– Жисть далжна буть повнаю, як стакан.
Дійсно, чого це я? Доливаю максималістові по самі вінця – чи мені жаль рідини? Кау, на моє запрошення сісти, відповідає набридлим уже до оскомини, дурним кацапським жартом, що, мовляв, культурні люди запрошують гостя присісти, а "сісти" він завжди встигне. За тим одним духом вихиляє келих і кривиться, наче середа на п'ятницю:
– Кислячче... – мовляв, не розумію вас, ідіотів, що п'єте такі помиї, як ось це ваше французьке "Мерло" – тільки гроші переводите.
Прямо рукою бере з тарілки смажене яйце, за ним солоний огірок та окраєць хліба і з повним ротом бурмоче до мене:
– Звиняй, треба йти. Каму празники, а каму каней порать: скатині не вталкуєш пра засівання, бнах, єй треба, шоб у яслах була повна.
Мабуть, мені зараз слід відчувати неабияку вдячність Кау за те, що людина ось від коней відірвалась, аби тільки в нас "сей рік да стала бильше, ниж тарік!", а я при цьому ще й гостя не хочу відпускати, егоїст безсоромний.
На ходу вдягаючи куртку і шапку, проводжаю Кау аж до хвіртки. Йому, звісно, це видається за прояв пошани, бо на Клевені прийнято дорогих гостей якщо не стрічати на хвіртці, то вже ж неодмінно проводжати до неї і навіть далі, на вулицю, щоб там уже налити останню чарку – "на коня", він навіть здивовано зиркає на мої руки, чи немає в них пляшки з "кисляччям", але не спостерігши, рушає геть, правда, звертає при цьому не направо, в напрямку своєї хати, а вліво – до Хасточки, звісно ж.
– Заскочу да Степанавни, – виправдовується Микола, – хто єй засіє, кали не я?! Адинока женщина...
Ну, здається, все. Чепурноус засівати не прийде і дід Пантьошка також: схоже, старші до молодших не ходять. Мені би слід, хоча би до двох сусідок, бо образяться, проте нині без четверті десята, пора вже піч розпалювати, інакше буде перед Бальбами ганьба на віки вічні.
І коли в печі спалахують дрова, а сиве пасмо диму почало втягуватися в комин, я йду до Аліси – на розвідку: як там у неї з настроєм?
– Здається, в мене все йде по плану, – тон у дружини неочікувано бадьорий і це попри три неочікувані візити! – А що в тебе?
– Начебто теж вкладаюся в таймінг.
– Сьогодні справжній екзамен для нас.
– Все буде добре. Головне – не поступитися принципами.
– Стоятимемо, наче дві скелі! – сміється Аліса. – Навже ж два харківські менеджери відступлять перед аборигенами?
– Сподіваюся. Маю пів годинки вільного часу, тому намислив по сусідках сходити засіяти, бо інакше, відчуваю, образа буде майже смертельна. Де б його зерна взяти?
– А це, що на підлозі, змести – не годиться?
– Боюся, то було би з нашого боку святотатством.
– Можливо, перловка підійде? Я на кутю дві упаковки брала.
– Давай, хто його там розбере?
– Головне, не напийся, – напучує дружина, – і не забувай про піч.
"Турбота в іронічній формі? – скептично про себе всміхаюся. – І як це ти Раю Сотниченко не згадала?!" Мабуть, в Аліси, попри клопоти, дійсно гарний настрій. Аж дивно.
– А шо, більше вже немає? – руба ставить запитання Сашко, мов за себе кинувши порцію беф-бургіньйону і почавши здогадуватись, що добавки не буде.
Яловичина, чотири години тушкована в червоному бургундському "Піно-нуарі", розімліла до стану, що її й беззубий розжує, увібрала в себе всі аромати й смаки ретельно підібраних інгредієнтів густого соусу і, чудово поєднавшись із відвареним рисом "Басматі", буквально за кілька хвилин знищила весь початковий Бальбів скептичний настрій стосовно кулінарних здібностей моєї Аліси. Та головний наш підступно цинічний задум полягає в тому, що гості отримують кожен свою порцію і жодної добавки потім.
– Смачно було? – невинним голоском запитує авторка беф-бургіньйону.
– Клас! – піднімає догори великого пальця Сашко. – Тільки чого так мало?!
– А це спеціально, – єхидненько усміхається поза край вдоволена Аліса, – щоб тобі хотілося ще до нас у гості приходити.
– Завтра ж буду!
– Е, ні, це страва святкова, роблю її тільки на Новий рік.
– Ніякої поваги до гостей!
Якби моя Аліса почула таке від гостя кілька місяців назад, навіть не уявляю, що би з нею сталося. Та тепер вона вже дещо звикла до Сашкових простецьких жартів, тому і цей сприймає без паніки.
– Ви показали нам свій варіант гостинності. А ми вирішили показати вам як відбувають гостей у Харкові. Хіба ж не цікаво?
– Дак шо, голодом будете нас морити, чи як?!
– Сашо, ну припини, люди казна-що подумають, – ніяково усміхається Люда.
Аліса реагує поблажливо:
– Ми були впевнені, що першого січня всі вже об'їлися донесхочу і готувати багато немає сенсу: краще мало та смачно.
– Що таке "донесхочу", я не знаю. Наступного разу мені подвійну порцію!
Аж нецікаво стає. З першого удару – в "дев'ятку".
– Як вам вино до яловичини? – я недарма запитую старших Бальбів, бо прискіпливо довго шукав у Мережі іспанське терпке вино, доки не натрапив на "Вінья Реал Резерва" врожаю 2016 року, з яскравими насиченими танінами – якраз до яловичини та шашлику.
– Бомба! – Сашко не приховує задоволення. – І горілки не треба. Мабуть, сотні дві за пляшку віддав?
Віддав утричі дорожче, і пляшок тільки для цього обіду купив аж три – загалом ці свята роздягнули нас до нитки, бо самі лише стейки потягнули на три тисячі, але хто ж у цьому зізнається?
– Майже вгадав, – кажу я, відвівши очі, – але смак того вартий, еге ж?
– Ну, ти багатий, можеш і побалувати друга.
"Гм... Правильно буде сказати: божевільний."
Після стейків з мармурової яловичини, котрі родина Бальбів знищила надзвичайно апетитно, особливо троє найменших, що гризли свої шматки, мовби дикі кошенята – з якимось хижим утробним мурчанням, нам стало зрозуміло, що можна святкувати перемогу. Тож ми повністю розслабились і сидимо собі, вичікуємо, коли Сашко підмете рештки, що лишилися після його найменшого нащадка, аби нарешті справа дійшла до шашликів. Сам же Олександр Олександрович, по вуха закоханий в Алісу, знову дереться на її коліна, як повноправний господар на свою коняку, Славко та Славка лише заздрісно на те поглядають, бо, схоже, нова українська школа вже встигла прищипнути їхні відчуття природної безпосередності та навіяти перші "не можна".
– Не жалкуєте за харківським життям? – Люда запитує, аби порушити запалу мовчанку, бо, вочевидь, соромиться того апетиту, з яким її чоловік отримує насолоду від медіум-просмажки шматка яловичини.
Ми з Алісою перезираємося.
– Та ні, – знизує вона плечима, – жалкувати можна, якщо людина сама обирає зміни, а коли життя змінили обставини, то нічого не вдієш і жалкуй, не жалкуй, а мусиш прийняти. Вепео в країні чотири з половиною мільйони, та ще за кордоном стільки ж, мабуть, а ми утрьох лишилися живі, знайшлися і живемо не в гуртожитку, бомби на голову не падають – за чим жалкувати?
Сашко нарешті доїв і з ситим виглядом вдає, що це саме він започаткував нову застільну тему:
– А хотілось би повернутися до того, що було?
"Аліса почала, нехай вона і закінчує" – думаю я, бо привселюдно порпатись у власних рефлексіях чомусь не маю жодного бажання.
– Навіщо дражнити себе марними ілюзіями? – Алісу, схоже, навпаки, потягнуло на відвертість. – Маємо жити реаліями. Тут, на Клевені, є свої переваги, тому будемо вживатися. Звісно, часом дуже хочеться в театр або музей, але ж війна. Коли таке бажання виникає, я сама собі кажу: "Забудь. Головне – чоловік знайшовся і ми разом; у доньки все добре. Це основне". А ви як тут відпочиваєте? Як інші відпочивають?
– Ну, як-як?! – схоже, Бальбо навіть розгубився. – Я ось рибу люблю ловити. По гриби ходимо.
– А Люда? – переводить погляд Аліса.
– А Люда готувати любить. Да чого ти мене питаєш?! Ось вона рядом сидить.
Люда, як завжди, лише тихо, спокійно усміхається:
– Так, моє хобі – кулінарія. І готувати люблю, і смачно поїсти.
– Це для тіла, – в голосі Аліси я чую приховане розчарування. – А для душі?
– Для душі діти, чоловік, спокій у сім'ї, порядок, горо́д, – Люда всміхається так поблажливо, ніби розмовляє не з ровесницею, а з тінейджеркою, котра ще нічого не тямить в житті.
– Го-ро́д?!
– Ну да. Знаєш, як воно цікаво, коли все починає прокльовуватись із землі, росте, в'яжеться, стигне?! А тоді врожай збираєш і радієш, що в тебе всього вдосталь, на всю зиму вистачить. Коли в тебе четверо дітей, думаєш не про музеї, а щоб малеча була нагодована, вдягнена да в погане щось не вплуталась. Люди всі різні. Хтось бачить щастя в театрі, а хтось у дітях, хтось багатий грішми, а хтось дітьми. То вже старість покаже, хто правий. Є тут у нас один крутелик: бізнес мав, таким багатим був, що куди там! По закордонах усе їздив. І жінка в нього була, і донька; так усе шукав, хто би йому сина народив. Гуляв направо й наліво, п'ята чи шоста вже й сина йому народила, а він і далі гуляв, усе молодших шукав. А тепер лисий, старий, бізнес свій профукав, живе один і раптом що, то й склянку води нікому буде подати, й очі закрити. Невже ж він щасливий? Мені такого "щастя" не треба.
– Так я ж не кажу ні про великі гроші, ні про щастя загалом, – Аліса не здається, – лише про потребу людини всебічно розвиватися. А без мистецтва це неможливо – я так вважаю.
"Блін, Аліса знову за своє! Невже з Чепурноусами нічого не навчило? Набіса ще й тут показувати якусь свою вищість?!"
– Алісо, тоді виходить, що в Харкові, чи там Києві, живуть люди вищого сорту, а решта, по всій Україні, так собі, другий сорт? – Сашко чеше прямо, як є, без дипломатії. – Бо коли десь театру чи музею немає, то там уже й не люди живуть, чи як це розуміти?
– Ой, Сашко, та я геть не це мала на увазі! Я ж не казала, що тільки театри чи музеї дають щось для душі. Я про те, що не одним господарством і повсякденними клопотами має жити людина. Он Лариса Семенівна керує студією дитячої творчості, вишивки тче, малює.
Схоже, Аліса зрозуміла, що ляпнула зайвого і тепер сама не рада, що завела цю розмову.
– Дак немає ж правильних, чи неправильних захоплень, – Бальбо, здається, струсив із себе напівсонні лінощі гедоніста й запалився емоцією. – Ну от ідете ви в музей, дивитесь там ці... як їх...