Гаша зрідка виїжджала на роботу по лісництву, якраз настала невелика перерва, поки дороги висушить-схватить морозцем. Вечорами сиділи в хаті під вікном, слухали, як щось тихо шепоче осінній ліс, як шумовить дощ, споглядали, як виглядає між голими віттями дерев місяць і розповідали про себе: все те, що пережили окремо до їхньої зустрічі. Немов хотіли вплести це окреме в якесь єдине плетиво, створити єдину книгу зі сторінок їхнього життя. Раділи, коли виявлялося, що в минулому робили одне й теж, стикалися зі схожими життєвими обставинами чи людьми.
Якоїсь ночі в димарі сильно гоготів-завивав вітер, натужно скрипіла зламана літньою бурею товста гілка осики, що росла неподалік хати. Зранку прокинулися з першим снігом, який, правда, довго не затримався – розтанув десь до обіду, однак через день запорошило по-справжньому, по-зимовому, калюжі схватило першим морозцем. Ліс побілів, ялини вдягнулись у пишні шуби-наряди.
Гаша запрягла Шнєрка у сани й поїхала в село, попередила Віталія, що має затриматися там на кілька днів, а потім ще з'їздить у Ковель, в лісництво – справ багатенько накопилося, зарплату потрібно отримати, яка вже давно чекала, звіти поздавати, і всяке таке. Так що не менше тижня мала бути відсутня.
Без Гаші Віталій Петрович вже через кілька днів заскнів. Мовби назад відкотився в той час, коли прибув сюди, до лісу. Стало чомусь так тоскно, що не хотілося на білий світ дивитися, знову відчув одинокість, незахищеність. Тинявся цілий день, не знав чим зайнятися, робота до рук не йшла. Гаша чомусь затримувалась і в голову Віталія лізли різні хмурі думки. "Може шось трапилось, може захворіла, може бандити на неї якось вийшли... А може в селі вирішила залишитись, надоїло в лісі жити без всяких зручностей… Може не так вона й дорожить мною, як здавалося, може я так собі придумав про наше єднання, може когось іншого зустріла й більше не повернеться…". Тут же сам собі заперечував: "Як я можу таке думати про Гашу, як допускати таку думку, хіба ж я не бачив, не відчував, як вона до мене потягнулася з душею, з відкритою майже дитячою простою душею, яких пошукати, яких навряд чи ше коли-небудь прийдеться зустріти. Скільки разів пересвідчувався в її щирості, відкритості, простоті. Ні Гаші треба вірити! Шось таки в неї трапилось".
На зміну думкам про Гашу полізли думки про Ковель, про міський комфорт, про теплу квартиру, гарячу воду, електричну бритву, одеколон, зручний костюм, нову сорочку, модну краватку, про колег по роботі, поважне ставлення клієнтів, веселі застілля з друзями. Захотілося пройтися вечірніми притихлими вулицями міста, подивитися на його вогні з вікон і ліхтарів, почути, як хтось перегукується, або сміється в дворі, посидіти ввечері за цікавою книжкою чи за телевізором, послухати платівку з улюбленою музикою. Згадав про Жанну – красиву, вишукано одягнену, довгоногу, з грайливою-запальною усмішкою.
Настрій від таких спогадів підупадав. Розумів: все це, начебто за якоюсь неприступною горою, немов у іншому житті, до якого немає більше доступу.
Віталій багатьма годинами ходив лісом, забуваючи навіть хоч раз на день поїсти. Якби не треба було годувати Гавчика, то, здається, не приходив би зовсім додому, ночував би в лісі, або звалився б десь під сосною, і віддався холодному непробудному сну, позбувся б раз і назавжди своїх проблем.
В цьому пригніченому стані Бріленчука застав дільничний. Приїхав на запряжених кіньми санях із дзвіночком, розпашілий-розчервонілий, мов червона тканина на його міліцейському кашкеті. Обдав свіжим перегаром, тютюном, вишкіреними зубами, руку потиснув, наче старому доброму приятелю:
– Здравія желаю, Віталію Петровичу! Як ся маєте?.. Шо нового тут у вас, вовки часом знов не завелися?
– Та ні, які вовки, ви ж усіх порозганяли.
– От і добре, нашо нам лишній клопіт?.. Нам бажано шоб все було тихо й спокійно, тоді начальство буде хвалити, ніхто претензій не буде заявляти.
– Згоден з вами.
– То й добре, шо згодні… А чого без настрою, похмурі якісь?.. Чи то мені так здається?
– Ай, шо вам сказати?.. Придавило трохи це самітнє життя… Ше й хазяйка цього дому кудись поділася, поїхала в село близько тижня назад, і ні слуху-ні духу… Переживаю: якби чого не сталося.
– Не переймайтеся, я на днях був у Ковелі, то ненароком її бачив. Жива ваша хазяйка, справи, мабуть, заїли, от і затрималась. Думаю, скоро повернеться.
– Хай би було по-вашому!
– Буде-буде, але в мене для вас новина, танцюйте! Знаєте, як в армії, коли лист з дому прийде – заставляють танцювати. Вважайте, шо прийшов вам лист з хорошою звісткою, я б на вашому місці танцював би.
– Кажіть, може й станцюю.
– Немає вже більше вашого кривдника, застрелили недавно Цигана, і вся братія його пустилася подалі від Ковеля. Нові господарі нібито стали на їхнє місце. Якісь розборки в них були, наче Цигана звинуватили в присвоєнні грошей із злодійської каси, чи шось подібне до цього, бо це ж тільки слухи. Та Циган точно пішов у останню путь, вже й поховали. Так шо можете сміливо повертатися, тепер вам нічого не загрожує. Все – відбули заслання! Танцюйте!
Віталій Петрович від цієї звістки закляк, наче йому снігу за шию зненацька вкинули, мову відібрало, дух забило, не знав що казати, що робити. Врешті-решт кинувся до міліціонера з обіймами, відірвав його од землі й почав кружляти, проте не втримав важке тіло дільничного і повалився з ним у сніг. Дільничний виборсався зі снігу й регочучи зауважив:
– Я ж просив танцювати, а не в сніг мене кидати! Майте на увазі: я при ісполнєнії!
Бріленчук оговтався й збиваючись заговорив до міліціонера:
– Ви-ви… не уявляєте… зовсім не уявляєте, шо тільки-но мені сказали… не на йоту не уявляєте… ви-ви мене оце зараз, отут… наче з рабства!
– Радий за вас!
– Це ж я тепер зможу повернутися?.. До колишнього життя?..
– А як інакше… зрозуміло, шо можете.
Віталій Петрович різко зірвався з місця й побіг у ліс, Гавчик за ним. Відбігши з кілометр, Бріленчук зупинився й почав кричати на все горло, валятися в снігу, нападати, на Гавчика – веселість-радість ішла-вилітала з грудей Віталія Петровича, немов лава з вулкана.
– Сво-о-о-бода! Сво-о-о-бода! Я ві-льн-и-ий! Ура, нарешті! Чуєте, дерева, чуєш ліс, чуєш мене Гавчику: я – вільний! Свобода!
Накричавшись-навеселившись, в повному сп'янінні від радості Бріленчук повернувся в лісове обійстя. На диво дільничний не поїхав, чекав на нього:
– Маю ше дешо вам сказати: якшо хочете до Ковеля, то завтра будуть мисливці їхати, можуть підвести. Моє начальство збирається на полювання, хочуть зайчика стрельнути. Та ви їх декого маєте знати, мали ж пересікатися по роботі. Після полювання підкинуть вас до Ковеля. Скучили ж, мабуть, за своїм?
– Є таке.
У Ковелі Бріленчук першим ділом пішов до себе на квартиру. Ключ зберігся у речах, що брав із собою, коли подався навтьоки. Відразу нагодився сусід, колись з ним на пиво разом вибиралися, в підкидного часом перекидалися. Сусід не повірив, що бачить живого Віталія Петровича, ледь до себе прийшов:
– А я вже думав – усе, не побачу тебе більше, тут такі слухи ходили про твої проблеми, навіть не знав: вірити чи не вірити. Пропав – і жодної звістки, хоч би якось повідомив, шо живий. Ми у домі вже й не гадали, шо повернешся. Недавно з ЖЕКу приходили, хотіли квартиру забирати, я ледь вговорив, аби почекали. Ну ти й даєш, сусіде!
Віталій Петрович довго ніжився у ванні, старанно поголився, одягнув приємний для тіла чистий одяг, сходив у магазин і накупував різних наїдків, пляшку дорогого коньяку, гроші прийшлось позичити в сусіда, у вітальні застелив стіл чистою скатертиною і наставив посуду. Засіли з сусідом відмічати повернення. Після першої чарки відчув таке полегшення, немов заново родився, чи зняв із себе залізні кайдани. Сусід розповідав міські новини, приглушено тараторив про щось телевізор, Бріленчук розслабився й заснув, сном вільної людини, легко всміхаючись. Сусід тихенько вийшов до себе й прикрив нечутно двері.
Місто прийняло Віталія Петровича спершу зі здивуванням, що живий і знайшовся, а потім із радісними привітаннями. Колеги по роботі влаштували невеликий бенкет, немов на іменини, з тортом, квітами, дорогим хмільним. Начальник, Сергій Борисович – завідуючий юридичною консультацією, за сумісництвом добрий приятель Бріленчука, пообіцяв зробити все, аби втрачене за часом місце роботи швидко повернулося, видав неотриману зарплату, яка чекала ще з тої пори, коли Віталій Петрович покинув роботу. Тепер буде чим борг віддати сусіду. Працівники навперейми пропонували свою допомогу. Віталію Петровичу було дуже приємно: що не забули, що пам'ятають, шанують-поважають. Все, що було з ним на протязі останнього року, тепер сприймалося неначе сон, неначе все відбулося не з ним, а з кимось чужим, ніби в якомусь кіно.
Віталій Петрович розкошував. Після лісу місто видалось таким зручним, таким легким для життя, що хотілося весь час співати. Так, щоб співати, то не пробував, але постійно мугикав, або насвистував якусь веселу мелодію.
Через два дні перебування в Ковелі Бріленчука взяла цікавість: як там Жанка, що вона, де вона, з ким вона?.. Вирішив сходити у вокзальний ресторан, хоч у пів ока глянути. Піддивлявся не видаючи себе, зайшов крадькома, коли в ресторані розійшлася-завертілася гулянка, гості вдарилися до танцю, хтось вийшов на перекур. Було легко бути непомітним. Жанка не змінилася, здається, навіть похорошіла, обдавала купленою посмішкою клієнтів, бігала між столами, несучи замовлення, злегка відповідала на залицяння чоловіків. Після закриття ресторану додому поїхала не на таксі. Підскочив голубий "Жигуль", відкрилися зазивно дверцята, водій потягнувся з поцілунком. Жанна йому відповіла-пригорнулася. Сумніву не було – Жанка знайшла собі нового кавалера. Бріленчук трохи засмутився, наче у нього вкрали придбану власність, однак, потім зловив себе на мислі, що якоїсь сильної втрати не відчуває, немовби й чекав на таке.
Завідуючий юридичною консультацією по дружбі здумав виручити Віталія Петровича, дати підзаробити, знав, що гроші Бріленчуку зараз вкрай потрібні.
– Пропоную тобі невеличкою справою зайнятися, будеш непоганий зарібок мати, вистачить на перших порах матеріальні потреби закрити.