Всі вже повсідалися, місця вистачило і стільниця не виглядає порожньою – чого так боялась Аліса. Ніхто не розбувався, скрізь на підлозі калюжки води від розталого снігу, але нас це геть не вганяє в паніку, бо дерев'яна, протягом цілого століття фарбована підлога такого не боїться, це не сучасний паркет чи, тим більше, ламінат, які від подібних катаклізмів елементарно виходять з ладу за один лише вечір. Тим більше, що на Клевені в снігу навіть дрібки солі не знайдеш, тут сніг первозданої чистоти, без жодних хімічних домішок.
– М-м-м, добрий захолод! – не знаю, щиро, чи для годиться, хвалить Хасточка Алісин холодець та Бальбо тут же її й підправляє:
– Не захолод, а захолуд, кажіть уже по-нашому Агнесо Степанівно!
– І не захолод, і не захолуд, а захолид! – парирує Чепурноус і всі чомусь регочуть.
– Це в Гаврилках так кажуть, – уточнює Люда, очевидно, спеціально для нас та Віри Гармаш.
Я з цікавістю спостерігаю за товариством. У нас вже було, здавалось би, невимушене застільне спілкування з кожною представленою тут родиною, але, пригадуючи тепер минуле, відчуваю (сподіваюся, що й Аліса так само) певну скутість та відчуття якоїсь незручності, якогось промацування одне одного – що з Чепурноусами, що з Бальбами, що з Гармашами. А от між ними всіма цього не відчувається, всі ці комірки суспільства давно притерлися одна до одної і поводяться так природно, ніби це одна велика згуртована сім'я, де в кожного своя ніша, своя давним-давно прописана роль, як у вертепі, й ніхто не зазіхає на чужу територію експертних висновків, тем для жартів чи обговорень. Чепурноуси-інтелігенти, сувора Гармашиха, гедоністи Бальби, дипломатична Хасточка – всі жваво обмінюються репліками і, здається, всім без перебільшення цікаво та весело бути в одній компанії. Нам, господарям, від цього з одного боку неабияка полегкість, бо не потрібно вигадувати чим компанію зайняти, аби гості не нудьгували, а з іншого дивно, незвично й навіть дещо неприємно відчувати, що ми тут, та ще Віра Гармаш, майже зайві, що гості самі собі дають раду – ще й як дають! Невже ми колись таки впишемося в це ком'юніті й без перебільшення почуватимемося серед цих людей своїми?
– То де ж твій хвіст? – знову допитується в Аліси невгомонний, непосидючий Олександр Олександрович і по голосу його я чую, що він на межі глибокого розчарування.
– Не чіпляйся до тьоті Аліси, бачиш, їй ніколи, – втручається Люда, проте я відчуваю, що це аж ніяк не врятує малого від руйнації казки, хочу вигадати хоч щось для її порятунку, але нічого не виходить, в голові повний ступор.
– Зараз, зараз, моє сонечко, – заспокоює наймолодшого Бальба дружина, вмостивши на стіл велику тацю з картоплею по-французьки, – зараз усе буде: і хвіст, і все-все-все!
"Що це вона вигадала? Експромт? Цікаво..."
Аліса ж тим часом іде до спальні, й доки компанія займається розподілом гарячої страви, її немає. "Що вона там збирається причепити собі замість хвоста? Хіба що віник біля грубки візьме..." – генерую собі здогадки й поглядаю на двері. Гостям до цього байдуже, один малий Бальбо, наївне створіння, все ще не відводить погляду від дверей, з останніх сил сподіваючись на диво. Ех..
Аж тут ліва стулка дверей прочиняються і в їх прорізі постає щось пишноруде: обличчя моєї лицедійки сховане за машкарою лисячої мордочки, на руках якісь квадроберські рукавички у вигляді лисячих таки ж лап, і зробивши три кроки вперед, Аліса вправно вильнувши стегнами, демонструє рудий лисячий хвіст з білим кінчиком, якимось хитромудрим способом причеплений ззаду до її джинсів. Очі Олександра Олександровича стають круглі, наче ґудзики, рот сам собою відкривається з подиву й несамовитий вереск захоплення виривається з нього – аж деякі гості підскакують від несподіванки
"Де вона взяла?! Коли встигла? Чому не сказала?" Я лише здогадуюсь, що це дійсно щось квадроберське, – в Іспанії доволі такого надивився, – проте таємниця появи інтригує. До того ж ефект, здається, перевершив усі очікування навіть самої вигадниці. Краєм ока встигаю помітити, що Бальбам – Люді з Сашком – така увага до їхнього найменшого неабияк лестить: обидвоє розпливлися в усмішках і задоволення від вистави мають не набагато менше, ніж сам Олександр Олександрович. А той знову по-свояцькому здерсь Алісі на коліна, гладить руде хутро і міриться розібратися з хвостом, що звисає до самої підлоги. Малі Гармаші та Бальбові двійнята обступили вже тьотю й кожне хоче не лише погладити, але й посмикати Алісині аксесуари, навіть випробувати їх на міцність. І все йде до того, що сьогодні моя половинка точно лишиться голодною.
Маскарад ще кілька хвилин перебуває в центрі уваги всієї компанії, а потім розмова повертається в старе русло і знову я лише спостерігаю та мотаю собі на вус цікаві моменти.
–...а Нінка Свиноматка як заверещить: "Ой, божечки, це в мою хату влупили!" – розповідає Люда. – Ми їй усі кажемо: "Да в тебе ж хата не там, а отам, заспокойся", а вона ні в яку: "Відпустіть мене з роботи, моя хата горить!" Доки не здогадався хтось набрати номер Миколи, дак і той тільки з п'ятого разу пояснив, що кацапи по ГРП вдарили, а вдома все нормально.
– Безголова тая Нінка Свиноматка, – безцеремонно ставить тавро Гармашиха, – накупить в секонд-хенді всякого барахла, на себе натягне й ходить, наче Дудуйкова криша, хай бог милує!
– Це вже точно, – й собі підпрягається Хасточка, – вдягається, мов сліпа на Йордань.
– Свиноматка, то страшна людина, – це вже Сашко Бальбо, – не знаю, як моя Люда на роботі з нею вживається? Колись оце, під зиму, їдемо "швидкою" на виклик, жену по Городу кілометрів шістдесят, біля кладовища вулички такі вузенькі, а вона вилітає зліва, з провулка, на вєліку і мало не мені під колеса! Насилу встиг загальмувати. Висунувся, да здуру гаркнув на неї, дик, думав, і машину потрощить: виламала з куща лозину і давай мені по лобовому склу шмагать! Самашедча якась.
– Це прізвище таке – Свиноматка? – дивуюсь я.
За столом всі чомусь регочуть, аж за животи хапаються.
– Да ні, – береться пояснювати Сашко, – це по-вуличному так. Вона колись, замолоду ще, в Недбаївці свинаркою була на фермі, да років, може, й двадцять на базарі поросятами торгувала. А як грошей з чоловіком назбирали, да в Город перебралися, дак її тут Свиноматкою всі й прозвали.
– Із заздрості, мабуть, – сміюся я.
– Ой, ні; карма в неї така. – філософським тоном промовляє Люда. – В Нінки дівоче прізвище Цицька, приїхала до нас із заходу України, а як заміж вийшла, Криволапа стала – як ото кажуть, проміняла шило на мило. Дражнилку їй придумали й знову не повезло – Свиноматка тепер. Тут хто хочеш сказиться. Вона в нас посудомийкою влаштувалася, щоб задурно свиням помиї мати. Микола, було, кожного вечора по два чи й три бідони мотоциклом везе.
– Да-а, – хитає головою Уляна Петрівна, – вміють же люди жити! Отак і багатіють.
Всі знову регочуть, я приглядаюсь до Гармашихи, бо все не можу зрозуміти: серйозно вона каже, чи відверто тролить незнайому мені Свиноматку, але та й оком не змигне. Схоже, раніше я таки недооцінював її почуття гумору.
– Уляно Петрівно, тепер іще у Вас запитаю: що це за Дудуйкова криша така?
– Да шо ж? Був колись за совєцької влади чолов'їк, Дудуйко прізвище. Хату мав стару, пуд солому, дик вун залізом її усяким перекрив, якого тульки вдалося назбирать: і б'їле, й синє, і жовте, й оцинковане, й фарбоване – з якоїсь старої хати зняв. Хто, бувало, по гулочці їхнюй іде, дик все очима на ту рябу кришу стріляє. Так ото й приказувать стали: Дудуйкова криша.
– Треба заспівать! – мовби від сну прокидається Сашко. – Бо скоро й додому пора, о дев'ятій світло вимкнуть, а ми сидимо, наче на поминках.
І тут же затягує своїм баритоном:
– Гей, наливайте повнії чари,
Щоб через вінця лило-о-ся..
Застілля радо підхоплює і в хаті гримить так, що чути, мабуть, по всій Клевені. Ні, що не кажи, а Бальбо таки справжній гедоніст, мастак жити легко, весело й невимушено. Наспівавшись, команія починає збиратися, бо попереду Новорічна ніч, всім хочеться встигнути, доки є світло, підготуватися, оформити святковий стіл. Нам з Алісою дещо сумно: щойно хата дзвеніла піснями, вітальня під зав'язку забита гостями, а коли всі розійдуться, ми лишимося вдвох при вщент розгромленому столі й купі брудного посуду. Та навіть якщо все прибереться, контраст між сприйняттям Щедрого вечора та приходу Нового року лишиться величезним. Можливо, подібні відчуття є першими дзвіночками старості, що вже тупцяє на нашому порозі? Ну, добре, висловлюся не так категорично: сигналом, що скоро й молодість із нами попрощається, мов ці гості?
Бальби йдуть останніми. Люда з Ліною все ніяк не можуть припинити обмінюватися враженнями від нашого ремонту, ахають та охають, аж доки очільник роду рішуче кладе цьому край:
– Дівчата, одразу вам кажу: все, що тут побачили, витрусіть з голови прямо на цьому порозі, не несіть мені додому!
Тон у Сашка, як завжди, м'який, але все одно зрозуміло, що за ним непорушна стіна, хай і обкладена чимось м'яким.
– Як це – витрусити? – допитується Ліна.
– Отак, – Сашко знімає в'язану шапку, нахиляється вперед і вдає, що долонями з розчепіреними пальцями обтрушує свою густу чуприну.
Нам з Алісою дівчат трохи жаль і ми ніяково усміхаємося, Люда, легка душа, зі сміхом штовхає свого чоловіка в спину:
– Йди вже. Світло ось-ось вимкнуть, будемо стола при свічках лаштувати.
Та Сашко обертається до нас:
– Зранку ж приведу до вас хлопців своїх засівати, дак щоб хвіртка була незамкнена.
П-ф-ф-ф... Отакої! Виспимось, називається.
...Новий рік ми зустріли буденно. Само собою, розмовляли з родичами, але Діана була не сама і десь в гостях, правда, бойфренда нам так і не показала, Хорхе теж недовго з нами порозмовляв, зате майже опівночі впали мені на картку триста євро: так я й не зрозумів, чи це новорічний подарунок, чи сплачена авансом братова січнева данина? Тесть із тещею знову скаржились на життя, жалілись, що не можуть звикнути до Миколаїва, тож розмова вийшла не надто змістовною.