пейзажі! – і що? То ж копія. А я їду на Десну і разів п'ятдесят за сезон бачу там те, з чого їх мальовано. Хіба можна це рівняти? Я за своє життя стільки краси надивився, що нікому з харків'ян і не снилося. Що мені ті картини Куїнджі, де він Дніпро вночі малює, коли насправді вночі все не таке?! От не таке. А куди красивіше! Ніколи людина не намалює краще, ніж сама природа є. Навіть світлини, чи відео, й половини того, що око бачить, не передадуть. Я ж правильно розумію, що всі ті пейзажі художники тому й малювали, що люди по столицях просто не могли бачити справжню, живу красу?
– Загалом так, але...
– А раз так, то дивися сюди. – Сашко раптом стає схожим на Кагарлицького, нашого викладача історіографії, такого запального та емоційного, що отримав поміж студентів прізвисько "Вчена голова" – як у того викладача історії з гоголівського "Ревізору", котрий, розповідаючи учням про Олександра Македонського, ламав у запалі стільці. – Життя тоді людині в смак, як вона від нього задоволення має, правда ж?! А кому яке діло хто від чого кайфує?! Он Хасточка тільки те й робить, що мете, пере, да миє, бо чистоту любить, Пантьошка із саду й лісу не вилазить, Уляна, родичка ваша, корову свою любить, мабуть, більше, ніж себе. Коли людина вміє на світі жить, вона завжди шукатиме собі те, що їй найбільше до душі От уже й хобі!
– Ну яке це хобі – корова?! – в голосі Аліси не знати чого більше: розгубленості, зневаги чи здивування.
– Таке ж, як і собаки або коти, тільки велике й з рогами. – сміється Бальбо. – У вас там, по великих містах, повно тих, які собак розводять да котів – таке ж?
– Таке.
– А в театри багато людей ходить? Як ти гадаєш, зо всього вашого Харкова скільки тисяч там буває? Кого в Харкові більше – театралів, чи собачників з котятниками?
Аліса сумно всміхається:
– Гадаю, театралів буде менше.
– Дак отож. Мені знаєш, яка оце прямо зараз думка в голову зайшла? Ти от казала, що людина має ходити в театри, щоб розвиватися. Так і риболовля, скажу тобі, людину розвиває. І садівництво, і кулінарія. І діти, коли їх ростиш, а не самі ростуть. Не розвиває тільки тупа гонитва за грішми, коли людині, крім грошей, нічого в житті не треба. Ти Люду мою тільки зачепи про кулінарію – вона про неї тобі розповідатиме не менше, ніж ти їй про театр. А я – про рибу, – Сашко знову сміється. – Одним словом, у житті повно всякої всячини, щоб не нудьгувати. Просто треба вміти не нудьгувати. Як умієш, то завжди знайдеш захоплення для себе. Що музей? Прийшов, на чуже подивився, пішов. А коли сам, своїми руками щось робиш, сидиш, до прикладу, на Десні, а риба не клює, і ти ламаєш собі голову – що би таке утнути, що б їй під носа підсунути, аби взяла?! Треба і Десну знати, і рибу, і повно ще всякого, щоб її спіймать. А коли таки спіймав, то радієш бозна по-якому. І так у всьому тому кохаєшся, що куди там театру! І знов же ж таки: яка користь від театру, коли розібратися? Скажи.
– Людські емоції, Сашо, і вчинки, – що є добре, а що погано. Є над чим замислюватись: як людині жити по справедливості, чого нізащо не слід робити, в чому істина. Повчально, одним словом.
– Ну, замолоду воно, напевно, корисно. А в нашому віці який від театру толк? Уже ж можна було все передивитись, навчитися всьому.
– Толк у задоволенні. От узяти тебе: навчився рибу ловити – й досить, здавалось би. Але ж навіщось ти й далі ловиш – заради задоволення, так? Те ж і театр: щоб пережити ще раз ті емоції, які колись викликали в тебе захват, і очікувати, що знову викличуть.
Сашко загорівся дискусією, готується вибухнути новими аргументами, проте втручається Люда:
– Сашо, досить. Заклюєш бідну Алісу.
І вже до неї:
– Не переживай. І на Клевені, як захочеш, знайдеш собі й розваги, і захоплення – було би бажання. Стільки всього нового для вас: щось та й сподобається.
Бачу, й мені пора втручатися, бо цьому кінця-краю не буде.
– Ходімо, Сашко, допоможеш мені шашлики смажити.
Ми з тацею нанизаних на шампури шашликів ідемо до літньої кухні, де їх уже чекає жарко натоплена піч, а позаду я чую, як наше жіноцтво вдається до обговорення одвічної своєї теми – яка стрижка ліпше пасуватиме Ліні: довга чи коротка.
... Сидимо з Алісою у вітальні на дивані при тьм'янім світлі LED-стрічки від павербанку, бо блекаут аж до двадцять другої години, й прискіпливо розбираємо польоти, тобто, завершені гостини Бальбової родини.
– Як гадаєш, їм сподобалося? – тривожиться дружина.
– Беф-бургіньйон точно виявився шедевром – я навіть не очікував, та й узагалі м'яса було більше, ніж досить: чула, як Сашко казав, що наївся по саму зав'язку? – заспокоюю я Алісу. – І в той же час обжерства не допустили: твоя ідея з порційною подачею була правильною. По-твоєму, вони зрозуміли натяк?
– Хтозна. Мабуть, віднесли це до специфіки міської культури.
– То й не переживай. Нехай звикають. Ліпше скажи чого це тебе в присутності гедоністів на культурологію потягнуло? Мало гостини не зіпсувала.
– Ой, не кажи... Мені ж здавалося, що їм те буде цікаво, я щось розповім, заінтригую, могли би колись до Києва на екскурсію разом з'їздити...
– Зі сторони це виглядало так, ніби харків'янка, що жодних клопотів у житті не має, витає десь у хмарах, а Бальби суворі реалісти, які обома ногами на грішній землі стоять.
– Схоже, я зрозуміла дещо важливе. І таке враження, що в мене свідомість перевертається.
– Це ж як? І – чому?
– Мені здається, що не можна оцінювати культуру великих міст і провінції за однією шкалою і однаковими критеріями, тим більше, якщо це шкала мегаполісоцентрична. За такого підходу провінція завжди програватиме.
"Ого які метаморфози! Що це з нею?"
– Я вже досить давно міркую над цим. І ще якийсь місяць назад я думала: правильним буде вважати, що культура мегаполісу і культура провінції це просто різні культури і жодна з них не є кращою чи гіршою – вони просто різні. А зараз я зробила для себе геть інший висновок, – Аліса раптом замовкає.
– Цікаво, який же?
– Мені починає здаватися, що міська культура – те, що прийнято розуміти під цим виразом – вона ніщо інше, як макіяж, чи зачіска на людині провінції й не більше.
– Тобто, щось нанесене, ти хочеш сказати?
– Ну, так. Можливо, місцями міська культура є навіть татуажем, чимось таким, що в'їлося в тіло національної культури назавжди, але все одно, самостійним живим тілом вона не є. Тим більше, коли весь час, десятиліттями, йде потік в одному напрямку – з провінції до мегаполісів. Людина потрапляє в Харків, або до Києва, чи Львова, і там середовище навчає її, умовно кажучи, мистецтву макіяжу, робить відповідною до тамтешніх стандартів культури. Можливо, за критеріями мегаполісу, людина навіть стає витонченішою, але якщо природна основа – сформована століттями національна культура є вульгарною, ніякий умовний макіяж, тобто, шар міської культури, її на краще не змінить. Я це побачила в Росії. А коли організм загальної культури, навпаки, здоровий, ніякий макіяж її не зробить гіршою. Принаймні безповоротно. Це я про себе, раптом що.
– Добре, тільки який зв'язок між твоїм висновком і цими гостинами?
– Я вже не дивлюся зверхньо на Клевеню.
"Ну нічого собі!"
– Якби я в своєму колишньому культурному середовищі двічі повелась як чужа, тобто, сказала би подібне до того, що Люда мені говорила, мене би вже винесли з чату, захейтили. Тут люди зовсім інші. Вони відкриті й відверті, але, я зрозуміла, й від нас цього ж чекають. Прийти о восьмій ранку засівати, всістися за стіл, коли господиня ще в піжамі, поснідати без всяких церемоній – нормальний порядок речей. Але й від нас готові прийняти подібне. Кажуть тобі в лице те, що думають.
– Ну, ти дещо перебільшуєш... – мені пригадався наш колективний вояж до Чернігова і сакраментальне "Де ви були, як Зеликові кози дохли?". – Але загалом десь так воно і є. Тільки хочу попередити, що може бути всяке, тому не зачаровуйся, щоб не довелося розчаровуватись.
– Тобто?! – насторожується Аліса.
– Якби ти знала, кицю, скільки й чого наслухався я тут на свою адресу в перші тижні! Але пережив, перетерпів і, як бачиш, створив плацдарм для тебе, увесь хейт прийняв на свою адресу. Ідея смиріння, люба, вона не на пустому місці виникла, хоча, я знаю, ти, як безбожниця, його не сприймаєш. І все ж таки: не ображайся, будь ласка, через дрібниці, коли раптом таке станеться, бо прийняття тобою Клевені по факту не відбудеться.
– Ти мені не розповідав про хейт, – в голосі дружини настороженість.
– Бо не вважав чимось важливим, визначним. Мене фронт навчив не випинати власне его. Військове товариство приглушує в людині гоноровість. І це тільки на краще.
– Почуття власної гідності це погано?!
– Ні; погано лише коли воно гіпертрофоване і не допускає навіть натяку на критику. Ти ж знаєш, я передивився багато відео про дауншифтерів та провінційне життя, прочитав багато коментарів під ними. І знаєш що спостеріг?
– Що?
– Ті містяни, які не те, що кпини у випадку своїх зашкварів, а й конструктивну критику в коментарях сприймають, як хейт, важко вживаються в нове середовище або і взагалі капсулюються – вони самі про це пишуть. Та не треба далеко й ходити, Махновських згадай. Тутешні аборигени не такі, вони на дрібниці не ображаються. Принаймні не демонструють своїх образ. Хоча, звісно, люди й тут є різні.
– Мене вже не лякає і не засмучує відсутність міського макіяжу – раптом таке станеться, що доведеться його, умовно кажучи, зняти.
– А ось цього робити не варто. Ще не вистачало мені, щоб і ти почала укати: "кут, кустка, лукоть". Лишайся такою, якою ти є зараз. Принадливість нашого світу в його розмаїтті. Ми з тобою потрібні Клевені такими, якими сюди приїхали. Точніше, майже такими.
– "Майже" – це як?
– Змінити щось у собі, не вподібнившись до оточення, а додавши до свого досвіду дещо нове.
– Що ж саме?
– Ті скіли, без яких тут не проживеш. Ні, точніше, які дозволять нам почуватися в цьому середовищі абсолютно комфортно і на рівних з клевенцями. А краще – стати трішки попереду них: попереду, але не вище. Ми тоді будемо потрібні тут, коли привнесемо щось своє, додамо його до того, що вже має Клевеня: і ми збагатимося, і вона.
23.01.
Ще не вмерла…
Неслабо так почався новий рік; кацапи щоночі луплять по енергетиці, в Києві Лівий берег вже два тижні без світла, тепла й води, снігопади перших днів року змінилися на відлигу й супутній дощ, який замерзав на льоту, перетворивши дороги в якісь полярні тороси, а морози днів десять назад почали драти за мінус двадцять градусів.