колись, — заворожено проказує Марія, не рухаючись з місця.
Ще кілька хвилин Авгура нервово походжає поблизу згарища, терпляче чекає, що жінка ось-ось підведеться. Проте Марія сидить нерухомо.
— Ну, що ти вирішила? — нахиляється над нею. — Ми вже й так просиділи тут цілий день. Збираєшся сидіти ще й ніч?
— І всю решту життя.
Авгурі вривається терпець. Він хапає жінку за плечі і щосили тормосить.
— Вислухай мене! Вислухай нарешті! Що з тобою? Прокинься. Я розумію, горе. хоча, якщо подумати. Може, воно й на краще. Все одно такий. Така людина, як твій Ірод, вижити не змогла б.
— Не змогла б. — незворушно погоджується Марія.
— Ось бачиш. Ти все розумієш, усе усвідомлюєш. Підводься. Вранці ми вже будемо поза Зоною. Сядемо на перший же автобус, який трапиться, на першу-ліпшу попутку...
Марія заперечливо хитає головою.
— Ну, все, все! Більше тебе ніщо не пов'язує з цією триклятою Зоною! Ніщо! Віднині ти вільна. Сталося так, що сама ця трагедія дає тобі шанс вижити, повернутися до цивілізованого світу, по-іншому владнати своє життя.
— "Владнати життя", — замислено, загіпнотизовано повторює Марія, і раптом каже: — А знаєш, я чекаю дитину.
І тільки тепер нарешті підводить голову й очікуюче дивиться Авгурі просто у вічі.
— Дитину? Знову? Почекай, ти про що це? — похмурніє. — Яку ще, в дідька, дитину?..
Марія стенає плечима і розгублено, сумно всміхається, мовляв, звичайнісіньку.
— Але навіщо тобі зараз дитина?! Хочеш породити ще одного Ірода? Словом, я не бажаю чути ні про яку дитину! Ти позбудешся її. Тільки не переконуй, що вже пізно! Чому ти мовчиш? Адже ще не пізно?!
— Не хвилюйся, тебе мої роди не обходять. До того ж, я вже вирішила: якщо знову народиться щось подібне до Ірода, спалю себе разом із ним, на цьому ж храмовому попелищі.
40
Капітан уже збирався завершувати вечірку і їхати додому, проте Ігуда затримав його.
— Хоча ви й радите не полишати цього бункера, але я можу залишити його. Слава богу, мені є де ночувати в Києві.
— Ну, скажімо, не зовсім в Києві, а, як ми вже нещодавно з'ясували, неподалік Києва. Та не в цьому суть. Я всього-на-всього виконую роль квартирмейстера. Переговори з вами, пане Ігудо, провадитиме Глотов, або й хтось вищий за нього.
Ігуда розсміявся, похитав головою і знову наповнив свій келишок.
— Не зловживайте спиртним, Ігудо, тепер це не в ваших інтересах. Тим паче, що, за нашими даними, ви — людина, яка ставиться до спиртного дуже помірковано, щоб не сказати стримано. Навіщо ж тоді псувати собі імідж?
— Те, що сьогодні називалося "допитом", завтра вже називатиметься "переговорами", я правильно зрозумів, капітане?
— Є час для допитів, і є час для збирання каміння, тобто переговорів, — тоном біблійного тлумача пояснив Щедренко. — Вважайте, що ми саме наблизилися до збирання нашого політичного каміння. Єдине, що можу вам підказати, це те, що з вами справді прагнуть розпочати переговори. Солідні люди, солідні переговори про солідні справи. Нічого не вдієш, тепер так ведеться.
— Плануєте якусь провокацію?
— О, ні, тепер на дрібні провокації у нас ніхто не розмінюватиметься. Та й для провокацій існують інші люди. Хто такий на сьогодні Роман Ігуда? Талановитий художник і сценарист; патріот, якого неодноразово затримували агенти КДБ, і друзі якого постраждали від репресій... До того ж, колишній розвідник із "десантури", офіцер запасу, педагог, бізнесмен... Ні, Ігудо, на провокації ми не розмінюватимемося. Планується довготривала акція — це так. І раджу вам прокинутися завтра вранці іншою людиною — впевненою в собі і в людях, з якими віднині доведеться працювати.
— Між іншим, бізнесменом я ніколи не був.
— Тоді, мабуть, я сказав щось зайве, — анітрішечким не засмутився капітан. — Хоча зайвого нас привчили не говорити. Що поробиш, трапляється зі мною і такий службовий грішок, трапляється. Особливо, після келишка-другого. Хоча, з іншого боку, сьогодні ви ще не бізнесмен, а за місяць-другий... Втім, про це, як і про все інше — завтра.
— Я можу зателефонувати звідси одному своєму знайомому?
— Навіщо? Не варто, — продовжував давати поради Щедренко, вже тримаючись за ручку дверей. — Тим паче, що телефон цей цілодобово прослуховується.
— Та в мене, власне, кілька слів.
— Скажіть простіше — хочете попередити свою добру знайому, пані Євгенію, про те, що сьогодні на її віллу не заявитеся.
— Не завадило б і попередити.
— Але вона вже про це знає. Її про це делікатно поінформували.
— Якщо вже з цілковитою одвертістю... Ви що, справді, давно познайомилися з баронесою фон Гретцкі?
— Задовго до дня вашого знайоства з цією неординарною жіночкою. Причому сцени ревності в даному сюжеті не проходять, ми знайомилися з нею, керуючись винятково професійними потребами.
Ігуда покусав нижню губу і знервовано пересіпнув підборіддям.
— Найдивовижніше, що в спілкуванні зі мною Гретцкі так ні словом і не обмовилася про давність контактів з вами.
— Що може свідчити про дві важливі, майже унікальні, — оскільки йдеться про жінку, — риси її характеру. По-перше, вона вміє дотримуватися слова, якого дала нам, а, по-друге, вміє зберігати таємницю, навіть спілкуючись із коханим чоловіком.
— Голову б їй скрутити за таку недовіру!..
— Не ви перший вдаєтеся до подібних поривань. Було б чоловікам дозволено, більша частина українок давно позбулася б своїх голів уже під час першої ж "варфоломіївської ночі". Проте, повірте, ваша Євгенія мала б удостоїтися такого ритуалу останньою серед них.
— Все одно поговорити доведеться, — процідив Ігуда.
— Не без цього. Але делікатно. Якщо ви втратите цю жінку, ми втратимо й вас, погубивши в такий спосіб всю операцію. Втім, це вже загальні судження. Коли ж торкатися сьогоденної ситуації, то на цю і кілька наступних ночей родинне алібі вам забезпечено; сцен ревності не буде. Звідси й порада: "виходьте з теми", приймайте душ, "та й лягайте спочивать", як мовиться у відомій вам козацькій пісні.
— Але ж баронеса не має ніякого відношення до моїх справ, — спохмурнів Ігуда, все ще не взмозі "вийти з теми". — Навіщо ви вплутуєте її в цю історію?
І тоді капітан мовив фразу, котра того вечора і значну частину ночі змусила Романа значно серйозніше обдумувати ситуцію, що складалася навколо нього.
— У такому разі ви просто недооцінюєте пані Євгенію. Це, швидше, баронеса нахабно вплутує нас із Глотовим у цю вселенську авантюру.
— Про що це ви?! Яким чином вона здатна в щось там вплутувати офіцерів СБУ?
— Все-все... — застережливо помахав руками, — всі інші запитання виявляться недоречними, принаймні поки що. Додам лише, та й то ризикуючи викликати невдоволення свого гвардійського командира пана Глотова, що про переговори з вами Євгенія знає, мету їх схвалює, і готова всіляко підтримувати вас, а отже, й нас, у задумному нами проекті.
Ігуда навіть не помітив, що застиг із широко відкритим ротом. Усе, про що говорив у ці хвилини колишній кадебешник, нагадувало маячню божевільного.
— Ви про що це зараз?
— Як це не парадоксально, саме завдяки знайомству з баронесою фон Гретцкі, з її поглядами та переконаннями, а ще — завдяки її впевненості у вашому майбутті, ми і взялися за розробку імені Ігуди і його, вашого тобто, іміджу. Ви хоч знаєте, що зараз Євгенія фон Гретцкі — дуже поважна бізнесменка?
— Звичайно, вона має арт-студію, торгує картинами, працює в клініці...
Почувши це, капітан співчутливо виважив Романа іронічним поглядом і ще співчутливіше посміхнувся.
— І це все, що вам відомо про Євгенію?! "Має арт-студію і торгує картинами, працює в клініці." — це все, що ви знаєте про бізнес баронеси фон Гретцкі в Україні?!
Ігуда вражено подивився на Щедренка: ось тепер йому й справді не хотілося відпускати цього есбеушника, він ладен був умовляти його продовжити розмову, так само, як і ладен був під жорстокими тортурами вичавлювати з нього повідомлення. Але найбільше, на що він зважився — це наблизитися до Щедренка і, вклавши руки в кишені, мовби намацував у кожній із них по пістолетові, хрипко, своїм суворим баритоном "під Висоцького", проказати:
— Тільки не вмовкайте, капітане. Від того, яку інформацію я отримаю з ваших вуст сьогодні, залежить моя поведінка під час завтрашніх переговорів.
— Нарешті в вашій мові проглядається певний прагматизм, — схвально оцінив цю спробу дріб'язкового шантажу капітан.