— Я, може, й не видам великої державної таємниці, коли скажу, що арт-студій у неї вже три, по різних містах України, але це лише її хоб— бі. Таке собі невинне захоплення жінки, яка повністю або частково володіє добрим десятком аптек, заводом мінеральної води і заводом біопалива, п'ятьма заправочними станціями, двома клініками, магазином медичного обладнання та низкою інших об'єктів. І про те, що Євгенія здатна безбідно прожити лише на проценти, які отримує з одного зі своїх численних депозитних рахунків в Україні чи за кордоном, а також із акцій — вам теж, мабуть, невідомо? До того ж, вона має свій відсоток від прибутку з кількох поважних об'єктів, уже викуплених її батьком і двома братами на Галичині та Закарпатті. Додайте сюди гонорари від її публікацій у канадській, американській та австралійській пресі...
І тут уже настала черга Ігуди розреготатися.
— Ваші агенти щось наплутали, капітане. Ми говоримо про різних жінок.
— Тільки в тому сенсі, що в образах та ликах своїх сьогоденні ділові жінки розтроюються, як багатоголові гідри.
— У неї ж навіть нема охоронців.
— Поки що їх двоє. Інша річ, що вони рідко засвічуються. Якщо виникне потреба, в неї з'явиться цілий загін особистих охоронців. До того ж, вона й сама здатна перестріляти подібний загін, жодним пострілом не схибивши. Тому що рука в неї не здригнеться. Не слід забувати й про те, що вона діє під таким дахом і під такими гарантіями кількох українських "крутих", що вдаватися до замаху на неї здатен тільки закінчений відморозок.
— Збожеволіти можна. — майже пошепки пробурмотів Роман.
— Тільки без зайвих емоцій. Вам, як нікому, треба вчитися зараз тамувати їх. До речі, сама Євгенія до криміналу не вдається. Принаймні до одвертого, карного криміналу. Все, Ігудо, все, на добраніч. Гадаю, що, отримавши цю інформацію, решту ночі ви спатимете спокійно, яко янгол після чергової сповіді перед Всевишнім.
41
Над ранок Авгурі наснилася армія — казарма, нічна "тривога", машина під тентом, котра везла його кудись лісовою дорогою; якісь фрагменти з маневрів, а потім раптом — аеродром і... літак. Великий пасажирський літак у цивільному аеропорту. Причому сон видався настільки реалістичним, що, прокинувшись, Авгура не одразу збагнув, де він знаходиться. І лише побачивши в багряно-сірому чотирикутнику світла, що просіювалося крізь вікно, оголені жіночі груди, зрозумів, що поруч нього — Марія, і пригадав, що ніч кохання минала на широкому, вистеленому сіном, дощаному лежакові, в хаті Вічної Журби.
Певний час Авгура зачаровано дивиться на оголене тіло Марії, що, розкрита, лежить поруч нього; здається, ще мить — і накинеться на неї, аби ще раз втамувати свою пристрасть. Одначе в останні секунди спохоплюється, відкидає ковдру і знервовано тягнеться до гімнастерки, яка висить на стільці. Лише видобувши з нагрудної кишеньки авіаційний квиток, сержант заспокоюється настільки, що на обличчі його вимальовується щаслива посмішка. Все гаразд, його "перепустка" до заокеанського світу — на місці! А здалося ж, що загубив його, ночуючи в катафалку.
— Виліт п'ятнадцятого, — бурмоче він, дивлячись на дату на квитку. — Ну, звичайно ж, п'ятнадцятого, як ти міг забути про це? Так, а сьогодні? — Він хапає наручний годинник, що лежав на столі, і дивиться на дату на циферблаті. — "Святі і праведні, сьогодні ж уже тринадцяте! Якого ж ти дідька?! Що ти тут забув?! — подумки докоряв собі, і вже хотів одягатись, проте, відчувши якусь дивну слабкість в ногах і легеньке запаморочення, зупинився. — Не поспішай, ще пару годин сну можеш собі дозволити, а тоді вже — в дорогу".
Вже засинаючи, він відчув, що Марія підводиться, проте очей не розплющив — поспати! На нього чекає небезпечний шлях через кордон Зони, і далі — до найближчого потойбічного села, до якого дотягується рейсовий автобус, котрим можна добутися, якщо не до Києва, то хоча б до місцевого райцентру. А сили чомусь усе частіше залишають його. Тому — спати!
Прокинувся він години через півтори, коли сонце піднялося вже досить високо. Метушливо одягаючись, він намагався не потурбувати Марію, котра, на щастя, ще спала. Розумів, що поводись таким чином з жінкою, шлюб з котрою хоч і не був зареєстрований, але все ж таки, за християнськими канонами, вона вже вважалася його дружиною, — не гоже, не по-людському це якось. А проте залишити цю оселю вирішив по-англійськи, не прощаючись.
Вхопивши сумку, Владьо на хвильку завмер, перечікуючи, поки, солодко потягнувшись уві сні, Марія повернеться на правий бік, заклично осліплюючи його при цьому тьмявою білизною своєї оголеної спинки, і, підклавши руку під щоку, знову затихне. І хоча йому здалося, що насправді жінка вже давно не спить, а всього лиш вдає з себе заспану, проте вирішив прийняти її умови гри.
Авгура хотів вийти з кімнати, вже навіть прочинив двері, але, злякавшись, що розбудить господиню, метнувся до вікна. Уже перекинув через нього майже порожню спортивну сумку, проте, згадавши про фотоапарат, повернувся до столика, і, лише перекинувши ремінець від його футляра через плече, переліз через підвіконня.
"Якого дідька я все ще тут? Господи, встигнути б!.. — гарячково підганяв себе. — Якщо сьогодні добутися до Києва... Чи хоча б до завтрашнього ранку, то навіть тоді ще можу встигнути, адже відліт позавтра, о п'ятій вечора. Тільки б вдалося зв'язатись із Євгенією."
Як виявилося, Вічна Журба вже не спала, а поралася на грядках. Помітивши її, сержант пригнувся, і, пробігши краєм города, шмигнув у кущі.
— Встигнути б! — бурмотів собі під носа. — Тільки б устигнути! А там — Америка, Хьюстон, палата "Астронавт-клінік". Такого шансу втрачати не можна.
І вже не бачив, як, проводжаючи сумним, неосудливим поглядом, Вічна Журба благословляюче хрестить його.
* * *
Надвечірня пора. Над Зоною сіється холодний, дошкульний дощ. Рятуючись від нього, Авгура обминає околицю села і поспішає до крайньої хати, щоб перечекати негоду. За цим поспіхом він не помічає, що за ним стежить якийсь чолов'яга. Ступає за ріг будинку і потрапляє до рук здорованя у зеленій жокейці, — знаного в цих краях мародера, що промишляв у Зоні під прізвиськом Корба.
— Іди сюди, красеню-голубочку! — басовито гуркоче мародер, захопивши Владя за вилоги куртки ручищами-кувалдами. — Давно чекаємо. Радже, дивись, хто на моїй "розтяжці підірвався"! — гукнув до свого спільника, що оглядав майно полишеної напризволяще хати. — Ще й рушниця у нього, при майже повному патронташі, — доповідав, зриваючи те й інше з полоненого та радіючи такому трофеєві.
— Е, та це, здається, дезертир, що на хуторі Вічної Журби пригрівся. А чутка пішла, що тебе лягаві пов'язали, — постав у дверях Радж — порослий чорною щетиною, схожий на цигана парубійко років двадцяти п'яти.
— Пов'язали, та не остаточно, — відбив Авгура руки-кувалди свого поневолювача. — Як бачите, повернувся.
— Що значить "повернувся"? — враз насторожився Радж. — Із міліції втік, чи, може, спеціально підіслали, щоб інших виказував?
— Кого винюхуєш, тюлька в мармеладі?! — намагався остаточно застрахати його Корба.
— На дідька мені когось там "винюхувати"? — похмуро набичився сержант. — Та й міліції ви потрібні, як свині парасолька. Просто на певний час мене відпустили.
— З міліції? Отак, взяли і відпустили?
— Не з міліції, а вже з клініки. Для початку, мене змусили пройти курс лікування в інститутській клініці, в такому собі Чорнобильському реабілітаційному центрі. Якщо вірити медицині, — зі здоров'ям справи у мене геть кепські
— Та невже? Всього кілька років провештався туди-сюди через кордон Зони — і все? І вже на "четвертий блок-цвинтар"? А "зали— шенці" ж, он, по селах, якось живуть.
— Але не всі... Кому як випаде, — намагався перевести цю сутичку в звичайнісіньку розмову випадкових стрічних. — А відпустили мене на певний час, під розписку; треба було декого провідати в цих краях. Тепер — знову до клініки, ще й на операцію, мабуть, доведеться лягати.
Звістка про важкий стан здоров'я й операцію, трішечки вгамувала нападників, і навіть злагіднила їхні голоси.
— Ото ж і я кажу: — пробурчав Корба, звертаючись до Раджа, — ще кілька таких рейдів — і той самий вирок лікарі оголосять нам. Тільки не в якомусь там реабілітаційному центрі, а в районній трупарні, після розтину.
— Що за похмурі думки у дощову днину? Ми невмирущі. Отже, ти, дезертире, знову йдеш здаватися?
— Доліковуватися, так буде правильніше. Карну "справу" проти мене закрили, тому здаватися вже немає потреби.
— Е, та в нього ж, он, фотоблимавка! — раптом помітив Радж апарат, що теліпався в Авгури на стегні, висячи на ремінці через плече. І тут же спробував зірвати його.
— Спокійно, — перехопив його руку Авгура. — Не треба хапати те, що тобі не належить.
— Точно, менти підіслали! — миттю збурився Корба, спостерігаючи за тим, як Радж судомно вчепився за ремінця. — Під фотоплівку закладає таких, як ми, пропадло!
Розуміючи, що далі зволікати не можна, Влад рвонув ремінця на себе й одразу ж ударив Раджа каблуком армійського черевика у живіт. Грабіжник відпустив фотоапарат, і боляче скорчився. Та в цей час ударом у голову Корба відкинув сержанта до стовбура яблуні, і знову метнувся до нього, проте каратистським прийомом Авгура зупиняє нападника.