Сидимо удвох при тьм'яному (ну, добре, – інтимному) світлі двох акумуляторних світильників і ведемо мову про день, що скоро настане: про засівальників, з якими хтозна, як слід поводитись, чим пригощати й одарювати, про те, що завтра в обід нам іще Бальбів приймати по другому колу, а відтак про меню, половини запланованих страв якого вже немає, а чверті – ще немає, при тому, що заплановані Алісою беф-бургіньйон, львівські сирники та якісь малинові трайфли вимагають щонайменше пів дня роботи, ще й за мною лишаються шашлики і стейки з яловичини, а отже, попри святковий у нашому розумінні день, доведеться вставати рано й удвох клопотатися на повну силу.
Та попри все навіть в Аліси язик не повертається скаржитись на безпардонність Сашка Бальба чи місцеві традиції: схоже, Клевеня якимось непомітним підступним чином таки бере нас у свій чарівний полон.
– А розкажи-но мені, – пригадую я Щедрий вечір, – звідки в тебе цей маскарадний костюм узявся?
– Ой, робила днями Люді манікюр і та бідкалась, що малий Сашко щодня про лисячого хвоста згадує, ніяк не дочекається прийти до нас його побачити. А воно ж таке чарівне дитя, що мені жаль стало розчаровувати. Шукала, може хтось продає на OLX справжній хвіст, та виявилося, що там тільки костюми для квадроберів. Покрутилась-покрутилась і виписала.
– Скільки?
– Та... Півтори. Це диво якесь, а не хлоп'ятко. І за шию мене обіймав, і в губи цілував та так цнотливо, чисто, що я аж мліла вся. Губки ніжні, вушка м'якенькі, молочком пахне.. Я навіть позаздрила: оце б нам такого!
– Серйозно? – я з недовірою дивлюся на дружину. – Ти ж іще сім років назад казала, що пізно нам про другу дитину думати.
– Це тільки мрії... Мене в Латвії так почистили після русского міра, що я вже ніколи не завагітнію...
– Давай будемо спатки, – я обережно беру її долоньки в свої, – у нас вранці новий рік почнеться з турбот.
... Ще й не розвиднілось до ладу, а в двері вже грюкають. Невже Сашко? Так рано?! Іншим разом я би розсердився, проте сьогодні не можна, ми це вже зрозуміли. Тому приречено схоплюємось з ліжка і я, сяк-так вдягнувшись, мчу відчиняти двері. Так і є – Бальби. Троє, чоловіча половина роду. Вітаються хором, хоча й трохи невлад:
– З Василем будьте здорові!
– Дозвольте засіяти, – тут же питається середній, Славко, але таким тоном, що ти розумієш всю риторичність його прохання: ці засіють в будь-якому разі.
– Заходьте до хати, – заінтригований майбутнім процесом незнаного мною досі процесу засівання, прочиняю перед гостями двері в передпокій і Бальбів гурт вносить туди з собою хмару морозної свіжості, але не спиняється на порозі а суне до вітальні.
З ванної кімнати визирає нашвидкоруч вмита й причесана Аліса, що не встигла навіть змінити піжаму на щось доречніше і старший призводень вранішніх гостин підштовхує нас у спину:
– Ваше місце тамечки, – Сашко показує вглиб приміщення, ми знов опиняємось на покуті, а він зачинає:
Сію-вію-засіваю,
З Новим роком вас вітаю!
На нас хмарою летить якесь зерно, що його в три руки щедро розкидають Бальбові чоловіки, торохтить по всій вітальні, не оминає кухню, скаче по столах і підлозі, тоненько дзвенить по віконному склу – мати рідна, що коїться!
Сійся, родися
Жито, пшениця,
Всяка пашниця...
Боюся навіть уявити що коїться в голові Аліси з її перфекціоністським ставленням до порядку: певно, вже прикидає скільки часу піде на прибирання всього цього посіву – точно цілий день роботи. Скоса зиркаю на дружину – дещо розгублена, вона все ж таки ніяково всміхається, бо, як і я, абсолютно не готова до такого й не знає, як їй поводитись, але, здається, розуміє, що це день такий, один лише на рік, народна традиція, тому терпимо, терпимо...
Набажавши господарям купу всього: і сміху, й здоров'я, і щастя та багатства, і щоб жили ми дружно, мило, аби нас усі любили, щоб цвіли, як пишний цвіт та й прожили сотню літ, Бальбове тріо замовкає. Та знову, як і вчора, ні в мене, ні в Аліси немає на Сашка і крихти злості або невдоволення за порушений спокій та вчинений розгардіяш – як можна злитися на людей, а особливо на цих двох хлоп'ят, коли люди не полінувалися встати, прийти по холоду, навіншувати стільки всього й не есемескою, не в месенджері, а живим теплим, з душею, словом! Тож ми щосили дякуємо й не знаючи яким дарунком віддячити, губимося в здогадках. І винятково з тим, аби хоч якось заповнити незручну для нас паузу, я запитую в Сашка з огляду на його дещо пом'яте лице та в надії, що він зрозуміє недоречність свого надто вже раннього візиту:
– Може чарку та поснідаєш?
– Дик, само собою ж! Наливай!
"О восьмій ранку?! Ну нічого собі!"
Добре, нехай буде й так. На столі ще звечора лишаються накриті серветками рештки нашого новорічного столу – лягли спати, полінувавшися прибрати. Аліса шаснула перевдягатись, я пропоную малечі фрукти й цукерки, Сашко тим часом, як свій, роздягається й дітей роздягає і ми вже сидимо за столом, добре, хоч в холодильнику лишилось відучора пів пляшки недопитої Бальбом же горілки – півтори він Щедрого вечора мов за себе кинув: недарма очі червоні й мішки під ними. Апетит у Бальба відмінний – сам Арістіпп[65] позаздрив би, напевно. Трощить собі рештки салатів, м'ясну нарізку вперемішку з пармезаном і так апетитно, що в мене теж прокидається відчуття голоду.
Вже й Аліса вдягнулась та причепурилась, простягає дітворі дві останні п'ятисотки – весь кеш, що станом на вчора лишався у нас на хазяйстві, та під приводом необхідності готувати обідній стіл, іде на кухню. Мені це неабияк муляє, бо за мною ж м'ясо на відкритому вогні, а досвід слабенький: шашлики ще так-сяк навчився смажити, зате стейки – справжня проба пера, дебют і тільки авантюрист, любитель спонтанних рішень, як от я, спроможний експериментувати прямо перед такими вибагливими гостями, як Бальбова родина. Підозрюю, що готувати дві страви одночасно стане для мене ще тим квестом та й на підготовку потрібно щонайменше три години вільного часу, отже, максимум, що я можу дозволити собі для вранішнього детоксу Сашка, це година-півтори, не більше.
Отож ми сидимо, я підливаю, Сашко з апетитом п'є-закусює – чи похмілля йому невідоме, чи такий натренований, бо мені після його вчорашньої дози в горлянку би нічого не лізло; спинним мозком, як-то кажуть, я відчуваю Алісину напругу, що саме шкварить-смажить на газовій плиті свій беф-бургіньйон, ще й малеча біля неї крутиться: Славко вже в лисячій масці, Олександр Олександрович не може натішитись причепленим на нього рудим, з білим кінчиком, хвостом і всередині мене починає зростати глухе роздратування – ось-ось спонтанно вихлюпнеться на Бальба. Коли ж це він, відкинувшись на спинку стільця, переможно оглядає побоїще – спустошені біля нього тарілки, й ледве стримавшись, щоб не відригнути, каже:
– Вибачай, Хлібе, да нам уже пора йти: просила Люда дещо помогти їй.
І до своїх нащадків:
– Хлопці, кажіть господарям спасибі й рушаємо. Чи вже забули, що хотіли по всій Клевені засіять? Вдягаємось!
"Хух, ну нарешті!"
Аж тут щось майнуло за вікном, тупає в коридорі, шкряботить у передпокої і... на тобі!
– З Василем будьте здорові! Можна засіять?
Михайло Гергель, гуру будівельний. Ну, все...
Збираю в кулак рештки волі й вимучивши із себе щось схоже на посмішку, вдавано радісно, а насправді – приречено, кажу:
– Авжеж, чекали!
Бальбова трійця, застрягнувши в дверях, з лементом вдягається, Михайло-гуру, не в приклад Бальбам, скромненько так сипле жменьку зерна недалечко перед собою:
Житом, житом із долоні
По долівці, по ослоні,
Засіваю в вашій хаті
Будьте дуже ви багаті!..
– Ой, спасибі, що не забув нас! – навіть Аліса на мить відірвалась від плити, не знаю тільки, щиро вона це, чи з простої ввічливості.
– Чарку будеш? – це вже я.
– Само собою, сьогодні день такий. Тільки ви мені спочатку покажіть, що тут настроїли – думаєте, чого я зайшов?
"Ага, он воно що, виявляється!"
– Не прощаємось! – гукає з передпокою Бальбо і брязкає клямкою.
"Та вже ж... Весело двадцять шостий рік починається, нічого не скажеш! Це що ж тепер, отак цілий рік і будемо маятись?!"
– Ходімо, – кажу гуру, – буду показувати.
Коли таки сідаємо до столу, там уже парує відварена картопля, стоять дві мисочки з огірками та помідорами і яєшня з беконом – швидко Аліса зорієнтувалась, молодчинка! Недопиту вчора пляшку "Козацької ради" Бальбо таки спорожнив, але червоне вино ще лишається. Ну, як на Клевені кажуть, дарованому коневі в зуби не дивляться, може й пронесе?
– Вибачай, – у мене від сорому горять вуха, – вчора щедрувальники все підчистили, а сьогодні гості в обід прийдуть.
– Нормально! – схоже, Гергель ні на що особливе не розраховував, а зайшов подивитися ремонт, бо ж, вочевидь, Всевидяче око Клевені його вже оцінило й поголос миттєво розійшовся кутком.
– Здивував ти, здивував – мій тобі респект! По людях тепер підете, чи як?
– Та ні, – заспокоюю я гуру, – ремонти це не наше. У нас самих ще стільки всього переробляти, що які там люди? На своє би вистачило сил.
Перехилили келихи, длубаємось у яєшні – Гергель, одразу видно, не Бальбо, їдок ще той, недарма ж такий худий. Я весь сам не свій – треба вже вогонь в печі розкладати, інакше про шашлик зі стейками можна буде забути й доведеться перед Бальбами червоніти хіба ж так! Щось майнуло за вікном – невже Бальбо, хай йому грець?! Клямки брязь! брязь! – одна, друга...
– Дратуте! Засіять мона?
Кау. Ну не йопересете?! Але терпи! – день такий, що маєш усміхатися й радіти щиро, від душі, кожному засівальнику.
– Заходь, Миколо. Засівай!
Сійся, радися
Жита, пшеница
Гарох, чачавица
І всяка пашница.
Внизу карениста,
Згари каласиста,
Шоб на сей рік
Да стала бильше, ниж тарік!
Сіє теж скромно, схоже, зерно економить, мабуть, по всій Клевені намірився засівати. Таки традиція.
– Сідай, Миколо, вино будеш?
– Дик! – таке тутешнє коротке слівце з багатьма сенсами в залежності від ситуації: в даному випадку аналогічне "Ти ще питаєш – авжеж, буду!"
– Ну, я пішов, – тим часом витирає паперовою серветкою губи гуру Михайло й підводиться, – спасибі за пригощання!
Ллю в чистий келих вино для Кау, рука автоматично сама спиняється десь на третині, але, виявляється, крім мене за цим процесом пильно стежить і Микола й одразу ж кладе палець на горлечко пляшки:
– Країв не бачиш, бнах?! – і звично шкіриться своїм некомплектом, ширячи вітальнею свіжий горілчаний дух.