лише бачити зло, а й рішуче боротися з ним. Де нові наполеони, черчілі, рейгани, кеннеді? Така от реальність: коли зникають великі, великими стають маленькі. Нинішні головні лідери Заходу разом з нами можуть зупинити сповзання світу, до автократії, диктатури, позбавити від джерела зла. Та владне крісло дорожче, його можна втратити. Багато сподівань на непередбачуваного Трампа, якщо переможе.
"МАМО, ПРОБАЧ, Я ТЕБЕ РАЗ ОБМАНИВ..."
Копають зранку на цвинтарній Алеї Слави свіжу могилу. Для Тараса Гайдучика. Це щось неймовірне і для села, і для матері. Всі знали, що після закінчення навчання в Луцьку він знайшов роботу в Києві. Хоч і нелегка, але подобається. Надіслав знімок у цивільній одежі, додому на три дні приїжджав. Тетяна, його мати, питала чому він так рідко телефонує, а на її дзвінки телефон мовчить. Каже, що часто в командировках, а там є такі "ями", що покриття нема. Ну, таке буває.
Виявилось, що він вже два роки... воює. Хоч ріс без батька, але Тетяна з ним особливих клопотів не мала. Хлопець розумний, не шалопутливий, активний, вчиться незгірш, по господарству кумекає. Коли підріс, мати навіть обмовилась, що він вже кмітливіший за неї, вона слухає його порад. Батько Тараса, Вадим, загинув, коли тому був рік. Тоді багато чоловіків з України їздили на зарібки у Росію.