Здається, що разом із ним відходила якась частина її самої. Частина її життя, найкращих його років. Й уже розуміла оту сердечну тривогу, уже читала послання свого серця: так, життя не буде більше таким, як до цього. Щось відійде знову. Війна змінить усе. В тому, що вона буде, не сумнівалася. Небо не малювало картини миру, як і не малювали миру її відчуття. Вони прийдуть, ті чужинські воїни, й вона побачить те, про що її вчили історії минулого. Всередині її єства розгоралася непримиренна буря, бо знала, що не зможе зустріти їх. Торкнулася рукою маленької склянки, яка висіла прив'язаною до пояса на її тілі, під тунікою. Звела очі до обрію. Там, десь далеко, здіймалися в небо темні стовпи диму: йдуть вони. Йдуть, руйнуючи все на своєму шляху.
Нічне світило завершувало свою четверту фазу, після чого настануть темні ночі до наступного молодика. Нандаї все гостріше відчувала біду, котра невблаганно шпилила зсередини. Останньої світлої ночі пішла додому, довго сиділа біля могил у внутрішньому дворику: батько хотів, щоб поховали його тут, біля дружини й доньки. Чи з'єднався з ними у царстві тіней?
Потім піднялася на їхню терасу. Навколо панувала така поглинальна тиша, як в отому сні, де побачила його постать. Він відходив у світлі ворота, які щільно зачинила за ним темрява. Що чекало його там? Куди вела та дорога? Бо не може світла дорога вести в підземелля... Нандаї згадувала їхні розмови і вечори на цій терасі, майже чула його розважливий, впевнений голос. Гнітюча туга оповила її. Небо тиснуло зверху густим і задушливим покривалом, важким подихом зі своїх бездонних глибин дмухало їй у лице. Зненацька завив чийсь собака, ще один відгукнувся у відповідь, до них під'єднувалися ще і ще. Уже не тиша, а голосистий хор пронизував до кісток нотами жаху та чогось невідворотного, незбагненного. Воно сунуло на місто, заповзаючи спочатку у душі тварин, щоб вирватися звідти мелодією холоду, відчаю й мороку.
Нандії затулила вуха, звиваючись на лежанці у клубочок, щільно-щільно заплющила очі, аж до болю, котрий різонув десь у глибині голови і спалахнув там яскравим світлом. Отак би й щезнути разом з останнім його променем...
Уже сіріло, як вона поверталася до храму. В повітрі знову висіла й била молотом по голові зловіща тиша. Цілий день віддавала необхідні розпорядження слугам і жрицям. Загорнула в міцний згорток тканини свої останні розрахунки й заклала його у велику мідну скриньку, оздоблену дорогоцінним камінням. Не важливо, в чиї руки потрапить скринька, важливо лише те, що у ній. Є речі, які повинні пережити її, пережити її місто, пережити навіть їхніх загарбників.
Темна ніч рясно встелила небесне полотно зорями, деякі з них виблискували й пульсували променями, мовби вени на її руці, інші горіли рівномірним, зібраним у густий пучок, світлом. Усі разом співали свою не чутну людським вухам пісню.
Нандаї не спала уже другу ніч, але не відчувала втоми. Не відчувала вже й туги, не мала страху чи відчаю. Небо доспівало свою пісню — і рішення було прийнято.
На ранок із високих стін міста охоронці побачили полчища ворожого війська. Загули горни й забили бубни. Майже як одна з їхніх вистав. Тільки цього разу боги будуть вимагати справжніх жертв.
Почалася довга й виснажлива облога.
Кожен наступ ворожого війська їхні воїни відбивали гідно. Та невдачі тільки посилювали хіть нападників, і ті вдалися до дивних маневрів. Ближче до зими створили штучну повідь, яка підмила стіни міста.
Вода, кров і сльози єдиним потоком текли вулицями, поглинаючи все на своєму шляху. За водою прийшов вогонь.
Горіло місто. Крики і плачі, благання пощади та прокльони, вереск і розбещений сміх чужинців звилися в єдиний клубок. Життя і смерть міцно трималися за руки й навіжено неслися вулицями міста. Нандаї стояла на найвищому рівні храму і знала, що уже не належить ні одному, ні другому. Вона давно йшла дорогою, яка дозволяла їй бути в тілі й бути одночасно за межами багатьох речей, які стосувалися життя. Вона побачила тінь смерті, втративши свою бабусю, й відчула її пекучий біль, коли відійшов батько. Що давало їй радість отут, серед людей? Це він, її Учитель, і вічне небо над головою. Що несло їй смуток? Це відсутність його і неможливість бачити небо. Що потрібно їй? Бути там, де обидві її пристрасті.
Засунула руку під туніку й розв'язала пляшечку, котра висіла на поясі. Ось вони, життя і смерть, в одному трунку. Тож чого все-таки вона позбудеться, випивши його, а чи що знайде?
Горіло в грудях. Вогнем охопило обличчя. Заплющила очі і звела голову догори. Ніжний вітерець торкнувся її шкіри, охолоджуючи запалене тіло. Почула важкі кроки і брязкання зброї. Це ворожі воїни підіймалися вгору. Але їм не досягнути її. Вона полетить вище. Все вище та вище, туди, де Енліль торкається крилами хмар. Туди, де танцює свій танок її прекрасна богиня. Розплющила очі й кинула поглядом униз. Там ріка всміхалася своєю вічною усмішкою. Не було ріці діла до всіх людських бід, які розпростерлися по обидва береги.
"Лечу до тебе, Вчителю, невловимим вітром понад Євфратом...", — прошепотіла й перехилила вміст продовгуватої пляшечки.
Смеркало... Світило закочувалося за великий округлий диск планети. Темрява помалу, але впевнено закрадалася в усі щілини. Огортала її плечі. Накривала голову зірковою вуаллю. Ті зірочки блищали на її волоссі діамантами, переливалися всіма кольорами веселки, котра пила воду з небесної ріки, у якій вона купалася. Хотів торкнутися рукою, але боявся порушити гармонію візерунків, котрі вимальовувались у просторі.
"Не думай про ту земну ріку, — мовила вона. — Та вода мала звести нас".
"Звісно, — відповів він, — але я виявився нікчемним другом...".
"Такими були обставини. Люди іноді не сильніші за них".
"Ти була прекрасною. Пам 'ятаю кожну рисочку твого тіла".
"Еге ж, — погодилася вона, — ти добре вивчив його".
"Я знав і кращі способи, — гірко посміхнувся. — І ти вже вибачила мені, я знаю".
"Не можна тримати образи самому на себе, бо що ти, що я — різниця не велика. А правила Гри належать нам".
"Нам належить більше, ніж просто правила. Нам належить Вибір".
"Ми ще тисячу разів зробимо хибний, — усміхнулася. — Зрештою, тоді ти зробив усе, що міг".
"Ялише хотів пізнати тебе й себе через тебе".
2
Кошлаті, брудно-сірі хмари нависли над містом. Вкривали його суцільною пеленою, мов дахом, готувалися будь-якої миті залити водою. Такими ж сірими та брудними, невтішними, подекуди навіть зловіщими тягнулися уздовж вузьких вуличок стіни будівель міста. З тих темних коробочок витікали на вулиці тонкими цівками нечистоти їхніх мешканців. Свіжий вітерець, який необачно забіг до цього смердючого й сумного людського поселення, вдарив в лице високій жінці, яка швидко крокувала вулицею, обминаючи бруд, гнилі овочі і свиней. Вона підвела голову і на повні груди втягнула свіже повітря. Каптур ледь посунувся з її чола, відкриваючи світу вродливе біле обличчя й пасмо золотавого волосся, котре вирвалося назовні неслухняним кучериком і лягло на її рум'яну щоку. Вона мала вже свої роки, які, одначе, не встигли чи й не захотіли забрати у неї красу і силу. Жінка прямувала до породіллі, яка жила на краю міста.
Повитухою була її мати, а також бабуся. Вона допомагала як одній, так і другій. Тож це ремесло стало для них родинним, як і все решта, що пов'язане з лікуванням. Росла Матильда в селі, ще малим дівчам ходила разом з бабусею по трави до лісу. Знала назви і властивості кожної рослини чи квітки, які росли в їхній місцевості. Сушили їх завжди на горищі або в темному кутку будинку. Хоча світла в їхніх помешканнях ніколи не було достатньо. Влітку це не турбувало Матильду, бо значну частину часу проводила на вулиці. Її обов'язком, окрім вивчення властивостей трав і заговорів, було випасання гусей, свиней та корови з телям, яка годувала всю родину молоком і сиром. Ох, як любила вона свіже парне молоко! Її дитинство в селі було набагато світлішим, аніж теперішнє життя у смороді міста. Але сюди вона пішла за своїм чоловіком, котрого вже нема. Вдова вона, а у вдови не найкраща доля на цьому світі. Та Матильда ніколи не була слабкою, тож уміла давати собі раду.
Нарешті звернула з довгої вузької вулиці і зайшла у ще тісніший провулок. Пройшла декілька метрів і зупинилася перед низькими дверима з дощок. Постукала. Їй відчинила темна, з поморщеним, виснаженим лицем і вицвілими, запалими очима стара. Матильда вступила до такої ж темної, сирої та затхлої діри, що ледве освічувалася скупим пломенем каганця. Зупинилася, на лежанці під стіною розгледіла породіллю. Бліде обличчя тої світилося в сутінках, очі заплющені, вуста зціплені. Мертва? Матильда кинулася до неї й ухопила за руку, ледь намацуючи пульс. Ні, тільки знепритомніла. Це недобрий знак, але вона буде боротись.
Тільки наступного ранку вийшла Матильда з темної комірчини, яка слугувала житлом трьом людям, а тепер прийняла у свої сирі й непривітні обійми ще й немовля. Слабке, немічне, воно таки прийшло у цей безрадісний світ. Не взяла плати, бо й не мали чим заплатити їй бідаки, та вона не вперше допомагає породіллям чи просто хворим за "спасибі". Цим людям нема звідки чекати допомоги, а Матильда має силу, здоров'я, такий-сякий статок, котрий залишився від чоловіка, тож не може відмовити. Не вміє, але й не хоче. Вона має знання, й ці знання призначені не для неї особисто, а призначені вони для всіх. Так її вчила бабуся. Бо яка користь із твоїх знань та здібностей, коли не застосовуєш їх, не віддаєш? А винагорода? Всім, хто віддає, завжди повертається, коли на те воля небес. І повертається тим, що віддав. Зрештою, коли з її допомогою люди ставали на ноги, а жінки народжували дітей, — це уже була неабияка нагорода.
Вночі таки пустилася злива. Гриміло так, що тряслися стіни будинку і, здавалося, двигтіла земля. Кістлява стара перестрашено молилася в кутку до розп'яття, а Матильда мовчки славила сили Природи, аби втихомирити й задобрити їх. І ця наука теж була бабусиною. Бабуся ніколи не вивчила нових молитов і не визнала новоявленого бога Церкви.
Злива тимчасово вимила вулиці міста, й можна було вільніше рухатися, але тільки там, де була викладена бруківка.