Росію виховували терпінням, "занепокоєнням", доки вона не розв'язала війну. Натаньяху, прем'єр Ізраїлю, ублажав Хезболлу, доки не одержав те саме. Демократичний світ давно занепокоєний агресивністю Ірану. На нього накладені жорсткі санкції, які він обходить, нарощує військову потугу, озброює терористичні арабські угрупування, поставляє Росії ракети, дрони, а головне — на порозі до своєї ядерної зброї, що найстрашніше, бо це непрогнозована країна, яка може стати призвідцем ядерної війни. Це той випадок, коли треба діяти рішуче, на упередження. Зрозуміло, тому, у нього є можливість врятувати майбутнє.
Бо що ми бачимо впродовж війни? Так, на свою біду стоїмо з постійно простягнутою рукою: дайте грошей, дайте більше зброї, а особливо сучасної, найбільш ефективної. Поволі, поволі, хоч не в потрібній кількості й асортименті, але вона надходила: бронетехніка, гармати, засоби ППО, стрілецька зброя, літаки F-16. Але особливо нам потрібні далекобійні ракети. Навіть високі військові чини Заходу, лідери кількох європейських держав звертають увагу на абсурдність заборони США, Німеччини, Англії бити по військових об'єктах в глибині Росії їхньою зброєю: це пряма допомога агресору. Адже звідти щодоби вилітає смерть, гинуть військові, цивільні, об'єкти критичної, інфраструктури, міста і села перетворюються в руїни. За тиждень на нас впало 900 КАБів, від яких майже неможливо врятуватись, атакувало 400 шахедів.
Лише два жахливих факти. Перші два дні вересня: Полтава — від ракет загинуло 59, поранено — 328 людей, Львів — 7 вбитих, 65 поранених. Багатостраждальний чудовий Харків не встигає оговтатись від ударів ракет, бомб. А ще ж обстріли багатьох інших населених пунктів. Щодня, щоночі. Шкода, злочини заподіяні агресором, вже більше тих, які б завдала атомна бомба. Справедливість, як одна з головних цінностей, волає про пімсту. Та безкарний вбивця, продовжує сіяти смерть, множити руїни. Як нашим людям переносити цей роздрай душі і серця? З одного боку ми доземно вдячні Заходу за спромогу, яка допомагає нам вижити. З іншого — чому він обмежує нас у тому, щоб ми вдарили агресору у відповідь, вгамували його, прискорили перемогу?
Джо Байден, Президент країни, як символу демократії, свободи, могутності, лідери потужних країн Європи не захотіли ввійти в історію як могильщики найбільшого зла. Бо ж була не тільки слушна нагода, а й міжнародна мотивація, що логічно ґрунтувалась на Статуті ООН, Будапештському меморандумі, інших чинниках: неспровокована агресія проти суверенної держави, яка вперше подала світові безпрецедентний приклад прагнення до миру, відмовившись від ядерної зброї. Тепер це виглядає, як покара за цей вчинок, а напад на неї, — як заохочення інших агресивних держав до ядерного озброєння, загарбницьких війн. Чи є почуття вини лідерів провідних держав, які змусили Україну позбутись ядерного щита, чим і скористався Путін? Це недавно визнав лише тодішній Президент США Білл Клінтон, попросивши вибачення в українського народу. Пізно. Дуже пізно. Дещо можна зробити й тепер, посиливши зброєю ЗСУ, аби Україна швидше повернула собі ініціативу на полі бою, здобула міцніші позиції на перемовинах. Ні. Шукають варіантів у стилі матері Терези.
ЧИ Є В РОСІЇ ОПОЗИЦІЯ?
Окрім алогічної нічиєї у війні, корейського, фінського варіантів її закінчення, на Заході всерйоз розраховують на російську опозицію, яка може безболісно демократизувати імперію без її розпаду і поразки, не усвідомлюючи, що справжньої опозиції там не було, нема і не може бути. Дві останні події ще раз стверджують це. Одна дрібна, мала, але промовиста: Путін присвоїв високе звання "Герой труда" лідеру опозиційної комуністичної партії Зюганову, який є опонентом Путіну на кожних президентських виборах. Протріть опозиційний макіяж, нанесений заради неординарності, винятковості, амбітності, несхожості особи з політичним стандартом суспільної думки, навіть попри усвідомлення небезпеки, і під ним у сучасного російського опозиціонера ви побачите ту саму імперську гордість, прагнення бути Росії величчю серед інших. Згадаймо хоч би найяскравіших — Солженіцина, Навального... Єльцин теж в цьому ряду. Ні, то не Валерія Новодворська, не Ірина Політковська.
А ось і резонансна подія. США ініціювали обмін російських опозиціонерів, журналістів Заходу, які перебували у в'язниці, на кримінальних вбивць, агентів ФСБ. Неадекватність цього кроку справедливо критикували — зелена вулиця для російської агентури. Бо суди і ФСБ Росії наштампують скільки завгодно "опозиціонерів", "шпигунів НАТО", яких обміняють на своїх, які на Заході потрапили в руки служб безпеки. Такий бартер Путіну вигідний. В часи СРСР відбувся схожий обмін, який висміяли: "Обміняли хулігана (Володимир Буковський, єврей, дисидент) на Луїса Корвалана" (генеральний секретар компартії Чилі).
Вже перша прес-конференція врятованих опозиціонерів показала чого вони варті: санкції проти Росії, мовляв, треба відмінити, бо страждає народ, їх застосовувати лише проти Путіна, війну треба закінчувати перемовинами. Зрозуміло, на умовах Росії. Блюзнірство, класична локшина на вуха. Бо ж Росія — тепер не Росія, а колективний Путін, а він не особа, а її продукт, ідол. Тому телекадр з екзальтованою бабою, яка тримає плакат "Путін! Ми готови сдохнуть за тєбя!", не епізод, а стан російського суспільства, яке безмовно підтримує свого царя і війну проти України. Кара-Мурза, головний опозиціонер, якого прийняв Президент США, татарин. Однак він і словом не обмовився про диктатуру над його Татарстаном, іншими народами, окупацію Криму, переслідування однокрівців, повернення наших земель. Отже, тут проблем нема, — Росія повинна бути імперією. А на Заході сподіваються на таку опозицію, дмухають на неї. Його лідери, політики, схоже, не читають, не враховують думок серйозних аналітиків. Ще у 2008 році знавець Росії, британський дослідник Едвард Лукас у книзі "Нова холодна війна. Путінська Росія, як загроза Заходу", закликав звільнитися від ілюзій щодо Росії як демократичної держави.
КУЛЬГАВА КАЧКА
Я не провидець, але агресією проти нас Путін запустив процес руйнації Росії. Майже всі війни, які вели імперії, були каталізатором їх розпаду. Думаю, Путін, який і досі грає роль самовпевненого всевладця, лише тепер, коли ми почали всерйоз зміцнювати ЗСУ ВПК, впроваджувати нові технології, види зброї, коли росіяни відчули війну на собі, вона перекинулась на їхню територію, дають себе знати санкції, назрівають проблеми в економіці, зростає розуміння міжнародної спільноти його ролі у руйнації крихкого миру, починає розуміти, що ситуація, попри його зусилля, затягує Росію у вир логічної долі імперій. "Коготок увяз — всєй птічкє пропасть", — каже російське прислів'я. Так і буде. Її чекає фатум СРСР. Для цього демократичній і нейтральній спільноті світу треба діяти разом з нами.
Курська операція стала неймовірною подією. Вперше за 84 роки частину території імперії захопила армія країни, яку Путін навіть не вважає державою, лише жертвою. Сюжети перших днів вражали: колони розтрощеної, спаленої техніки ворога, його трупи, сотні полонених, ЗСУ просуваються вглиб колись нашої етнічної землі. Ефірним кремлівським брехунам заціпило, Путін, з типовою кадебістською витримкою пробурмотів, як про щось незначне, не варте уваги, все, мовляв, швидко відновиться. Однак минув місяць, наші війська просуваються, закріплюються, значно поповнюють обмінний фонд. Недавно прорвали кордон в новому місці. До того ж помітно активізувались наші операції в глибині Росії, чого вже замовчати не можна. Україна змінила стратегію війни. В Білому домі і досі обговорюють ситуацію і не можуть прийти до якоїсь узгодженої позиції, адже це зруйнувало всі задумані сценарії закінчення війни.
Від "Найбільш ризикована операція" до "Неординарний поворот війни, який увійде в підручники", "Друге дихання України" — такий спектр оцінок події. Справді, попри певні ризики, її позитив багатовекторний. Навіть не стільки військовий, емоційний, скільки інформаційно-політичний, бо це початок деміфологізації Росії про її непереможність, небувале приниження її імперської величі, що відчули й росіяни. Світ побачив: московію можна перемагати. Путін вперше одержав відчутний намордень по гордій імперській парсуні, в мізках ураз випнулось щось, схоже на п'яточну шпору, яка болісно нагадує про себе при кожному кроці, мордує людину. Ні, він ходить так само впевнено. Однак розуміє, що навіть для тих, хто з ним обіймається, радо усміхається, він став кульгавою качкою. Гавкаючі голови його пропагандистів, як у них водиться, збрехали собі і своєю блекотою нагодували споживачів: мовляв, операція була розробкою військових стратегів Англії, бо українські генерали не додумаються до такого.
Є і мінуси цієї нестандартної стратегії, бо на неї пішла частина найбільш боєздатних бригад, що послабило оборону власної території на найбільш небезпечних ділянках фронту, а звідти ворог, попри наші сподівання, не відвів свої сили на Курськ. Обтяжливим для нас є утримання завойованих територій, гуманітарна допомога населенню і одночасні військові дії. Але їх треба продовжувати, краще розширювати на флангах, що межують з нашими територіями, аби уникнути "котла". Плацдарм на Курщині для нас буде козирем на майбутніх перемовинах, якщо його утримаємо, тим більш — розширимо. Чи під силу тримати два фронти?
"КАДИРОВ" НАС УЖЕ ЧЕКАЄ
Поки що на нашому внутрішньому фронті ситуація далека від оптимізму. Здаємо метри, кілометри території, хоч агресор платить за це дуже дорого. Радують лише окремі події. Путін за всяку ціну рветься, аби до президентських виборів у США захопити Донбас, території областей, які в Конституції Росії вже її. Мета, яку він не може реалізувати з 2014 року. Для нього це украй важливо. Тоді він може сказати, що готовий до перемовин. Те саме повинні зробити і ми. Інакше в очах світу стаємо вже агресивною стороною, яка не хоче миру.
Для багатьох миротворців це зручна нагода для мотивації досягнення миру. Втомлений Захід полегшено зітхає, скорочує, або й припиняє нам військову допомогу, нагинає нас до невигідних нам перемовин, що потаємно й виношував.