Ні про що не жалкую.
...За всіма критеріями я таки людина щаслива. Не лише тому, що не загинув, повернувся з пекла, маю більш-менш цілі руки й ноги, дивом віднайшов сім'ю, а ще й через цю збережену родову спадщину. Часом на очі мені трапляються покинуті людські житла, вкрай занедбані, часом напівзруйновані. Я дивлюсь на них, уявляю, що те ж саме могло статися й дідовою хатою і тоді... Тоді все в мене складалось би зовсім по-іншому – незрівнянно важче фізично й морально, в рази довше по часу й куди витратніше по коштах. Тим, що так не сталось, я завдячую, знову ж таки, своєму родові. Спасибі дідові та батьку, які залишились на родовому прізвищі, не стали Саганьовими чи Саганіними, бо й моє життя склалося би тоді інакше, спасибі їм і за ті літні місяці, котрі ми з братом провели тут, в зеленому світі Клевені – ми ніколи не стали би такими, які є нині. Спасибі невструйлу Хорхе, як мінімум за те, що на відміну від мене, брат не відмовився від дідової спадщини й щороку докладав немало винахідливості та наполегливості, аби її зберегти: виходить, в його душі ця хата мала значно вищу цінність, ніж в моїй. Проте станом на сьогодні в мене до свого родового гнізда найтепліші відчуття, хата мені стала дорожча, ніж втрачена власна квартира в Харкові – і через спогади, і через пам'ять роду, і через подарунки предків, і, звісно, через власну працю над її оновленням...
Хочеш не хочеш, а я порівнюю нашу, тобто, дідову хату з тією, що придбали Махновські. Та людина, що продала їм хату, народилася в Городі, тут зростала, можливо, навіть у ті ж часи, коли й ми з Жоріком літували в діда з бабою, але пієтету до місця свого народження та дитинства вона не зберегла, отже і спадщина виявилась їй непотрібною, та й цінністю не вважалась, бо нею не береглася й продана була майже без торгу, аби тільки здихатись. Що залишилось в пам'яті тієї людини, які згадки дитинства? Обірвавши зв'язок з місцем, де виросла, навряд чи вона матиме стабільне почуття щастя, або хоча би уявний острівець безпеки і вже ж точно ні – родинного гнізда, куди можна відповзти, щоб зализати нанесені життям рани. Вже хто-хто, а я тепер знаю точно, бо пережив, сповна відчув усе це на собі. Мав би статки – не пожалів би грошей, обов'язково розвісив скрізь, по всіх далеких і близьких наших провінціях одне-єдине гасло: "Бережіть родинні гнізда – головне своє багатство!"
...Як змінився світ! Планета нині здається такою маленькою – не лише через можливість облетіти її літаком за якихось дві доби, тоді, як півтора століття назад цей маршрут долався за вісімдесят діб та й то лише у фантастичному романі Жуля Верна. Інтернет зменшив Землю до розмірів, осяжних звичайному людському оку і ми тепер цікавимось подіями в далеких від нас країнах не менше, ніж тим, що відбувається у власній, за дві-три сотні кілометрів, бо, виявляється, навіть події десь у чорта на рогах можуть безпосередньо впливати на твоє щоденне життя. Двадцять восьмого грудня в Тегерані почалися великі протести й ти вже міркуєш як це може вплинути на хід війни, бо друг твого ворога і твій ворог також, бісові його шахеди щоночі літають над нашими головами й саме вони занурюють у темряву твій навколишній світ. Відтак, якщо режим аятол впаде, то й нам, дивися, легше стане, а кацапам, відповідно, важче.
Коли світла довго немає, а від подій реальності всередині мене зростає рівень тривожності, я дістаю зі сховку зброю і починаю розбирати та чистити грізні чоловічі цяцьки: це неабияк заспокоює. Як на мене, в наш час це найліпша медитація, особливо, коли в руках знаходиться наган – досконала машинка вбивства, майже така ж легендарна, як і кольт, що всупереч богові врівняв колись американських чоловіків. Звук тріскачки барабана заспокоює, мов дитину мамина колискова. Ти роздивляєшся сталеве диво бельгійської інженерної думки, що тьм'яно зблискує у світлі смартфонового ліхтарика й раз по раз дивуєшся генієві людського розуму, що спромігся в ці вісімсот грамів сталі втиснути таку кількість інженерних рішень. Ось зводиш великим пальцем курок і одночасно казенник провертає барабан з набоями точно на одну сьому оберта, при цьому ще й посуває його вперед, ви́точка в каморі барабана насувається на виступ люфи, охоплюючи її ззовні, гільза набою з утопленою кулею і упорною юбкою входить всередину люфи й це забезпечує подвійну обтурацію порохових газів – така інженерна простота й надійність суто механічних рішень нині вже забута людством, принаймні, так мені здається. Ще одна така ж маленька штукенція, як і казенник – повзун, утримує незведений курок з бойком на безпечній відстані від капсуля набою і слугує запобіжником від випадкового пострілу, але варто звести великим пальцем курок, як повзун опускається вниз, вивільняючи шлях для бойка. Потрібно спорядити набоями барабан чи вийняти з нього відстріляні гільзи – на правому боці рамки револьвера є підпружинений важіль, що зветься дверцятами барабана: опускаєш його вниз і отримуєш доступ до камор, а закріплений під люфою маленький шомпол слугує не тільки для чищення зброї, але й для екстракції з камор барабану відстріляних гільз – потрібно лише трохи провернути вбік трубку, що той шомпол тримає. І всю цю злагоджену роботу красивого механізму, розміром менше, ніж аркуш формату А5, забезпечують лише п'ять пружин без жодної тобі електроніки. Сидиш, клацаєш, розбираєш, вкотре витираєш на деталях мастило, знову наносиш його – без потреби, винятково, як елемент гри, що заспокоює. Потім ховаєш чоловічу цяцьку до дідової шафи з інструментом і відчуваєш спокій та упевненість у собі, своїх силах.
...З Юрком вийшло так, як я й передбачав. Загалом відзняли ми з ним матеріалу на тринадцять відео, але три дні назад Махновський після зйомки заявив мені, що йому все це набридло, оригінальних ідей у нього більше немає, а якщо і є якісь, то в їх реалізацію потрібно серйозно вкладатися грішми, до чого він зовсім не готовий. І що в цей мій задум не вірить, і що доробляє вже якийсь унікальний токарний верстат по дереву, бо хоче серйозно, по-справжньому зайнятися токарними роботами, тому виходить з проєкту, а щоб я не ображався, всю ютьюбівську монетизацію від відео можу забирати собі. Говорив він довго, відчувалося, що не раз обмірковував свої аргументи, але я вислухав його мовчки й знизав плечима:
– Це твоє рішення. Примусити тебе його змінити я не можу, то й не буду.
Він явно лишився розчарованим: точно очікував протилежного, моїх вмовлянь, але й мені не хотілося мати партнера, бізнес із яким весь час триматиметься на волосині. Канал на Ютьюбі я запустив одразу ж після дня народження і навіть виклав перші п'ять відео, решта ще в роботі. Вирішив не здаватися й принаймні спробувати, аби зрозуміти чи варто взагалі займатися чимось подібним. Боюся зурочити, але перші результати надихають.
...У нас вже більше тижня справжня зима: з легким удень морозцем, з помірним сніжком, з холодними, під двадцять градусів морозу, й темними ночами, часто без світла – саме через шахеди. Сніжить майже щодня. Ніколи б раніше не подумав, що чистити від снігу стежки в дворі й поза ним буде мені за розвагу. Виявилося ж, що це до біса приємна річ, щось подібне до легкої вранішньої розминки, бо за всілякими невідкладними потребами нового господарства велотренажера ми з Алісою так і не придбали. Планували, що купимо на Новий рік у якості обопільного подарунку, аж тут, щойно після мого дня народження взялися обирати доступну нам за ціною модель, втрутився незримий дух Клевені й поламав усі наші плани.
Тепер лишається тільки зі скептичною усмішкою пригадувати перші тижні свого буття на цій землі, коли здавалося, що я, тим більше – ми з Алісою, маємо достатньо сили волі й характеру, аби жити тут за власними правилами та вподобаннями. Наївні! Ні, якби ми були відлюдькуватими, як Махновські, якби я не вважав себе тут майже своїм, якби не рідство, хай і далеке, з Уляною Петрівною, якби не столітні традиції дворового добросусідства з Гармашами та Яновськими, якби не давня дружба з Сашком Бальбо, якби не юнацька лавсторі з Раєю-Раєчкою, якби не спільні могили на кладовищі, якби не спільний стіл цілого кутка не де-небудь, а саме біля нашого двору, якби не пам'ять твого роду, за якою вся Клевеня належить саме йому, тобто, тобі, якби не...
Одним словом, ми з Алісою ще жили враженнями від мого дня народження, коли вона сказала мені під час вечері в понеділок:
– Сьогодні робила манікюр Вірі Гармаш, так та цікавилась, як ми збираємося Різдво святкувати і чи не заперечуватимемо, якщо вона зі своєю малечею принесе нам якусь вечерю, бо ті прочули в дитсадку, що хрещеники на Свят-вечір ходять в гості до хрещених батьків, а їхні куми тепер десь на Волині. Дуже просила виручити, бо діти плачуть отакими сльозами. Сказати, що ми Різдво ніколи не святкували, мені сміливості не вистачило. Розкажіть мені щось про Різдво, пане історику.
– Таке просиш, ніби я не з тобою всі ці роки прожив. Знаю лише, що готують дванадцять страв і снопа-дідуха ставлять.
– Так це всі знають... Тільки ж я не Люда Бальбо, дванадцять страв не здолаю: день лишився.
– А ти зателефонуй Ларисі Семенівні – теж твоя клієнтка. Гадаю, вона надасть вичерпну консультацію.
Як з'ясувалося з консультації Лариси Семенівни, деякі хитруни канон у дванадцять страв навчилися обходити невимушено легко: якщо налисники з трьома начинками, то це вже і страви три, а коли ще й нарізку з магазинного м'ясного асорті поставити на стіл за цим же принципом, тобто, ковбасу окремішно, а шинку окремішно, то й канону дотриматись буде загалом не важко, чим, власне, моя господиня й скористалася. Лишалася ще проблема з подарунками нашим "хрещеникам", бо, як запевнила Лариса Семенівна, це невід'ємна складова Свят-вечірнього ритуалу, але тут вже допомогла консультація Бальбів.
– Тепер грішми дають, – сказав Сашко, – а розмір од віку хрещеників залежить: від п'яти сотень до тисячі, а хто багатший, дак і більше.
Грошей в нашій сімейній касі лишалося негусто, а попереду ще й Новий рік нависав зі своїм запланованим прийомом гостей, тому, дещо дратуючись через непередбачувану обставину, ми таки виділили на ритуал для двох новоявлених малих родичів дві п'ятисотки.