І коли свято якесь – теж усе зачинено: навіть хліба не купиш. Якось чотири дні нічого не працювало.
– Разумні люде! Єврапейці! – вигукує з кінця столу Кау і скрушно додає: – Адні ми без абіду ішачим...
Стіл на його слова схвально загув, а мені знову стає прикро за країну, за себе – що навіть мій легкий бездумний жарт оточення сприйняло зовсім не так, як мені хотілось би.
– У них там вдень спека під сорок градусів, – намагаюсь якомога спокійніше пояснити товариству, – звідси й традиція така. Але, мабуть, через це іспанців у Європі вважають лінивими; та в них і рівень життя значно нижчий, ніж у Франції чи Австрії.
– Да шоб я так жив, як іспанці! – схвильовано втручається в розмову Сашко. – У них обід по пів дня, а живуть в рази краще за українців – от чому так, скажи?
– Ти гадаєш, у них восьмигодинний робочий день хтось відміняв? І хочу зауважити: вони сусідам, які заможніше живуть, – французам там, чи британцям, – не заздрять, – відповідаю впоперек Сашкового висновку.
Але мене вже не чують – наче греблю прорвало: за столом гамір і крик. Понеслося зо всіх боків: корупція, зрада, кому війна, кому нажива з неї, українці бідні, бо дурні – як завжди; забули навіть про Великдень, прощення й смирення належне християнське. І заперечити не заперечиш, бо все тут правда, і слухати не хочеться, бо скільки можна скиглити?
– Як по-вашому, – моя розгубленість уже минула, – чому я повернувся в Україну? Міг би собі спокійно жити біля брата: в теплі, в добрі. Своє відвоював, дорікнути ні в кого язик не повернеться. Значить, не все так добре за бугром.
Хтось іще по інерції бурчить, а далі всі змовкають. І я мовчу. Аж раптом Гармашиха:
– Да шо там не кажи, а дома лучче...
– Якби ж не ті чорти! – діда Пантьошку ніби аж тіпати починає. – Щоночі шахеди над головою гудуть і гудуть. От ти, Глібе, сам віриш в нашу перемогу?
– Коли б не вірив, не вертався би, – вичавлюю з себе ці слова і до болю зціплюю зуби: терпіти не можу цієї пустопорожньої балаканини далеких від війни людей. Пояснювати, що віра тільки в церкві, а під лежачий камінь вода не потече, собі лише дорожче.
– Дик отож, – резюмує Уляна Петрівна і буря влягається так само раптово, як і почалася.
А я починаю побоюватись, що зараз візьмуться розпитувати мене про "тих чортів" і пекло. Та, мабуть, щось таке на мені написано, що стримує сусідів від надмірної цікавості.
– Мало нам лисого диявола було, – знову втручається Михайло, – дик тепер іще й рудого чорта на додачу принесло, так і дивись, щоб у спину не вдарив. Чув, Зеленський на похорон папи летить, хоче з Трампом перебалакать: вийде чи ні?
"От причепилися, – дратуюсь я про себе, – експерта знайшли." Але мовчу – нехай сам відчує, що питання його риторичне.
Перекинувшись на політику, застільна розмова розгоряється з новою силою і як завжди в таких випадках, за нею можна легко визначити IQ учасників: чим категоричніші заяви, тим простакуватіший їх автор.
Натомість серед жінок починається спонтанний рух сортування й прибирання наїдків – ознака, що обряд дійшов свого логічного кінця. Почався їхній рух по колу круг стола, й біля мене опиняється Рая-Раєчка. Сидіти істуканом, як раніше, мені здається недоречним і я підводжуся, геть забувши про свою проблему. Несподівано різкий біль пронизує мене, мов удар струмом, і охнувши, я завмираю в недолугій позі – ще не розпрямився, проте уже й не сиджу – вхопившись руками за стіл, соромлячись власної безпомічності, намагаюся оговтатись.
– Що таке?! – стурбовано питає Рая і я від її слів чомусь аж червонію.
– Спина? – допитується вона.
– Так... – вичавлюю із себе, намагаючись якось вибратися з-за столу, та довга лава не дозволяє мені це зробити легко й невимушено. Я мушу безпомічно тупцювати на місці, вигадуючи, як би його перенести праву ногу через цю перепону, пробую зігнути її в коліні, але відчуваю, що на одній не втримаюсь і впаду й тоді мій хребет просто розсиплеться на друзки. Сусіди, помітивши мої марні потуги, швиденько прибирають лавку геть, дорога для мене вільна, проте як же важко відірватися від столу й зробити хоча би крок!
– Не хвилюйся, – Рая кладе руку на моє плече, – зараз дійдемо до хати, там я тебе огляну: хребет це моя професія. Чоловіки, – вона наказує владно, звично, – допоможіть Глібові.
Михайло з Сашком підтримують мене з обох боків, я, червоний від сорому, аж вуха горять, поволеньки дибаю по стежці й ладен провалитися під землю, попереду мене Хасточка несе ледь почату "мою" паску, рештки злощасного Серрато, майже повну пляшку вина – виходить, воно теж нікому тут не сподобалось, і в целофановій торбі купу чужих наїдків, щедро накладених сусідками. Ні, таки треба було кликати Хорхе назад і вшиватися в його Барселону, подалі від цієї вселенської ганьби...
Добре, хоч у хаті в мене відносний порядок. Я сяк-так лягаю на диван, на вимогу Раї розпластуюсь на животі, вона швиденько випроваджує моїх помічників за поріг і одразу ж велить:
– Сорочку знімай, ремінь розстібай.
Вправно мені допомагає, а потім береться обстежувати нещасну мою спину і, звісно, одразу ж бачить на ній відбитки пекла – в прямому сенсі. Але мовчить, тільки відчуваю, як її пальці швидко і зграбно бігають уздовж хребта від потилиці й до самого копчика.
– Тут болить? А тут? А тут? – весь час допитується Рая.
Найдовше вона затримується в районі попереку – якраз, де мені дошкуляє гострий біль.
– Будемо перебиратися на підлогу, – нарешті виголошує Рая, – ляжеш прямо ось тут, поряд із диваном. Зараз я підготую місце і почнемо: робитимеш, що я буду веліти.
Вона кладе зняте з ліжка покривало, потім на його середину подушку – велику таку народну подушку, широку і м'яку. За тим, з моїми муками та її пересторогами я таки якось влягаюся долілиць на покривалі, животом на подушці.
– Слухай мене, Глібе. В тебе серйозна проблема: один хребець випав усередину. Не вбік, як буває найчастіше, не назовні, а вглиб. Це небезпечний випадок, тому хребець потрібно поставити на місце якомога швидше. Тебе оглядали раніше?
– Так.
– Щось казали на предмет стану хребта? Якось лікували?
– Нічого такого не казали. Ін'єкції різні робили, легшало.
– Зараз я намагатимусь вправити хребець. Потім поговоримо про всю твою спину загалом.
І Рая, сівши верхи мені на ноги, починає творити зі спиною щось незнане мною раніше: то, завівши руки під мій живіт щосили тягне вгору, то штовхає мене в плечі, а я лежу, боячись одного – аби з мене не полізли всі оті ковбаси, холодці, окости та маринована риба й приречено думаю, що навіть не спитав, не поцікавився: це в неї професія така, чи хобі, або, можливо, взагалі експеримент наді мною – в якості відплати за минуле. Єдине, що мене тепер страшить – це стати після такого експерименту інвалідом на все життя: пекло пройшов, навіть два пекла, можна сказати, а точку на везінні поставить та, котру ти колись за руку привів у дорослий світ плотських насолод.
Руки мої витягнені уздовж тулуба і з-під лівої я бачу біле, незасмагле ще, туге стегно Раї-Раєчки: заради зручності вона, сідаючи на мене, високо підсмикнула свою сукню і, зосередившись на своїх маніпуляціях, не звертає уваги на своє вбрання. Колись, ще школяркою, вона була найзасмаглішою в Городі дівчиною, завсідницею центрального пляжу, того, що на городському, лівому, березі Клевені, майже навпроти їхнього двору, тільки трохи навскіс, вище по течії – часом мені здавалося, що вона на ньому й живе: мабуть, завжди першою з'являлась там і останньою покидала. Вона ще в п'ятому класі плавала як риба, й пірнала, наче качка, а коли я побачив її після одинадцятого, живіт у неї був плаский і без жодного грама підшкірного жиру, мало в якого хлопця побачиш такий, і те видиво так мене тоді розпалило, що й призвело до нашого єдиного, але такого пам'ятного побачення. І дарма, що тепер мені болить, в голові снує одна-єдина думка: "Цікаво, який тепер у неї живіт?"
Рая вже вибилась із сил – я чую, як вона важко дихає, а я ж нічим не можу їй допомогти, лежу, наче колода. Вона підводиться, бере ще одну подушку і, допомагаючи мені, підмощує її поверх першої, через що я сам собі починаю здаватися кишкою, начиненою кашею та прекинутою через колоду, а потім відчуваю, як нігті Раї чомусь впиваються в мою спину в місці болю, вільною рукою вона знову штовхає мене в плечі вперед і вниз, ніби хоче зіштовхнути верхню половину мого тулуба з гори подушок, або розірвати мене навпіл. Три роки назад я, мабуть, стогнав би від такого болю, але то було можливо три роки назад...
– Хух! – стомлено вигукує позаду Рая-Раєчка. – Вправила-таки. Я вже й не вірила, що вийде. Мусиш тепер обережно підвестися: руки витягни вперед, долоні поклади на килим. Таз обережно піднімай, ноги поволі згинай у колінах, і роби такий рух, як ото пес робить, коли потягується: бачив?
З її допомогою я поволі стаю на ноги. Диво: гострий біль минув, правда, відчуття наболілого лишилося.
– Дякую!
– Тепер на два тижні забудь про сидіння на стільці чи ліжку: лише два стани – або стоїш, або лежиш, зрозумів? – Рая пропускає повз вуха мої слова подяки. – Запам'ятай: нічого важчого від банки з молоком не піднімати та й то обома руками, а коли щось береш із землі, то присідаєш і піднімаєшся з прямим хребтом.
– Вибач, а як же?..
– Туалет? Унітаза в діда Сергія, думаю, не було, а в нужнику – навприсядки, це можна. Тільки вставатимеш прямо і за рахунок м'язів ніг та тримаючись руками за стіни.
– Спасибі тобі!
– Про всяк випадок запиши мій номер телефону. Через два тижні візьмемося за решту твоїх хребців – там жах жахливий!
Нахмурившись і опустивши очі, я зітхаю, боячись, що зараз почнуться розпитування, проте Рая веде далі:
– Спати тільки на жорсткій постелі з дощок. Давай допоможу тобі з цим.
І ми йдемо на пошуки в дідову майстерню, знаходимо там великий шмат фанери підходящих розмірів, Рая тягне його в хату, а я, від сорому не знаходячи собі місця, мушу йти попереду та відчиняти двері. Моя рятувальниця і ліжко облаштовує мені сама, поклавши на фанеру одну лише байкову ковдру та застеливши усе простирадлом.
– Ну, я пішла.
– Рая, скільки з мене? Як тобі віддячити?
– Дурник, – несподівано промовляє вона і погляд її синіх очей з-під чорної гривки гіпнотизує мене, немічного: скільки живу, не бачив таких очей, і згадую, як казала колись баба Ліда: "Немає вже тепер справжніх українок...