Мовчить Микола, мовчать усі, хто був на цьому нашому празнику Дмитрія в Торговиці.
— Твоя баба Настя жила в крайній хаті від церкви?..
— У крайній…
— Така стара хата, на дві половини?..
— На дві половини…
— Баба— Настя Сторощучка?..
— Настя Сторощучка…
— Розумієш, Миколо, моя жінка Орися також онука баби Насті Сторощучки, дочка її старшого сина Івана…
— Рідного брата мого тата Миколи?..
— Рідного брата твого тата Миколи…
З цим ми виходимо на вулицю, де вже темно й безлюдно, що абсолютно пояснимо, як на наш тецекашний час, але так до болю незвично для тієї Торговиці, світлої і завжди багатолюдної, яку ми пам'ятаємо.
— Я так розумію, що нам треба їхати в Городенку…
Каже Петрович, і з цим погоджуються всі. Машину він зупиняє біля першого квіткового магазину, Микола на це каже:
— Оце зараз буде "Жди меня"…
Сміємось, але він, відчувається, ледь насторожено. На подвір'ї виходить з машини з пишним букетом троянд. У тьмяному світлі вечірніх ліхтарів вони відсвічують багровим кольором. Орися вибігла на сходи.
— А що це?..
— Не що, а хто…
Вона не може в'їхати у цей, як вона думає, прикол.
— Твій брат Микола, онук баби Насті…
Вони стоять одне навпроти одного і між них букет квітів. Потім, уже в хаті, Орися довго оповідає Миколі, як баба Настя, коли незадовго до смерті вже жила в нас, у Городенці, завжди оповідала про свого наймолодшого торговицького внука. І який він спосібний, і який він робітний. І як усе вміє: вікна-двері робить, печі кладе…
— Не казала, щоправда, нічо про цимбали, що такий музикант…
— Певно, тому, що вициганив гроші…
— Ая, ні! Баба його дуже любила! Понад усіх…
Микола сидить, і в очах крутяться сльози. Вони довго дивляться одне на одного, і мовчать.
— А життя?.. Як життя?..
— Як життя…
— Ну, сім'я, жінка, діти?..
— З цим мені якось не склалось…
— Та чому?!. Ти ж такий класний…
— Є десь вона, є в мене дочка, але вони не зі мною…
— Не судьба…
— Не судьба…
— Батьків гріх?..
— Ну чому… Гріх це мій…
ДОРОГОЮ ДО БІЛИХ ЖУРАВЛІВ
Позавидували їй ті наші сільські дівчитиська.
— Софія Ротару!..
А дівчина з сусіднього села і справді була схожа на співачку. Той стан гнучкий, що аж занадто, той водоспад волосся і очі ті, що спопеляють. Я пішов навмання. Розмовляли на сільській зупинці, аж поки не над'їхав їх автобус і не повіз її з студентами у Чернівці. Потім я чекав два довгі тижні на її канікули. І ось спадав за селом вечір, пахло всюди жнивами, які щойно закінчили тут, лиш над Дністром ще працювали комбайни, їх монотонний гул стояв понад просторами, то наростаючи, а то стихаючи. За Дністра випливав місяць, не поспішаючи, повновидий, яким буває він в останній місяць літа. Ця журавлина зграя постала перед нами раптом, так, ніби летіли, і ось усі разом сіли на млаці, як сідають вони перед вирієм. Місячне сяйво підкреслило білі кольори і зробило все довкола казковим. Я пригорнув її, відчув солодко, як набухають молоді груди під тоненькою блузкою, як пашіли вуста. І як несамовито калатало серце. Але вона застережливо поклала палець мені на губи.
— Знаєш, я взяла сьогодні обласну молодіжну газету, а там на першій сторінці про студенток, що на практиці тут, по колгоспах, і перше речення "… А за домівками ви не сумуєте, дівчата?.." Я відразу подумала: ти!..
Вона засміялася дзвінко.
— Дивлюся – точно!..
У газетах я лише починав, в обласній молодіжній друкувався тоді чи не вперше. Вона ще сказала:
— У тебе буде гарна дорога…
— У тебе також…
— А що я…
— Так не можна, треба вірити в себе…
Ще сказав якийсь штамп, та вона не звернула уваги, обняла руками і склала, як два журавлиних крила.
— Глянь на небо, скільки зірок – стільки людей, ти зустрінеш на своїй дорозі…
Ця зима буде довгою, зранку буду заносити рівно нарубаних березових дров, буду економити газ. Дрова будуть рівно потріскувати, споглядатиму на вогонь і згадувати тих, з ким ішов на тій своїй дорозі. Ніби ворожкою стане для мене та дівчина з сусіднього села. Тоді ще гукну їй з роздоріжжя, вже на світанні.
— А де ми стрінемось?..
Вона грайливо посміхнулася від крайніх хат.
— Дорогою до білих журавлів…
* * *
— А знаєш, дуже жаль, що журавлі ці мертві…
Казала мені дівчина з сусіднього села, що була дуже схожа на співачку. Та я її розраджував.
— Є ж фантазер такий у вашому селі, що вигадав цих білих птахів у полі, і не біда, що дерев'яних…
— Ну так… Але прийде зима і їх завіє снігом…
Восени, коли поїдемо на навчання, напишуть з села, що повезли її до Києва і у відомому тому інституті не витримала операції на серці. Три дні буду ходити як сам не свій, і буду думати, що понесли її таку молоденьку, всю в білому, як ховають дівчат, по дорозі, де йшли ми під зорями.
ПОДОРОЖНИК
Першими встають мама. Через прочинене вікно чую, як вони доять нашу Зірницю, примовляють до неї.
— Но, маленька, но...
Молоко цівками видзвонює в дійниці, і чим далі глухіше — "цьвох-цьвах..." Мені важко відірвати від подушки голову, такий це солодкий ранковий сон, але на дорозі перегукуються вже пастухи.
— Гей!..
— Но!..
— А Володя погнав?..
Це Василь Тарасів через браму запитує в них, вони кажуть:
— Йду-йду, зараз буду будити...
А я вже на оборі, поколює босі ноги роса, ще сплю всередині, та студениця швидко бадьорить. Гонимо Натальщину, а там і в Толошний Лан і Романівку. Ми не задумуємося над змістом назв, лише бентежить загадка. Чому тут, за селом, Хмарна Рудка? Чи збиралися хмари у вербах, що розкішно росли до колгоспів? Волошка нам зрозуміла. Вечорами, як повертаємо з поля, то заспіваємо. "... А як будуть синьоокі в тебе діти, пригадай оці волошки, наші квіти..." Пісня вже парубоча, вона така, ніби розірвана душа, але у вечоровій тиші легко пливе над полями. Повиростаємо, дізнаємось, і не з чужих уст, що то таке кохання, вірність й зрада. "… Я прийду, мов не болить мене нітрошки, і врочисто принесу тобі волошки…" А Натальщина – це Натальчине поле, була Наталка, залишилося поле. Коли вигонимо на горб, де починається Романівка, стрічає нас Дністер. Він ще далеко, ще вздовж від корнівського до кунисівського лише білий туман. Такий він білий, як голова старого чоловіка, що вже пройшов усе, немало бачив на віку, спізнав, що зміг, і зібрав мудрість. Такий він наш Дністер у ранню пору, коли йдемо до нього по росі.
— А ти вже граєш з басами?..
Запитує Василь. Тиждень, як тато купили гармошку. Вона абсолютно новенька, пахне фабричними запахами, два ряди голосів, ну і баси. Голоси я освоїв в моменті, сів під Натальчиною хатою, як з паші пригнали, і заграв. "… А як будуть синьоокі в тебе діти…" З басами складніше.
— Пигикаєш...
— Пигикаю...
Під Натальчиною хатою тому, що ми свою будуємо. Тато котрий уже рік возять цеглу, складають її штабелями, приходять уліті чернятинські мулярі, їх двоє чомусь, і поволі мурують. Хату тато розчепили велику, на багато кімнат з коридорами, щоб на всіх дітей стало, кажуть вони. По роботі мулярі сідають вечеряти, тоді розмовляють. Я беру гармошку, і над вечоровим селом пливе нескладна моя мелодія. Того тижня я набрав свого маленького внучка в американському місті Вернон Гіллс у передмісті Чикаго. Ми його дуже довго чекали, бабуся Орися молилася в монастирях, і навіть у тому, що в Карпатах, під самим небом. Він народився на Миколая, тому Миколай, Ніколас на американський манір.
— Нік!.. Ми приїдемо до тебе!..
Йому три з половиною роки, і ще важко сказати, чиї у нім риси, але бачу себе в нім. Я би дуже хотів, щоб там сів він під хатою і заспівав нашу пісню. І навіть не з гармошкою, з акордеоном. Пізніше так простіше перейти на клавішні, а він буде, може, співак, а може, композитор, я би дуже хотів, щоб ніс він пісні, білявий наш хлопчик.
— Я привезу тобі акордеон!..
— Акордеон!..
Багатозначно повторив він слово, яке почув, мабуть, що вперше.
— Піано...
АМЕРИКАНСЬКА ОСІНЬ
Валізи вже спаковано, посиділи ще перед дорогою, і на вокзал. Попри батьківську місію, яку мали здійснити, віддати те, що ще належало, своїм дітям, яких не бачили десятиліття, ідея ця тверезила розум. Як подолати шлях через моря, коли мороз по шкірі лише від думки. Степан, також уже немолодий, але, як завжди, елегантний, такий собі аристократ серед автобусників, кольнув, як викладав бесаги.
— А в цій, найбільшій, долари…
Вона і справді була велика, бесага, з двома ручками на два замки, я насилу витяг з багажника. Степан не вгадав, усі долари помістилися в лівій нагрудній кишені, надійно зашнурованій замочком і зашпиленій шпилькою. Як і порадили бувалі у бувальцях. Вони, щоправда, розповідали і про надійніші канали, але я ними вирішив не користуватись. А Степан щось знав, щодня в дорозі, життя пішло далеко вперед, певно, є що перевозять і бесагами. Прикинув, що і я можу.
— Степ!..
Він був останнім, хто, так виходило, проводжав мене тут, на станіславському вокзалі.
— Долари в кишені…
Ми стояли позад його автобуса, що через годину-другу знову вирушить на Городенку, і він сміявся. Може, повірив, а може, ні. Я взяв за шлейки, жінка завдала на плечі, ще дві— в руки, і ми пішли до стоянки таксі. Колись ще так ходили по наших селах закарпатці.
— Афини!.. Афини!..
— Решта!..
— Бо я їду до Будапешта…
Таксі мало відвезти нас на північний вокзал. Чекали довго, суцільні затори, таксист був злий.
— Не ставай на підніжку!..
— Та я ще до машини не дійшов!..
— Акуратно з торбами, не задирай там багажник!..
У Варшаві таксист, але поляк, хутко взявся за клунки, йому допоміг ще хлопака, що стояв збоку, азійської зовнішності, не то монгол, не то казах.
— Бардзо прошем!..
— Бардзо дзенькуєм…
— Фридерика Шопена?..
— Фридерика Шопена…
Я кайфую від Варшави, центр міста, а довкола луги. В нас забудовники давно б забудували. І ніхто б не подивувався. Стільки народу по закордонах, на житло попит, як не потіснити луги, коли вони просто пустують. У Франківську нема як дихнути від забудов. З тим нашим таксистом вибиралися з центру дворами. Галицька стояла безнадійно. Висотки, висотки, висотки. І де лише їх не натикано. А у Варшаві, виявляється, не підеш до мера з конвертом, тому не будує ніхто на тротуарі. Виглядає на те, що конверти тут просто не ходять. Така, як для нас, незрозуміла, без понять, дійсність.
Усі ми тісно прив'язані до місця, де народилися, до своїх рідних країв, відірватись від яких здебільшого важко, а то й неможливо.