Аліса, скасувавши прийом клієнток, весь день двадцять четвертого пекла, смажила, крутила й завивала, я снував між кухнею та магазинами й так натрудив свою ласту, що до смерку вже не радий був нічому.
А все ж таки, Свят-вечір ми, як на Клевені кажуть, відбули. Замість дідуха в кутку на низенькому столику стояла з узваром макутра, тобто, макотра, вона ж макітра, з усіх боків обкладена, так і хочеться сказати оповита, запашним сіном з Гармашишиного сінника. Уляна Петрівна на правах родички й сусідки власноруч привела до нас нечисленний свій виводок – невістку й двох онучат, очевидно вирішивши, що це юй пудвернулася гарна нагода й собі глянуть: шо ж там такого понаробляв у дідовуй хаті харкувський шелегейдик?
– Ну-у, – споглянувши зроблене, вдоволена прогула Гармашиха, – яблуко од яблуні недалеко падає. Дід твуй покуйний, Царство йому Небесне, знаменитим був майстром, дак і ти ж, Глібе, не дуже одстав! Чортв'їть з чого, з дров, можна сказать, отаке наробить! Оце б устав Сергій Андрійович, да подивився на онукову роботу! Молодець, молодець! Шо не кажи, а руд наш, Саганювський, люде рукасті.
Від її похвали в мене навіть ласта на якийсь час перестала боліти. Гості прийшли не з пустими руками: "хрещеники" з гордістю вручили нам горщик з кутею та кільце домашньої ковбаси, Уляна Петрівна літрову банку сметани й грудку домашнього сиру, Віра, невістка, майстерно, тобто зовсім непомітно для нас, господарів, компенсувала наші витрати, незрозуміло коли засунувши в задню кишеню джинсів Аліси акуратно складену банкноту з портретом Вернадського.
Вечірка вийшла досить компактною по часу та необтяжливою за змістом і коли гості пішли, ми з полегкістю зітхнули: на світосприйняття наше ніхто не зазіхав, а прозелітизмом, чого так завжди боїться Аліса, й не запахло. Коротко кажучи, страшного не сталося й принципи наші лишились недоторканними, але які ж ми все-таки наївні були, коли вирішили, що все на тім і скінчилося! Бо вже наступного дня, на Різдво, стрівся мені в Городі Сашко Бальбо й суто по-дружньому попередив, що Щедрий вечір, який раніше святкувався тринадцятого січня, переноситься тепер на тридцять перше грудня, а оскільки на Клевені цього вечора завжди водили якусь козу, то, не виключено, заведуть і до нас:
– Підказую, бо ви ж порядки наші ще не всі знаєте, – проявив турботу найстарший Бальбо, – боюсь, аби конфузу якого не вийшло.
"Ох уже ж ці мені кози! – подумав тоді я. – Для Клевені прямо сакральна тварина. Куди не глянь, скрізь вони: мало того, що через тин скачуть, до воза йдуть, у золоті ходять і навіть якщо дохнуть, то оживають, дак їх ще й по гостях водять! "
У передчутті чогось грандіозно несподіваного, я зажадав від Сашка деяких подробиць і картина, що вималювалась в моїй уяві після його дозованих зізнань, мала вигляд епічного полотна. Оце Аліса зрадіє...
– Наскільки мені зрозуміло, – почав я за вечерею обережно готувати дружину до неминучого, – гостини Бальбів складатимуться з двох частин і почнуться ще тридцять першого, а першого лише продовжаться.
– Тобто?! – в неї почалася легка паніка.
– Сподіваюся, ти про Щедрий вечір чула. Це коли самодіяльні гурти ходять по сусідах, жіноцтво співає колядки, а господарі їх пригощають. Не знаю, чи Клевеня вже встигла оновити тутешню традицію, чи це ініціатива суто Сашка Бальба, проте цього року Щедрий вечір буде не тринадцятого січня, а тридцять першого грудня, тобто, в наступну середу. Тож мусимо чекати гостей.
– За кого ти мене вважаєш?! – Аліса прямо обурилась. – Та я в Ужгороді... Та я більше тебе... Та я...
– От і добре. Просто нам делікатно натякнули, що масштаб гостювання може бути збільшеним у рази.
– В рази?!
– Так. В рази.
Однією з сильних сторін Аліси є її здатність опановувати себе в критичних ситуаціях. Її початкова розгубленість тривала недовго.
– Значить так, – почала вона рішуче, мовби не вдома була, а на нараді в директора логістичної компанії, – ніякого кулінарного батлу між мною та Людою не буде: мені готувати тутешні страви та ще й у такій кількості – цю гру я їй програю. Готуємося без жодних комплексів у голові й гостям нав'язуємо власні стандарти. За тобою продуктова логістика, принести-винести, за мною кулінарна складова. Над програмою працюємо разом. Годиться?
– Годиться, – про себе зрадів я, бо все могло бути значно гірше, – але як щодо стратегії на Щедрий вечір?
– Витребеньки я не потягну. Голодним ніхто не залишиться: картопля в мундирах, оселедці, мариновані огірки з помідорами – донесхочу!
– Сподіваюся, ти гіперболізуєш, – аж похололо в моїй душі, – вечір же Щедрий, а не...
– Тоді за тобою шашлики і м'ясо на грилі.
"Куе́ а́ско![64] – від обурення мені пригадалася наполовину вже забута іспанська. Ще й тижня не минуло, як мені тут лестили й казали, що я титан і геній, і герой, і що на такій кухні будь-якій жінці працювати за щастя, й мені нема чого на ній робити, не чоловіча це справа, що свою я вже зробив..."
– А за тобою, значить, картопля в мундирах і огірки з банки?! Може тобі й байдуже, але я свинячою картоплею псувати своє реноме тут не бажаю!
Ми погризлися й цілу добу дулись одне на одного. Та оскільки обидвоє відходливі, а ще добре пам'ятаємо просту закономірність сварок, що чим довше вони тривають, тим важче потім миритись, а до тридцять першого лишається всього кілька днів і як не крути, але від Клевені не втечеш, то й замирилися в ліжку, бурхливо звільнивши душі від скверни чвари. Ніч була проти суботи, тож добру її половину присвятили стратегічному плануванню Щедрого вечора й наступного, Василевого, коли не помиляюся, дня. Що вже тут вдієш: є в моєї дружини така особливість – готування їжі не належить до її улюблених справ, добре, хоч процес емансипації спинився в ній колись на пів дорозі й вона всю дорогу нашого сімейного життя сумлінно тягне кухонного возика, бо покинути його чи то сумління заважає, чи, як не крути, дорожить нашими стосунками, а, швидше за все, і те, й інше. Тому мої їй співчуття та вдячність не мають меж, бо іншого якогось варіанту мені й не треба, інакше ми або давно розбіглись би, або стали колобками, що жахає мене так само, як і перше.
Що важливо в таких випадках? Стратегічне планування. Тільки воно, коли вміло проведене двома, хай і в минулому, але все ж таки менеджерами середнього рівня в компаніях середньої руки, здатне правильно розставити пріоритети, намітити цілі й прокласти маршрути для їх досягнення. В колі наших колишніх колег всі ці розумування викличуть хіба що гомеричний сміх, але що вони знають про Клевеню?! Тут навіть не менеджмент, тут цілий дипломатичний протокол, який далеко не всім нашим колегам з минулого дано усвідомити, осягнути й опанувати всі його тонкощі. Що оті ваші дрібні підкилимні інтриги офісного планктону супроти процесу соціалізації двох жителів мегаполісу в ком'юніті провінційних аборигенів? Часом народна дипломатія в дії за своєю складністю не поступається міжнародній, котра, як відомо зі слів одного депутата з вилами, тонша, ніж комар пісяє.
...Вже добряче смеркло, й аби не сніг, то дідька лисого я щось угледів би, але тут, вискочивши на загад Аліси в наш холодний коридор, чи то пак сіни, з каструлею салату "Курка на Гаваях", випадково зиркаю у вікно поряд зі вхідними дверима й обімліваю: внаш двір суне цілий натовп людей з Бальбами на чолі – може, й два десятки! Фронтовий досвід одразу ж дається взнаки: я мчу в хату, аби докласти обстановку й запобігти паніці.
– Йдуть! Уже в дворі. – застережливо піднімаю руку: – Без паніки! Там десятків зо два.
– Скільки-и?!
Грюкіт, стук у двері для годиться і ось уже в передпокої чути Бальбів голос:
– Є хто вдома?
А далі двері до зали настіж і купа люду, мовби фарш із м'ясорубки, починає заповнювати начебто й не маленьку кімнату, відтісняючи нас із Алісою в куток, де за діда з бабою колись висіли ікони. Жінки в барвистих заквітчаних хустках, чоловіки в кожухах і дітвора хто в чому, але в яскравому: Бальби, Хасточка, Гармаші, Чепурноуси (й Чепурноуси! – добре, хоч ми стоїмо в подарованих ними вишиванках) – одним словом, уся наша сторона Клевені. Ну, Сашко, й на тім уже тобі спасибі, що лише половину кутка привів, безпардонний ти чоловік! Де ж їх усіх посадити, ці півтора десятки людей, коли за дідовим розсувним столом більше десятка не поміститься? Ну, Бальбо, зачекай! Невже не вистачило розуму чи виховання повідомити, що приведе саме стільки?! Селюк недовчений..
Ой, сивая та й зозуленька,
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров'я!
Усі сади та й облітала,
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров'я!
А в одному та й не бувала,
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров'я!
Жіночі голоси такі сильні та дзвінкі, що від них дзвенить, вібруючи, скло у вікнах, слова якимось незбагненним чином звучать по-особливому небуденно, аж ми з Алісою раптом усвідомлюємо: які в біса можуть бути обра́зи на людей, котрі, хай і непрохані, прийшли до нас у дім, але не просто так, а в особливій формі – співом! – звуть нас добрими людьми й бажають здоров'я?! Аліса раптом починає тулитися до мене і я, зиркнувши скоса на неї, помічаю, що очі в дружини наливаються сльозами, через що і в мене самого перехоплює подих.
...Ясен місяць – пан господар,
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров'я!
Красне Сонце – жона його,
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров'я!..
Спів змовкає, а ми, розгублені й розчулені до сліз, ще якусь мить стоїмо, приголомшені, перш, ніж щось вимовити, потім не в лад і плутано, затинаючись, дякуємо й починаємо метушитися, не знаючи, що робити з такою кількістю гостей і як із цього виплутатись. Аж тут мені на думку спадає рятівна ідея: в літній кухні стоїть стіл-книжка, витвір ще радянського меблярства, тож, аби заспокоїти дружину, кидаю їй це рятівне коло й прошу Бальба:
– Ходімо, допоможеш мені дещо принести.
І до гостей:
– Роздягайтеся отам, у спальні, не соромтеся.
Та жіноцтво й так, без китайських церемоній, уже взялося допомагати Алісі: одні роздягають дітей, інші самі роздягаються, хтось порядкує зі стравами, а я чую від дверей голос найменшого Бальба, що смикає Алісу за руку:
– Я прийшов до тебе, щоб ти мені свого хвоста показала!
"Вляпалась, – усміхаюсь я про себе, – отак міфи в сучасному світі й руйнуються."
Стіл-книжка вирішив проблему.