— Давай мені.
Роман спішно кинув звабу в рот. Пожалкував: це ж з нею вприкуску кварту чаю з багна можна випити. Бо ж то не вприглядку[24].
— Смачна. Я шукав дірочку. Повинна ж бути. Як туди мед напомповують?
Тітка Луцька, яка мовчки дивилась на ту дегустацію і слухала, не втерпіла:
— Ох, і допитливий у тебе, Оксене, грибочок росте. Хіба б нас те зацікавило? А малого, бач. Мені й самій стало інтересно.
Для Романа ж та частина дивини була прелюдією до ейфорійного фіналу дня.
ЗЛОДІЙ
Льовчик видобув з тої чарівної сумки . казку: іграшковий автомобіль! Покрутив його у руках. То була одна з перших закордонних цяцьок для хлопчиків: простенька жерстяна мушля-легковик. Блискуча, лакована, без лобового, бічних склин, дверцят, фар. Їх обриси були лиш обмежовані червоним на голубому тлі. Подарунок Льовчику, від батьків, які ледь не дмухали на свого первісточка-мазунчика. Ромчикові очі прикипіли до чуда, навіть рот відкрився. А Льовчик взяв ту чудасію, вийняв з кишені ключик, встромив їй у бік, став крутити. А тоді поставив машинку на підлогу. Вона задзижчала і поїхала.
— Їде! Сама! — округлились Ромчикові очі. — Мам, бачиш?
Авто добігло до порогу, стукнулось і завмерло. Ромчик зірвався з лави, щоб принести.
— Не чіпай! — закричав Льовчик. — То моє! Поламаєш.
Ромчик ображено повернувся, сів, шмигнув носом.
— Льовчику, та дай йому проїхатись, — втрутилась тітка Луцька. — Не поламає. Не бійся.
Льовчику хоч би що. Разів з десять він запускав іграшку, доки змилувався:
— На, тільки обережно.
Роман, перш, аніж пустити машину на підлогу, пильно обдивився її з усіх боків і до Льовчика:
— Що то її тягне?
— Що тягне, мотор, канєчно.
— Хм, — нахмурив чоло дослідник. — А чого він не буркоче і диму не пускає?
— Чого, чого. Бо такий мотор. Без диму. Давай сюди.
Ромчик спішно поставив авто на підлогу і воно помчало від стола.
З самого ранечку мати і тітка подалися по хатах міняти привезені речі на продукти. По обідній порі міняйли повернулися. Сінешні, хатні двері відчинені на всю стежу[25]. А в хаті.
Від баченого мати опустила долі, на сінешню глиняну долівку, обидві сумки.
— Божечки! Та що ж то за циганський табір вселився?
Таку ж відповідь на питання дали б їй і двері, бо табір так само чув її. Він заворожено зирив на маленьке блискуче чудо, що дзижчало і прудко бігло по дерев'яній підлозі. З десяток русявих, чорних, рудих, білявих, стрижених ножницями "під барана", довговолосих, йоржистих і гладковолосих хлопчачих голів з іскрою в очах вели його очима. Мабуть, воно могло б рухатись і від тої дитячої енергетики. Ромчикові однолітки, трохи менші, трохи старші, лежать, сидять попід стінами, на підлозі. Із запилюженими босими ногами, у рваних, латаних штанцях, колінами світять. (Неймовірно! Тепер то крик моди!) Шлейка через плече тримає їх у п'ятилітнього Демчишина Матвія або Мотьки. У довгій, за коліна, полотняній сорочці сидить чотирирічний Коля, Коляно, за ним рижий Чіп, далі високий довгошиїй Гусак, Клепа...
Господар і всевладець табору, звісно, Льовчик. Він сидить біля стола, на низенькому ослінчику, накручує ключиком машинку, опускає на долівку. Вона пружно бере розгін, але вже з середини кімнати стомлюється і впирається у поріг. З підлоги негайно зриваються один чи два глядачі, щоб піднести її власнику. Вельможно почувається він: кого хочу, того ощасливлю. На благальні погляди, зрештою, дає комусь. Мотька тричі простягав замурзані руки, аж заплакав, коли Льовчик відмовив. Ромчику щастя усміхнулось двічі. Та перш, аніж опустити, він оглянув низ.
— Що ти там видивляєшся? — невдоволено викрикнув Льовчик.
— Та нічого, — ніби знехотя відповів Ромчик.
Кривив душею, бо таки недобре задумав. Але ж того ніхто не знатиме. Він тільки відігне на животі машинки малесенькі бляшані язички, які тримають її днище. Бо ж там той дивний мотор, який не гуде, не чмихає, але якось тягне її. Спокусливий юд так штовхав його до гріха, що він не спав майже усю ніч, аби не прогавити досвіток, коли сон у людей найкріпший.
Потихеньку зсунув із себе рядно, зіслизнув на підлогу. Навшпиньки, тихо, мов кіт, підкрався до лави, на якій сопів Льовчик. Добре, що він обличчям до стіни, а те чудо навіть виглядає з-під подушки. Серденько Ромчика строчить так, що може розбудити Льовчика! Він тут же скочить, схопить Ромчика за руку, закричить, почне битись. Та все вийшло добре.
Вранішня прохолода, тиша освіжили розпашіле тіло і голову. Ромчик усівся за хатою на пеньок, ножиком почав відколупувати бляшані язички. Прибіг і Сянько, якого він посвятив у таїну. Навіть не дихали — чекали, коли відчиниться черево машини, і вони побачать щось незвичайне. Ромчик відігнув останній, шостий язичок. І в ту ж мить дно машинки пружно відскочило, щось дзенькнуло! Зсередини вискочила кругла сталева пружина. Водночас з бічного вікна почувся дитячий крик. Ромчик сіпнувся, мов риба в саку. В одній руці бездумно крутив панцир машини, у другій — кишеньковий ножик. Лиш очі бігали, шукаючи невідь-чого, доки не вперлись у високу фігуру, яка випливла з-за рогу хати. Дядько Василь поквапом, немов цибатий журавель, дибав до збитошників. За ним дріботіла тітка.
— Тікаймо! — сіпнув Романа Сянько. — Бити буде...
Роман — ні руху, то ж Сянько не хоче зрадити друга. Обидва поникливо і приречено пасуть землю очими, чекають насупленого, мов осіння хмара, суддю, якого обігнав зареваний, засльозений Льовчик. Він підбіг до Ромчика, рвонув з його рук шкаралупу машини, глянув на неї і ще кріпше заверещав, замахнувся, щоб вдарити. Дядько Василь відсторонив його, взяв кузовець з пружиною, підняв днище.
— Глянь, що твій професор зробив, — і на широкій долоні простягнув деталі перед тіткою і Романовою матір'ю, яка витирала сльози.
— Злодій! Злодій! Він украв мою машину! — кричав плаксун.
Мабуть, ця, найтяжча на селі образа, так вколола Ромчика, що він отямився. Хмуро зиркнув на суд.
— Я не крав. Хотів глянути що там всередині і покласти назад.
— Бреше! Украв! Украв! — кричав Льовчик.
Найважче було від материнських докорів. Не колючих, образливих, навіть ласкавих, однак вразливіших.
— Синку, нащо ж ти знеславив так себе і мене? То твоя дяка за гостинці?
У Ромчика самохіть поповзли сльози.
Як би то не було, а теплий клімат у оселі Бортників похолоднішав, хоч тітка Луцька намагалась його підігріти, розраджувала: "Діти є діти. Почубляться — помиряться". Та двоюрідні братики враз стали чужими. Дядько Василь вгамовував знервованого сина:
— Дома полагоджу твою машину.
— Не пролагодите, він поламав її! — кричав той і канючив: — Коли поїдемо додому?
Нарешті дядько не витримав:
— Завтра.
Мати ойкнула: так мало були, почала вибачатись перед тіткою і дядьком.
— Ромчику, — раптом звернулась вона. — Помирись з Льовчиком. Ви ж рідня. Перепроси його за шкоду.
О! Краще б мати вліпила йому запотиличника, або дядько Василь так заїхав йому своєю залізною п'ятірнею під зад, щоби від того він носом зорав землю! Йому стало боляче за матір, бо принижує себе і його перед гонористим і вередливим скупердяєм. Роман відвернув голову вбік і занімів. На цілий вечір.
Хмара літ вже відплила у невідь, Льовчик став Левом Васильовичем, мав не іграшкове чудо, а "Москвич", потім "Жигулі", "Мерседес", навідувався вряди-годи погостювати, заодно збадати у професора здоров'я машини. Розмови, балачки. Та лиш випливав той дитячий спомин, і душу Романа на мить огортав прохолодний сіверко. Еге ж: тілесні рани гояться швидко, душевні, буває, ятряться все життя.
.Голова тоді не забув, і вже на другий день реаніматору в касі видали майже стільки, як він заробляв за місяць. Третиною поділився з хлопцями: могорич є законом для премійованих. Голова колгоспу мав намір призначити його на вільну посаду інженера.
— Та ви що! — стали на дибки в управлінні сільського господарства. — Золота голова і руки? То ще не все. А диплом де?
І прислали молоденького, щойно після вузу. Без професорських консультацій він ще довго не міг обійтись.
Роман не став дипломованим спеціалістом, ні навіть маленьким начальничком. І не від лінощів. Один раз навіть Лілія про те натякнула.
— Розумієш, я якийсь недоумок, мабуть, — зізнався їй. — До керівного крісла в мене відраза. Там же треба чинити примус над людьми, чи й кривду, стелитись перед вищим за тебе. О! А ще ж, талан і здоров'я пити, знати кого, де і коли лизнути, лукавити... Ні, товар не для мене... Чи ти хочеш? — кинув Роман.
Ліля відчула, що несамохіть зробила йому боляче.
Романочку, будь тим, ким ти є. Я такого тебе полюбила.
Він ніжно гладив її пишне, каштанове волосся. Щось просилося, рвалося з його душі.
ПОЛОТНО ІСТОРІЇ ТЧУТЬ ЛЮДИ
Рвалося тоді з душ мільйонів громадян величезної імперії зла і неправди. Вона оздоровлювалась, просиналася від 72-літнього гіпнотичного сну. Бурхливу українську національну весну загнати назад у зиму не могло вже ніщо.
Незалежність! Інформаційні хвилі історичної правди накрили Україну. Відчинилися двері архівів, розкрилися папки спецхранів, озвались усіяні кістками українців неозорі сибірські простори, Колима, Кенгір, Соловки, Биківня, Катинь, відкрилися приховані братські могили невинноубієнних сорок першого, Дем'янові лази, тюрма на Лонцького, озвалися жахливими масштабами вбиті трьома штучними голодоморами українські села, заговорили живими голосами тисячі тих, хто якось вижив у концтаборах, катівнях, на спецпоселеннях і став повертатись з чужини на рідну землю, в уцілілих храмах забамкали дзвони.
В Україні не було жодної байдужої людини. Одних недавнє таємне шокувало, інші хитали головами — "Невже?". В багатьох вітровій правди видував ідеологічні памороки, недавні всевладники та їх прислуга, підспівувачі зіщулились, очікуючи на справедливу кару, ще інші, мов криголами, кликали людей спільно доламувати спорохнявілу буцегарню мільйонів.
Романа Бортника приголомшила ця лавина незнаного дотіль, адже то була зовсім інша держава, з новими політичними, національними орієнтирами, моральними, духовними цінностями. Він відчув себе якимсь приниженим, обкраденим владою.