— За що питимемо?
— За Україну, звичайно ж. За незалежну Україну — А помітивши на обличчі Ігуди приємне подивування, іронічно всміхнувся: — Хочете сказати, що цьому тостові існує альтернатива? Чи, може, очікували, що запропоную тост "За Радянський Союз і непорушне братерство народів"?
— Ну, щоб отак одразу й одверто — за Союз — може, й ні. Але погодьтеся: сидіти за одним столом з кадебістом і пити за незалежну Україну — таке судилося не кожному! Фантастика! Десять років без права переписки!
— З колишнім кадебістом, — м'яко уточнив Щедренко. — Я ж можу й образитись. Ну, будьмо! До речі, щодо "колишніх кадебіс— тів"... — продовжив він спілкування уже по тому, як розправилися з першими бутербродами. — Свого часу я захоплювався новелами письменника Григора Васюнника.
— Ви... — новелами Васюнника?!
— Невихована ви людина, пане Ігудо, — осудливо похитав головою капітан, знову наповнюючи келишки. — Так, я... новелами. Що в цьому дивного? Причому зі шкільних літ. І навіть сам пробував писати "під Васюнника", наслідуючи його манеру. Новеліст із мене, щоправда, не вийшов — самі бачите. Але спроби такі були, хоча й без особливого успіху. Та суть не в цьому. Якось приїхав до мене земляк, який працював в обласній газеті, писав вірші і був знайомий з Ва— сюнником. Так ось, під час розмови з'ясувалося, що він домовився з Григором про зустріч у Будинку письменників на Банковій, у літературному ресторанчику "Еней".
— Існує такий, — заінтриговано кивнув Ігуда. — Останній прихисток творчого бомонду.
— Недарма старші літератори докоряли вам, молодим, що більшість із вас "увіходить в українську літературу, не через "Енеїду" Котляревського, а через спілчанський ресторан "Еней"...
— І про таке нарікання теж чув, — пожвавішав Ігуда, приємно вражений тим, як добре знається цей екс-кадебіст на всіляких навколо— літературних придибенціях.
— Я, звичайно ж, напросився піти з моїм гостем на цю зустріч, просто хотілося посидіти з Григором, поговорити; кумир мій, як-не— як... Ну, прийшли, познайомилися, сидимо чаркуємо. Про те, що я співробітник КДБ, мій товариш, ясна річ, Васюнникові не сказав. Та це ще півбіди. Значно більшим проколом виявилося те, що газетяр не повідомив про певні, м'яко кажучи, "особливості сприйняття" живим класиком більшості людей, котрі потрапляють йому на очі після енної чарки. Що вже в ті часи, перехиливши келишок-другий, Григір у кожній новій людині за столом починав убачати кадебіста.
— Таке з ним траплялося, — змушений був визнати Роман. — Одного разу сам став свідком чогось подібного.
— Так ото все нібито гаразд, триває задушевна розмова, я розпитую Григора про новели, демонструючи знання його творів. Прозаїк, звичайно, здивований, що знайшовся такий обізнаний шанувальник його творчості. Аж раптом настав той момент, чи, мабуть, краще сказати, ота стадія сп'яніння, скаламучення розуму, коли Григір, глянувши на мене якимсь чужим, грізним поглядом, запитав у товариша:
"Слухай, Юрку, а цей твій коришочок — не з кадебістів, часом?"
Ми з Юрком стривожено перезирнулися. Я відчуваю, що зараз він змушений буде брехати, адже не зізнаватися ж йому, що підступно привів із собою кадебіста. Тому, щоб не доводити товариша до брехні, одверто кажу:
"Так, я співробітник КДБ".
З несподіванки Григір аж відкинувся на спинку стільця і ще підозріливіше запитав:
"Що, справді?!"
"Можете не сумніватися. Як і в тому, що ще з юності захлоплююся вашими новелами. І що навіть сам пробував писати їх "під Васюнни— ка" — теж правда. Та й прийшов на цю зустріч тільки тому, що давно мріяв познайомитимся з вами, просто так, як звичайний читач".
"Ану, — грізно спохмурнів Васюнник, — покажи своє посвідчення".
Я спокійно, звичним жестом, дістаю і показую. Й ось тут сталося найцікавіше. Васюнник уважно вчитався у те, що там, у посвідченні, написано; здивовано поглянув на мене, і знову втупився у посвідчення. Інтуїтивно я вже відчуваю, що він остаточно розгубився, не знаючи, як реагувати. Мабуть, із тих людей, котрим будь-коли доводилося тихо-мирно посидіти за одним столом із живим класиком, ще ніхто й ніколи не зізнавався, що він — кадебіст. Навіть якщо й справді був ним. Аж тут раптом ось так, спокійно, чоловік дістає посвідчення...
"Ти диви! — раптом каже Григір, не звертаючись ні до мене, ні до Юрка, а немовби вголос розмірковуючи. — Виявляється, серед кадебістів теж трапляються нормальні хлопці, і навіть українські новели читають!.."
По тому я ще разів зо три випадково зустрічався з Васюнником на вулицях Києва, бо виявилося, що й живемо неподалік один одного, але він мене не впізнавав, а я не нав'язувався, раптом і справді подумає, що стежу за ним.
— Але ж хтось інший стежив?
— За Григором Васюнником? Та який він міг становити для нас інтерес?! У політику не ліз, до повалення влади не закликав, ну а що в кожному стрічному вбачав агента КДБ... — то вже його особисті проблеми. Та й часи вже були не ті, не 30-ті. — І, виповнюючи черговий келишок, капитан задумливо, про щось своє згадуючи, повторював: — Що правда, те правда: не ті вже були часи, не ті...
39
Палає храм.
На руках в Іларіона плаче-корчиться голе дитинча з потворним обличчям Квазімодо, а неподалік храму, на лавці, лежить дерев'яне корито з водою — хрещенська купіль для Ірода.
— Тепер ти — святе, — опускає дитину в купіль Іларіон. — Ти підеш із цього світу хрестом і купелю хрещеним, вогнем і молитвою освяченим, чистим і святим.
Вийнята з води дитина-мутант замовкає і тягнеться до обличчя монаха рученятами-клішнями. На обличчі його з'являється щось подібне до посмішки.
Іларіон піднімає дитинча над собою, ніби грається з ним, і поступово наближає тільце до вогню. Дитинча всміхається своєю потворною посмішкою й далі тягнеться до нього клішнями.
— Я врятую тебе, — каже чернець. — Від радіації, від бідувань у Зоні, від потворності і знущань людських. Душа твоя, сину, вознесеться на небеса очищеною божим вогнем і стане ангельською.
Тим часом на стежці, що веде від ріки, з'являються солдат і Марія. Вони щойно вийшли з човна і чимдуж поспішають до храму.
— Отче! — одчайдушно кричить Марія. — Зжалься над ним, отче! Не губи його!
— Зупинися! — щосили кричить солдат, обганяючи Марію і кидаючись навпрошки.
— Зжалься над ним і над нами! — благає Марія.
Усе ще тримаючи маля на витягнутих руках, чернець сповільнено оглядається. І з виразу обличчя Іларіона стає зрозуміло, що несподівана поява матері Ірода і її коханця тільки утверджує його в намірах та прискорює розв'язку.
— Я не віддам тебе цим гріховодникам, сину! — фанатично вигукує чернець, притискаючи маля до грудей. — Відтепер ти вже — не людське, а Боже дитя, тож нікому із нас на цьому світі вже не належиш. Ми разом постанемо перед судом Господнім, тільки разом, — усе рішучіше підступає до палаючого дерев'яного храму. — Я врятую тебе від людей, від гріха і люті їхньої...
Авгура вже біля вершини пагорба.
— Мій народ і так натерпівся! Світ не повинен бачити Іродову печать його виродження! — проповідницьким тоном промовляє чернець, уже явно звертаючись до солдата, що нарешті піднявся на узвишшя; притискає до себе немовля і, з одчайдушним криком самогубці, кидається в огонь.
Геть знесилена, Марія виповзає на пагорб. Розпущене волосся, широко розкриті очі... Вона хоче кричати, проте крик запікся їй у горлі.
Авгура підступається до дверей храму, за вогняним квадратом яких щойно зник монах. Прямо перед ним палає вогняна балка. Солдат підступає до вогню то в одному місці, то в другому, проте прорватись в середину приміщення, котре палає так, мовби його облито було бензином чи гасом, уже не може. Хіба що кинутись у це вогняне пекло, аби загинути разом із ченцем та Іродом.
Марія набирає в кулаки землі і набиває нею рота, щоб стримувати розпачливі зойки. Земля осипається крізь пальці.
* * *
Пізнього вечора... Марія сидить на траві біля згарища. Вітер зриває з нього жмутики попелу і посипає її голову.
Тривалий час Владьо нервово, проте мовчазно, походжає осторонь, але врешті-решт не витримує:
— Вечоріє, час іти, — наближається до жінки.
— Іди. Я ще побуду тут на самоті.
Владьо присідає поруч із нею, ніжно торкається пальцями її обличчя, волосся. Обережно струшує з нього попіл.
— Ми вже нічого не здатні вдіяти, Маріє. Все, що могло статися тут, уже сталося. Нічого не вернеш, нічого не зміниш. Нам час іти.
Не відводячи погляду від попелища, Марія заперечливо хитає головою.
— Післязавтра відлітає мій літак.
— А таки справді, післязавтра, — сумно погоджується Марія.
— Вже сьогодні я мав бути в клініці.
— Мав, — так само незворушно погоджується Марія, не відводячи погляду від попелища.
— Рушаймо разом. Зайдемо на хутір, візьмемо речі і над ранок уже будемо за межами Зони. Тоді й усе це жахіття закінчиться для нас раз і назавжди.
— А таки закінчиться...