Миколай: хлопчик зі звичайної родини середнього достатку і менеджер аналогічного середнього рівня, який проживав своє життя доволі просто та усамітнено, лише іноді дозволяючи своїй душі поринути у глибини подорожей та фотографії, в той час як його новий добрий приятель Густаво походив не просто з заможного роду, а ще й міг похизуватися неабияким родоводом, що було не так вже й просто зустріти в наші дні.
Але незважаючи на всі подібні фактори, вони відчували душі один одного наче споріднені чимось більшим за загальні розуміння дружби. Це відчуття, особливо відчуття котре виникає поряд із майже незнайомою людиною, наука так і не виявилася в силах описати до кінця, а в принципі… в цьому і не було потреби, оскільки невже обов'язково потрібно чітке розуміння причини, у зв'язку із якою двоє молодих, палких, сердечно добрих парубка, із глибокими душевними переживаннями знайшли свого ближнього в цьому світі ще й, скоріше за все, лише на дуже короткий відрізом свого життєвого шляху.
Молодики провели в дружній компанії один одного, здавалося б, саму лише мить, але навіть не оглядаючись на подібне їм все ж таки було даровано небесами казкове відчуття такого щастя, яке деякі люди вибудовують протягом всього свого життя.
Ці дні, без жодного перебільшення можна було назвати незабутніми, але водночас цього самого ранку, відчуваючи наслідки зайвих випитих вчора келихів, Миколаю було не так вже й просто пригадати всю пережиту різнобарвність.
Хлопець трохи підвівся з ліжка та влаштувався на його краю. В нього пішло кілька секунд на те, що зібрати до купи хоча б краплю тих думок, які зараз вітали в його голові, наче нестримний вітер в осінню пору. Очі не бажали слухатись, власне як майже і вся рештка організму, котрий, здалося, почав попросту існувати сам по собі без відома його безпосереднього господаря.
Трохи озирнувшись навколо він пригадав, що знаходиться на верхньому поверсі квартири Густаво, в одній з найрозкішніших кімнат будинку, яку хлопцю великодушно виділив його шановний друг.
Сама кімната виглядала доволі оригінальною. Вона була влаштована за особливим, не дуже сучасним, але все ж таки дизайнерським баченням, яке тільки те й робило що милувало око, оскільки все було зроблено в наближенні до античності, якою Миколай захоплювався з самого дитинства і ось, в цей самий момент, він знаходився в серед усієї тутешньої чарівності, наче справжній римський сенатор.
Миколай був готовий заволати від вдячності Господу Богові та всім янголам охоронцям за те, що на тумбочці біля нього, настільки вчасно, лежала наполовину повна пляшечка із рідиною, котра ще й виявилася криштально чистою водою, яка попросту врятувала його грішну душу від лютої спраги.
Йому здалося, що ще ніколи за все своє існування він так жадібно і швидко не вбирав в себе це блаженне джерело життя, котре дозволило молодику хоч трошки освіжитися.
— Buenos dias, mi dulce. – Промовив ніжний дівочий голос, що лунав з іншого боку ліжка, але якоюсь трохи незвичною для нього іспанською.
Плавно повернувши свою голову назад із чималою нотою здивування, Миколай второпав, що опинився в доволі делікатній ситуації, оскільки цей самий ніжний голосочок належав настільки чарівній та, без зайвого перебільшення, казкової краси дівчині, яка лежала перед ним цілковито оголеною, що хлопець із трудом зміг стримати себе в руках.
— Hello… — Ледве не прошепотів Миколай. – Господи прости, не думав я, що колись опинюсь вранці у одному ліжку з дівчиною ім'я якої я, хоч вбий, не пригадаю. – Думав він про себе.
— Класна в тебе квартира, Майкл. – Роздивляючись навколо промовила вона. – Багато йде на оренду чи такий крутий фотограф як ти на це уваги не звертає? – Із доволі розгубленою посмішкою запитала дівчина, по акценту якої він одразу ж зрозумів, що вона була ніяк інакше, як з величного "туманного Альбіону", а якщо точніше з Шотландії. Варто було пройти ще парі секунд, як він одразу ж пригадав факт того, що насолоду його очей звали Лілі, яка була родом з мальовничого містечка Абойн, котре розташовувалося відносно недалеко від королівського замку Balmoral.
— Це… — Він трохи роздумував над своєю відповіддю і все ж таки вирішив не кривити душею та викласти чисту правду такою, якою вона і була. – Це квартира мого друга, Густаво, я в нього в гостях.
— А, того твого приятеля з тоненькими вусами, він ще сподобався Ельзі?
— Хто така Ельза. – Подумав про себе Миколай, однак врешті-решт вирішив, що це не мало жодного значення. — Саме так.
— Зрозуміло… не знаю як в нього все інше, але передай йому що ліжко в цій кімнаті в нього просто відмінне. – Заграючи промовляла дівчина, не залишаючи хлопцеві жодних шансів.
— Обов'язково.
За своє коротке буття Миколай зміг доволі чітко прийти до розуміння ряду факторів і один з них чітко наголошував на тому, що в світі важко знайти когось більш заворожуючого за ініціативну, прекрасну і пристрасну діву.
Дівчата пішли ближче до обіднього часу, залишивши Густаво та Миколая самих, однак точно не самотніх. Життя, загалом, складається в рази ясніше коли ти знаєш, що поряд тебе є той, хто зможе підбадьорити в необхідну хвилину непростого існування і цим чародієм твого життя є ніхто інший як друг.
Вони обидва відчували легку втому після останніх днів і хотіли, в цю саму секунду, просто на просто відпочити від всього, навіть відпочити від відпочивання, настільки їх все притомило.
Лежачи на велетенському дивані, хлопці зі спокоєм на душі спостерігали за тим, як горів вогонь, нехай і не справжній, але все ж таки це був дотик до магії, якою нас нагородив всевишній… магії, яка була доступна всім, незалежно від положення чи суспільного становища, адже кожен в чиїх очах танцювали язики багаття – був справжнім королем.
За вікном почався дощ, з яким прийшла гроза. Вона не лякала їх, але і не притягувала до себе, однак і в цій грозі було щось більше за звичайне природнє явище. Хлопці поступово почали відчувати в собі, як нарощувався буревій емоцій, як набігали думки, з якими хотілося поділитися, але в той же самий час їм не обов'язково було спілкуватися про це, адже вони навіть і без цього були в силах зрозуміти один одного.
Густаво бажав висказати весь свій сором… сором за те, що він аж ніяк не був в силах змінити свій підхід до життя, як і саме життя. Він просто був блукачем між вільних душ, в той час як його власна душа знаходилась в полоні невідомих йому самому сил. Він палко бажав вирватися з клітки, котру власноруч і збудував, але не виходило… все ніяк не виходило зруйнувати жагу до самознищення.
В свою чергу Миколай більше не бажав думати. Все, чого він тільки хотів в дійсний момент – це просто бути самим собою.
— Дякую… дякую тобі, друже. – Тихо промовив він, не відводячи очей від вогню.
— Ні. – Ствердив Густаво.
— Чому?
— Бо це я маю тобі дякувати, брате.
Вони продовжували сидіти так зовсім не слідкуючи за часом, який все спливав і спливав, а вони все одно були самими собою: були фотографом та принцом, без королівства.
— Вчора вдалось зробити гарні кадри? – Запитав Густаво.
— Гадаю так, але камера на горі.
— Добре… потім подивимось. – Він трохи підвівся та налив собі криштально чистої водички, яку, на диво для самого себе, ковтав із важкістю.
— Добре посиділи. – Душевно промовив Миколай.
— Краще за всіх. – Підтвердив Густаво. – Але це не так вже й важливо.
— Що ти маєш на увазі?
— Знаєш, я за своє життя був то тут, то там. Був із одними і з іншими. Смакував все, але водночас так нічого і не відчув. Гадаю життя полягає не в тому, куди тебе занесе та як ти будеш смакувати все дароване цим самим життям, а в умінні розуміти те, що ти дійсно бажаєш відчувати. Розумієш?
— Хочеш сказати, ти опинився в полоні у того, що не може тебе відпустити?
— Саме так, друже. Адже тільки зараз я розумію, що справді хочу відчути в дійсний момент.
— І що саме?
— Море… море чи океан. Відчути присмак, як колись у дитинстві.
— Чудово. Наскільки мені відомо він тут не так вже й далеко.
— Але не цього океану, він… він мене відштовхує… він мені не рідний… він чужий. Я… я хочу на Барбадос.
— На Барбадос? – Із здивування перепитав Миколай.
— Так. Саме туди. – Ледь не шепотом говорив Густаво. – В нас там є невеличкий будиночок. Я там вже давно не бував, але там завжди було добре. Мама сильно любило цей дім, в якійсь мірі навіть більше за той палац в якому ми мешкали і не тому що він був якимось розкішним чи старовинним, ні… він просто стоїть в наймальовничішому місці на всьому білому світі. Варто вийти на пляж, закрити очі і дати вітру можливість тебе приголубити, як все стає віддаленим, все обіймає свою рівновагу, а варто розплющити очі і ти побачиш… побачиш те, що без сумніву закладав Господь у саме розуміння спокою.
— Впевнений там дуже гарно, Густаво.
— Ні. Гарно – це коли ти виходиш на свій балкон і бачиш велич міста, смакуєш його краєвиди, дивишся на людей, які поспішають по своїх справах або ж просто блукають своєю дорогою, а це не є гарним – це є казковим, якщо не самої казкою…
Несподівано Миколай помітив, як по щоці Густаво почала текти сльоза. Він навіть не міг подумати, що його мужній Compadre настільки розчулиться від власних же думок, але після його наступної фрази, молодий фотограф відчув легке збентеження.
— Якби там не було. – Сказав Густаво стерши сльози зі свого обличчя. – Я візьму нам білети на вечірній рейс, в ранці вже будемо там. Ти колись літав першим класом?
— Ні, ніколи і… стривай. Густаво, що ти робиш? – Миколай, здавалося, ще ніколи не був настільки спантеличений в своєму житті.
— Відправляюся туди, куди мене кличе серце, друже і бажаю щоб ти зіставив мені компанію в цій подорожі.
— Послухай, давай не будемо поспішати. Ти ж сам казав, що твоя родина не захваті коли ти взагалі відправляєшся за межі Буенос-Айресу, а це не просто подорож – це справжня втеча.
— Так і це ще більше підігріває мій дух.
— Я тебе прошу, подумай ще раз, а краще кілька десятків разів стосовно того, що ти збираєшся зробити!
— Я все обдумав і вже забронював нам шикарні місця, подивись. – Показав він Миколаю свій телефон, де було чітко видно факт того, що о дев'ятій годині вечора на них обох чекав більш ніж комфортабельний переліт до центральної частини континенту.
— Господи, що ж це за ранок такий.
— Кращий ранок у світі.
— Можливо, але тут як подивитись.