Іранці бунтують проти своїх аятол і всюдисущий Трамп ще два тижні назад пообіцяв іранцям, що допомога США вже в дорозі. Але дорога надто довга і ця обіцянка, схоже, тільки підштовхнула аятол до розправи. Днями прийшла вже звістка, що влада почала розстрілювати демонстрації і загиблих десятки тисяч, та кілька десятків повісили під співи муедзина.
Блекаути тепер все довші, світла все менше. День дещо подовшав, але все одно надто короткий, хоча сніг своєю білизно́ю ніби трохи подовжує його. Якщо до Нового року я з чистим сумлінням праведника відпочивав опісля ремонтного марафону, розважаючись хіба що зйомками та монтажем відео на тему Юркових лайфхаків, то тепер з почуттям одночасно вдоволення і суму спостерігаю, як зростає кількість підписників та переглядів наших відео. Коли підписників стало за тисячу, довелося у відповідності з правилами Ютьюбу реєструватися ФОпом третьої групи, діяльність за КВЕД – "Реклама": п'ять відсотків військовий збір, ще п'ять – податок на дохід: класична, з біблійних ще часів, десятина. Тож процес монетизації пішов і, здається мені, канал приречений на успіх, тому дуже жаль, що Махновський зіскочив з цього потягу, а вмовляти його відновити зйомки мені не дозволяє гординя. Жаль – коли тобі не судилося стати бізнесменом, так життя обов'язково поманить нездійсненними надіями: "Бачиш? Міг би непогані гроші мати, але не з твоїми принципами. Облизуйся тепер."
Удень світло дають хіба що на дві-три години, за добу – годин на шість-сім загалом: аби лише морозильна камера холодильника не розмерзлася остаточно та мультиварка справилася з поставленими для неї завданнями. З іншого боку блекаути дисциплінують: знаючи, коли дадуть світло, та на який час, плануєш витиснути максимум з цього вікна технічних можливостей і думка працює чітко, мов годинник, і ти не снуєш, мов сонна муха, а бігаєш, як заведений: "Так, це заряджається, те зробив, тепер іще оце встигнути, а, коли повезе, то й оце вийде!"
Зробив у майстерні ревізію наявного матеріалу: ого, ще чотирнадцять дубових дощок лишається, хай і не першого сорту, але з них щось та й можна зробити. А що саме? Тепер, схоже, смартфони вже й думки наші навчилися читати, бо Ютьюб несподівано підсунув відео: "СЕКСОДРОМ. Як початківцю зробити просте, але міцне ліжко". Та дійсно ж, чорт забирай, скільки ще ми з Алісою будемо тулитися вдвох на матрасі завширшки трохи більше метра? І ця назва – одна вона лише чого варта! Добре, що Аліса цілими днями, наче каторжна, прикута до свого ремесла – я без поспіху обміряв нашу не таку вже й велику спальню: тут такий хитрий план вимальовувався, що мені страх як закортіло його реалізувати – люблю, грішний, сюрпризи. Власне, спальня й не мала, проте, як не крути, а з наявними в ній меблями, грубкою, вікнами та дверима двоспальне ліжко, ширше, ніж півтора метри, матиме в ній вигляд гіпопотама в автобусі – чим ця ситуація не нагадує Прокрустове ложе? Втім все одно воно буде неспівставно ліпшим, ніж те металеве, на якому доводиться нам скрипіти й спати мало не в обнімку та перевертатися вночі лише синхронно.
Почав з матрасу. Замовив, дочекався, коли Нова пошта привезе в Город, улучив момент в графіку Аліси, коли вона зайнята, через двір Гармашів заніс із водієм до майстерні, поставив біля стіни на ребро, сховав, накривши старими ковдрами. Звісно, взяв з Уляни Петрівни клятву, що вона мене не видасть. Матрас потягнув на десять тисяч; обміряв його, зробив розрахунки. Через ці кляті блекаути три дні пішло в мене на заготовку окремих деталей: пиляння, стругання, склеювання. Задоволення космічне – відчуваєш себе майстром, спеціалістом: навіть відсутність електроенергії можна обернути собі на користь, ще раз все обдумати, обрахувати, уявити, переосмислити, дещо змінити. Тож із повним правом можу тепер сказати про себе, що я столяр. Або, як іспанці мовлять, ебаніста. Бо враховуючи певні обставини й специфіку свого характеру, термін ебаніста якось ліпше мені пасує, ніж столяр, чимось ближчий, духовно спорідненіший. "– Ти хто по професії? – Ебаніста." Коротко, а головне, одразу ж ясно, що за людина перед вами.
– Що ти робиш? – допитувалась у мене вечорами Аліса. – Чую, гуде в мастерні.
– Порядок наводжу, – я відбріхувався, ховаючи очі, – хочу стелажі для матеріалів поробити.
Нарешті зібрав той витвір за інструкцією. Ліжко дійсно вийшло міцне, проте занадто вже конструкція простецька – така до нашої хати з бомбезною кухнею в стилі Прованс де ля Укр якось не пасує: спинки в ньому більше на стіну сарая схожі, ніж на деталі сексодрому, як я його розумію. Спертися на таку спинку, аби попити каву, якось не дуже й хочеться – тверде, холодне. Заходився шукати в Ютьюбі – от уже ж універсальний порадник! – підказку, як зробити спинку ліжка м'якою.
Знайшлося! Поролон обтягнений тканиною, яка красиво прошита спеціальними ґудзиками – диво-технологія зветься каретною стяжкою. Пів дня сушив голову над кольором тканини, боячись, що не вгадаю, не догоджу своїй візуалізаторці три-де інтер'єрів. Спинився на приглушено червоному флоці – що ж то за сексодром без кольору пристрасті? Дерево ліжка пофарбував рештками жовтої фарби, що лишилася від кухні. Замовив чотири метри того меблевого флоку, трьохсантиметровий тугий поролон, спеціальний дріт – дві з гаком тисячі мов Гармашева корова язиком злизала. Кілька днів промучився з каретною стяжкою, дідько її візьми! Але все вийшло, правда, як завжди, зо всілякими огріхами. Я сам собі сказав: "Дурень не помітить, Аліса, сподіваюся, винятково із вдячності, промовчить. Нехай." Було тринадцяте січня, віторок, – історичний день.
Усю ніч я крутився і мовби незумисно штовхав Алісу. На диво, вона терпіла. В середу ходив сам не свій, мій задум валився, наче Вавілонська вежа. Наступної ночі, як міг, посував Алісу на край, перевертався несинхронно, навіть під бока її штурхав.
– Ну дай мені поспати! – хникала вона.
Вранці, невиспана і зла, таки не витримала:
– Ти другу ніч заважаєш мені спати!
А в обід роздратовано сказала:
– Я більше так не можу! Над манікюром засинаю. Що з тобою?!
– Нога болить... Хіба ж я винен, що ліжко таке вузьке?
– Міг би зробити ширше, краще! Якби хотів!
"Ну, нарешті! Дочекався."
– Ліж-ко?! – я вдав, що страшенно здивований її ідеєю. – Н-не знаю, чи зможу...
– Отак ти мене любиш!
"Ого, це я вже перестарався..."
– Неправда! – затявся я, і зітхнувши, з неабиякою осторогою пообіцяв: – Добре, спробую, може щось і вийде...
Уночі вперше й, сподіваюся, востаннє, спав у вітальні на дивані – що не вдієш заради ефекту!
В п'ятницю, аки тать, розбирав дідове залізяччя,що досі звалося ліжком, потім двором Гармашихи виносив у майстерню, натомість по обіді у зворотному напрямі тягав до хати деталі власної гордості, поспішав зібрати, клав матрас і навіть встиг помилуватися шедевром: каретна стяжка зробила диво. Зі зворотної сторони високої спинки степлером прикріпив скобами два довгих яскравих шнурки, перекинув наперед – так треба! Вимкнув світло, сів у передпокої біля грубки, підпалюю в ній дрова і чекаю на сонну роздратовану Алісу.
Нарешті десь вже близько п'ятої заходить в хату. Розбувається, мовчить, зітхає. І я мовчу. Зайшла до спальні, клацнула вимикачем. Тиша... Оце тобі.
– Що це?! – нарешті мало не зойк. – Звідки?!
– Да ото... Що зміг... Звиняй, яке вже вийшло.
Знову тиша. Підводжуся з ослінчика, зазираю до спальні – стоїть поруч з ліжком, водить рукою по м'якій спинці, відкритому дереву: ніби не вірить очам. Нарешті помітила, підійшла:
– Ану, дивись мені прямо в очі!
А я відводжу погляд, бо не зможу приховати тріумфальної усмішки.
– Негіднику, – а голос грайливо-звабливий, – це ти зумисно, заради цього дві ночі не давав мені спати?! Зізнавайся!
– Ну що ти...
– За дурненьку мене вважаєш? Ще скажи, що зробив це за один день!
– Да шо ж його тут робить?! – відповідаю тоном Бальба.
– Ну, тоді щоб завтра ж була мені шафа в передпокій, чуєш? Допоки наші куртки на гачках висітимуть?!
"Оце тобі маєш... Довипендрювався."
– Не вийде, верстат зламався, – відбріхуюсь як можу. – Ліпше скажи, як тобі ліжко.
– Ну-у... Колір тканини занадто простецький, але це колір кохання, тому я все розумію і пробачаю. Хоча однотонний сірий пасував би більше. Та все одно, я рада, що не зелений і не коричневий.
– Дуже хотів зробити тобі подарунок.
Вдалий хід – далі я кілька хвилин вислуховую дифирамби на адресу своєї майстерності, за тим Аліса помічає шнурки.
– А це навіщо?
– Замість кайданок. Ти ж просила колись садо-мазо. Припну тобі руки, зав'яжу очі й гратимусь, як схочу.
– Наче Джеймі Дорман з Дакотою Джейсон?
– Та ну! Терпіти не можу "П'ятдесят відтінків" – там герої не люди, а роботи. Ні – наче Мікі Рурк з Кім Бейсінджер – пам'ятаєш?
– Це оті допотопні, ще минулого століття?
– Не допотопні, а класика: "Дев'ять з половиною тижнів".
Аліса стоїть уже впритул до мене й незмигно дивиться прямо у вічі – як вміє тільки вона, від чого в грудях у мене народжується холодок.
– Я тебе тролила. Ти ж знаєш: садо-мазо не моє. Люблю бути вільною й активною.
"Насправді це я тебе тролив" – хочу сказати, але не встигаю, бо її руки вже обвили мою шию і на вустах пристрасна печатка.
"Світло ж горить... Всевидяче око Клевені... А, втім, нехай..." – все вже неважливо, все відлітає кудись, і ми теж – в інші виміри.
Чим зайняти себе, тобто, як заробляти гроші на життя? Ідея етнотуризму ще не вмерла, життя в ній жевріє і навіть часом з'являється слабенька, мовби язичок вогню на тоненькім сірничкові, надія, що цього кволого, вутлого вогника вистачить, аби розпалити дещо значно вагоміше сірника, щось подібне до дрів в нашій грубці, котра без перебільшення є душею нашої домівки, несучи дивовижні тепло та затишок. От би підпалити дійсно щось годяще, тобто, масштабувати нашу ідею в якийсь грандіозний проєкт – такий, що спроможний генерувати розвиток цілої громади!
Ми з Алісою віднедавна зрозуміли, що ідея етнотуризму життєздатна лише в масштабах Города, ще ліпше – цілої громади, бо тільки на цьому рівні вона може бути логічною, природною і самодостатньою. Поцікавився в Мережі – є в Чернігівській області екокомплекси "Бреч", "Сканді-парк", "Голубі озера", є етнокомплекс "Соколиний хутір", є музей-заповідник "Гетьманська столиця", навіть знайшлися три екскурсоводи – історики, або дотичні до історії люди, які декларують в Мережі, що проводять екскурсії Черніговом та Чернігівщиною.