Останні метри він долає, переходячи від дерева до дерева.
Зупинившись біля одного зі стовбурів, сержант виявив, що це стовп із застережливим написом: "Увага! Зона! Вхід заборонено!"
Подолавши полишений мародерами прохід у дротяній загорожі та широкий обвідний рів, він береться навпрошки, до самотньої, досить-таки поруйнованої кам'яної будки, що стоїть біля дорожнього шлагбаума. Та раптом збоку, від гайка, виринає невеличка зграя вовко-псів, прозваних аборигенами Зони "вовкулаками". Вони біжать навперейми, тож Авгура на якусь хвильку розгубився, не знаючи: вертатись до лісу чи бігти до будки? Зрештою вирішує, що порятунок він може віднайти тільки в будці, хоч якийсь, а прихисток, тим паче, що неподалік від неї ледь окреслюються в тумані обриси сільських будівель.
Щойно втікач перевалився через віконницю з потрощеною рамою, як перший хижак уже наблизився до дверей. Величезним каменем, з обох рук, сержант вперіщує його по хребту. Упавши, вовкулака зайшовся таким одчайдушним виттям-скавчанням, що на якийсь час зграя розбігається і вже звіддаля спостерігає за конвульсіями свого ватага. Проте сержант розуміє, що незабаром вона здолає свій страх і знову кинеться на штурм.
Жалкуючи, що не захопив з собою рушниці, а тільки фотоапарат, Авгура з великою радістю витягує з купи будівельного сміття арматурний прут — задовгий, незручно вигнутий, але все ж таки яка-не— яка зброя, з котрою певний час можна протриматися. Один із хижаків з ходу перестрибнув через напівзруйноване підвіконня і вчепився йому пащею в ногу трохи вище коліна. Незважаючи на цупку тканину армійських штанів, вовкулака прокусив її і вп'явся зубами в тіло.
Заричавши від болю, Авгура увігнав загострений кінець прута прямо в око, висмикнув й одразу ж іншим кінцем врубався в морду того хижака, що намагався прорватись до нього через кам'яний завал у проймі дверей. Але по-справжньому притримав зграю той скалічений, напівосліплий вовкулака, який, стікаючи кров'ю, шугонув у двері, відкинувши при цьому людину до стіни.
Захопившись битвою зі звірами, сержант не помітив, що полем поспішають двоє вже немолодих мисливців. Це були винищувачі вовко-псів, котрі, — як завжди, напідпитку, — ішли по сліду саме тієї зграї, що напала на Авгуру.
— Та он же вони! — гукнув високий худорлявий чолов'яга, вибігаючи із лощини. — Вже загнали когось у сторожку!
— Вовки ніколи не повелися б так, — мовить другий, приземкуватий мисливець, і, ледь присівши послав заряд шроту по парі хижаків, котрі ще тільки підбігали до хатинки. Один із них, величезний вовкулака, аж підлетів у повітря й одразу ж упав з пошматованим боком. Його супутниця, теж поранена, згарячу пробігла ще кілька метрів, впала на черево і спробувала заповзти у чагарник. Проте мисливці вже не зважали на неї, беручи на мушки тих звірюк, що намагалися тримати в облозі сторожку. Пролунало ще три-чотири постріли і поріділа зграя панічно кинулася до узлісся.
* * *
Коли високий, кремезний, упевнений в собі мисливець, тримаючи рушницю стволом донизу, наблизився до Авгури, той сидів під вікном сторожки, на порослому травою пригірку, і розгублено стуляв докупи шматки розірваного навпіл квитка. Штанина в нього була пошматована, неглибока рана кривавилася, проте Авгура не зважав на неї; у ці хвилини вся увага його була прикута до розірваного квитка, частини якого він оглядав з осяйним подивом божевільного.
— Гей, дуріку, ти живий?! — ще звіддаля озвався до нього мисливець, проте сержант, здається, не чув, і навіть не помічав його.
Він тримав у руках клаптики квитка і в якійсь недоумкуватій нестямі стулював їх докупи, нібито намагався склеїти чи зростити. Незважаючи на стан психічного розладу, в якому Авгура перебував у ці хвилини, він усе ж таки збагнув, що, хоча квиток і знаходився в кишені штанів, проте вовкулака так порвати його не міг. До того ж дезертир добре пам'ятав, що квиток мав бути в нагрудній кишеньці гімнастерки, тому що клав його саме туди. Отже, це Марія... Це вона видобула його квиток з портмоне, розірвала, щоб позбавити підстав для втечі з Зони, і засунула шматки в кишеню штанів — іншого пояснення, того, що сталося, просто не існувало.
— Що це він, Климе?.. — наблизився до них обох приземкуватий "винищувач".
— А спитай його, дуріка! Слухай, дуріку, ти що, звідти, з Зони?
— Звідки ж іще? — відсторонено, механічно якось проказав Авгура.
— І за кого накажеш мати тебе — за дезертира, за біглого зека? Чи просто так, за звичайнісінького мародера?
— За дезертира, — так само відчужено мовив Авгура, все ще не відриваючи погляду від клаптиків квитка. — Зі ще тієї, з радянсько— комуняцької, армії.
— Чув, Зиновію? Це ж, мабуть, той сержант-дезертир, про якого нещодавно по радіо баламутили?
— Той самий, — ледь чутно промимрив Авгура. — Можете не сумніватися.
— Якщо з комуняцької, то тепер це, дуріку, вже не рахується. Це вже не дезертирство.
— Тоді вже ти ніякий не дезертир, а навпаки, куди не кинь, — круглий "патрійот", — підтримав його Зиновій. — Про тебе, он, уже по газетах пишуть і по радіо розповідають, як про "патрійота", — так і не збагнув Авгура: оце своє "патрійота" мисливець проказував з іронією, чи просто у нього така вимова. — А ти, якогось дідька, гноїш тут самого себе у Зоні.
— Що це в тебе в руках, дуріку? — не став чекати його пояснень чи виправдовувань Клим. — Якась посвідка, довідка, телефони київських коханок?..
— Квиток. На літак. Порвав ось, випадково, — вирішив за краще збрехати, ніж вдаватися в пояснення щодо їх взаємин із Марією. — Як від собачої зграї відбивався.
— Якби не ми, вони не тільки твого квитка, дуріку, а й тебе самого пошматували б. Отож, молись і тішся.
— Додому хотів злиняти з цим квитком? — вже без агресивної іронії, навіть дещо співчутливо, поцікавився приземкуватий мисливець.
— Здається, хотів, — ошелешено припустив Авгура.
— Не біда, солдате, придбаєш ще одного, або на попутках добуватимешся, як грошей катма.
— Іншого такого не купиш, — похитав головою солдат, знесилено опускаючи кулаки зі шматками квитка на землю. — Навіть якби мав купу грошей — однаково не купиш. Тому що цей був — до Америки.
Мисливці здивовано перезирнулися і з двох боків схилилися над сержантом, намагаючись дотягтись до клаптів паперу, які він втискував разом із кулаками у розрихлений піщаний грунт.
— Що ти оце щойно сказав, дуріку? — саркастично ослабився Клим. — Куди був цей квиток?
— До Штатів, — з похмурою збайдужілістю пояснив сержант. — Рейсом "Київ — Нью-Йорк".
— Шкода, що не до Парижа, — недовірливо вишкірився Зиновій.
— І відліт — післязавтра, — не звертав уваги на їх реакцію сержант.
Мисливці ще раз скептично переглянулися. "У чоловіка дах поїхав", — викарбовано було на їхніх обличчях.
Високий нахилився, підняв клаптик жовтавого папірця, п'янкувато повертів його перед носом і, безмежно здивувавшись прочитаному, тицьнув шмат квитка Зиновієві.
— Жарти — жартами, а в цього дуріка квиток справді до Америки.
— Принаймні не збрехав, — стурбовано якось проказав той. — Якби не квиток, про Штати ніколи не повірив би.
— Як же тобі вдалося придбати його, дуріку? Адже тут справа не лише в грошах, яких у тебе теж не повинно бути, але й у документах. Як тобі, дезертирові, за яким давно тюрма плаче, вдалося американську візу роздобути? Моя кума хотіла податися до Штатів, то казала, що віза тепер перепадає одному з сотні бажаючих.
— Я певний час лікувався в спеціальній клініці. Квиток мені придбали за рахунок якогось американського фонду допомоги чорнобильцям, якого, мабуть, заснували наші заможні емігранти.
— То якого ж дідька ти знову до Зони подався, дуріку?! Тобі може й життя того лишилося, то хоч прожив би його по-людському, світа білого побачив.
— Пояснення ви вже дали, — спроквола відказав Авгура. — Тому що "дурік".
Напевне, це визнання остаточно схилило мисливців до розважливості, тому що вони запитливо перезирнулися, співчутливо покректали і знову перезирнулися.
— До села сам додибаєш, чи довести? — рішуче запитав Зиновій, вважаючи, що далі агітувати дезертира немає сенсу, він і так усе зрозумів.
— Додибаю.
— І дослухайся поради Клима, який навіть зоп'яну нічого поганого не порадить: вертайся до своєї клініки і готуйся до відльоту. Квиток, мабуть, можна якось там переоформити.
І хоча Авгура збайдужіло промовчав, мисливці чекати не стали. Високий мисливець підняв руку з часточкою квитка над головою; наче пір'їну, презирливо пустив уривок із американської мрії цього "дуріка" за вітром і налаштувався іти до села. Проте Зиновій затримався і взяв Авгуру під руку.
— Підемо звідси, хлопче. Ці тварюки, вовко-пси, людей не бояться, а ненавидять. Щойно отямляться — розшматують.
Почувши це, Клим повернувся; вони підхопили Авгуру попід руки і майже силоміць повели з собою.
Відволікшись, Авгура несамохіть випустив клаптик квитка, рвучко, хоч і запізніло, озирнувся на нього і раптом, вирвавшись із рук мисливців, побіг назад, у бік лісу.
— Дуріку! — гукнув йому вслід довгов'язий мисливець.