Такого нахабства він не чекав навіть від цього здорованя.
— Ну-ну... Навіщо аж так ускладнювати й без того складне життя наше? — миролюбно проказав капітан. Усівшись у звільнене секретарем парткому крісло, він уперся кулаками в коліна і, наче самурай перед двобоєм, хижо виважив Ігуду нищівним поглядом. — Я, правда, чув легенду про те, як ви повелися з якимось інструктором чи завсектором обкому партії. До речі, там що, й справді все відбувалося саме так, як про це пліткують? — тепер уже з неприхованою цікавістю оглянув кремезну, під два метри зросту, постать Романа.
— Навіть про це донесли?! — похитав головою Ігуда. — Що за країна, що за світ?!
— Не бідкайтеся, нам про все доносять. Навіть про те, чого нам і справді знати не хотілося б. То що ж там, насправді, якщо вже так, не під протокол, відбувалося?
Для Глотова вже давно не було секретом, що й дід, і прадід цього парубійка заробляли собі на хліб ковальським молотом у сільській кузні. Щоправда, батько його, Клим Ігуда, спробував було зректися родинного ремесла і податися до сільгоспінституту, але на третьому курсі облишив навчання і повернувся до свого села, яке виявилося відділком величезного, на п'ять чи шість сіл, радгоспу, щоб уже за кілька днів стати тим, ким йому й заповідано було стати, — сільським ковалем.
— Не знаю, що там і в якому вигляді до вас дійшло, але відбувалося, — неохоче визнав Роман.
— Як ви вже здогадалися, я маю на увазі ваш конфлікт з обкомів— ським працівником під час презентації на кіностудії якогось фільму.
— Але ж вам уже про все "настукали"... Навіщо ці розпитування?
— Е, та хотілося б почути ще й вашу версію. Ні-ні, ви не так мене зрозуміли, це дійсно не для протоколу. Справа давня, офіційно її ніхто не порушував, скарги з обкому не надходило. Подібні конфлікти у нас тепер називають "фуршетними скандалами", на які ніхто, слава богу, особливої, принаймні кримінальної, уваги не звертає, на дворі ж не тридцять сьомий.
— З приводу чого ви дуже жалкуєте.
— Боронь боже!
— Неправда, жалкуєте, — мстиво вищирився Ігуда.
— Можу навести приклад, який переконає навіть вас, чоловіче добрий. Невже не розумієте, що кожна чергова хвиля репресій у цій країні розпочиналася зі смертельного "очищення від ворожих елементів" самих спецслужб?!
— Справді?! — простакувато подивувався Роман. — Я над цим чомусь не замислився.
— А ви пригадайте: спочатку вистріляли всіх, хто працював під орудою Ягоди, потім криваво та могильно "викорінювали єжовщину", згодом безжально винищували "бсріївнів"... То чого б це ми повинні були жалкувати, що зараз не 37-й рік?! Ми ж не божевільні, щоб знову намріювати собі таке.
Перехопивши насмішкуватий погляд кадебешника, Ігуда примирливо проказав.
— От, про це я не подумав. Невже й справді починали з вас, із "пє— рєдавова атряда партії"? Втім, Гітлер теж чимало однодумців і підлеглих своїх поперевішував. — почав був Роман, але капітан рішучим жестом перервав його монолог.
— .А щодо фуршету на кіностудії, про який ідеться... Я проаналізував ситуацію за тими даними, які мав під рукою, і з упевненістю можу стверджувати, що стовідсотково винен сам провокатор-функці— онер. Розумію: вузьке коло, суто чоловічий фуршет, "довірлива" розмова після п'ятого тосту... Але ж повинна існувати якась межа делікатності, межа... ідеологічної, сказати б, делікатності...
— І що, цей придурок від партноменклатури сам наважився написати на мене доноса?
Глотов кілька миттєвостей вагався: розкривати службову таємницю, чи не варто? І потім, оце, в його присутності необачно мовлене "придурок від партноменклатури"...
— Написав. Наступного ж дня. І не він один, — додав кадебіст в'їдливо посміхнувшись. — Мабуть, таке й справді можливе лише в нашій благословенній Україні.
— Ще б пак, адже там "фуршетилися" ще й ваші штатні стукачі, — за державу стало образливо Ігуді. — Виходить, що вони вже не встигають доносити, добровольці випереджають?
— Не без того, один наш чоловічок справді "фуршетився", як ви зводили... — визнав Глотов і, підвівшись, порухом руки спрямував Ігуду до дверей. — Але цього разу він виявився, як то кажуть, у кримінальних колах, "не при ділах".
— Невже і серед кадебістів завелися порядні люди?
У відповідь Глотов зверхньо, поблажливо всміхнувся.
— Трапляються, наш Незламний Команданте. Не часто, але все ж таки трапляються.
*
...Це знову Зона. Вечірньо кривавиться побережне узлісся, за яким, по той бік річки, реакторно догоряє призахідне сонце: багряно-холодне і зловісне
Зв'язавши мотузкою та дротом три почорнілі стовбури ялин, Авгура спробував переправитися на них, мов на плоту, через річку, але неподалік берега стовбури натрапляють на щось притоплене, розходяться і Владьо опиняється у воді.
Зле вилаявшись, він довго бреде мулистою мілиною, а потім, ледве переставляючи ноги, пробивається низинною прибережною трясовиною, що непомітно переходить у заболочене ложе зниклої заплави.
Добувшись нарешті земної тверді, сержант ще з хвильку продирався через гущавину верболозу, аж раптом, відхиливши гілки чергового куща, помічає на галявині підлітка-потвору: приземкуватого, з великою, пласкою і геть лисою головою, великими багрянистими очима і товстезними губами-наростами, між якими проглядалися вищирені в моторошній посміттщі рідкі, ікласті зуби. Та найбільше вразила солдата... третя рука, що проростала в мутанта з широкого, і немовби розчепленого, правого передпліччя
Одягнений у якесь лахміття, виродок стояв за три кроки від Вла— дя, і спочатку нібито ніяк не відреагував на його появу, потім раптом відсахнувся, виставив поперед себе розтопирені пальці рук, мовби захищався від удару, і, проревівши щось страшне та нелюдське, кинувся геть, щоб ще за хвильку зникнути в хащах.
Теж відсахнувшись, сержант на кілька миттєвостей заплющує очі і різко поводить головою, мовби намагається прокинутись і водночас позбутися жахливого видіння. Коли зір знову повертається до нього, він відкриває для себе, що мутанта вже нема, але з гущавини все ще долинає його крик. Заболоченою п'ятірнею сержант схвильовано протирає — від лоба до підборіддя — своє обличчя, мовби остаточно намагається позбутись залишків сну. Тепер, коли лице його вимащене чорною маслянистою багнюкою, він і сам стає схожим на мутанта.
"Вперед, кавалергарде, вперед, — підбадьорює себе сержант, — це всього-на-всього мутант. Зона мутантів, країна мутантів... Та й сам ти, Авгуро, — теж, власне, мутант. Якщо вже потрапив до Зони, і справді хочеш у ній вижити, передусім позбудься здатності будь-чому дивуватись".
Вийшовши на берег, він уже звідти, з пагорка, знову побачив хлопчину, якого так і вирішив називати Мутантом. Вистрибуючи та вимахуючи всіма трьома руками, той брався до зруйнованої садиби лісника. "...I сам ти, солдате, — теж уже давно... мутант, — знову повернувся до власного вироку Владьо. — Просто ти цього ще не збагнув".
...Багряне надвечір'я. Піднімаючись на пірамідальне, схоже на скіфську могилу, узвишшя, Авгура немовби заглиблювався у полум'я, а недалекий обрій поступово розгортався перед ним, наче велетенське сюрреалістичне панно, що відтворювало судний день після другого пришестя.
Добувшись вершини цієї праслов'янської піраміди, сержант, вражений тим, що йому відкрилося, завмер від подиву: перед ним був цвинтар з десятками палаючих — як йому здавалося — хрестів. А посередині, на пагорбі, найбільший, просто-таки велетенський, хрест, біля якого витанцьовувала якась кошлата постать, — можливо, той-таки Мутант:
Украй стомлений, Авгура опускається на коліна і, тримаючись рукою за деревце, з забобонним язичницьким страхом споглядає ці християнські вогнища. Від того боку цвинтаря долинуло вовче виття. Ще за мить виття зринає праворуч, а потім і ліворуч нього. Й ось воно вже розосереджується навсібіч: цілий хор, велетенський хорал вовчого виття, що здіймається у піднебесся разом із полум'ям.
I було щось незбагненно магічне у цьому витті, у лісових сутінках та в свічадно палаючих цвинтарних хрестах (за кадром це виття поступово зливалося з багатотисячним голосінням фізично невидимих, але духовно зримих, живих і мертвих чорнобильців).
У підсвідомому потоці марення Авгурі здається, що це вже голосить увесь навколишній край, уся Зона, а на кожному з палаючих хрестів — убачається розіп'ятий Ліквідатор, але з обличчям Мутанта.
Не витримавши напруги, Авгура підводиться і кидається в гущавину. Він біжить, одначе цей стрімкий і одчайдушний, "во спасіння", біг не рятує його від видінь. Перед Владьом знову й знову постають палаючі дерева, на верховіттях котрих ввижаються розіп'яті мутанти, що немовби уособлюють собою всіх страждальців Зони, які, одначе, спокутують не так свої власні гріхи, як злочинну недбалість і необачність усього людства. Відтак увесь ліс, увесь навколишній простір проймається виттям-голосінням, виттям і... голосінням.
* * *
Ранок. Пробиваючись через верховіття, сонце освітлює невеличкий річковий буксирчик, що, вгрузнувши по вершини бортів, стоїть, покинутий напризволяще, біля піщаної коси.
Дверцята його зі скреготом відчиняються і з'являється розкошлана, без армійської кепки, голова Авгури. Роззирнувшись, сержант виходить на палубу, поводить плечима від холоду і сонно потягується. З кілька хвилин він здивовано якось оглядає річкову заплаву та прибережні краєвиди і, відзначивши про себе, що абсолютно нічого в образі цієї місцини не свідчить ні про близкість знавіснілого ядерного реактора, ні про його власне перебування в самому осерді Зони, повільно зійшов на косу, а вже звідти, по кладці зі стовбура і потрощених дощок, перебрів на пологий, болотистий берег.
— Сержанте Авгуро, — похмуро проказав собі, знову, тепер уже владно роззираючись, — вітаю вас на вільній території Зони.