І моліть Господа, щоб підполковник не доповів про своє розчарування нашому патронові.
— Ім'я якого ви, звичайно ж, назвати відмовляєтеся.
— Не назвав би, навіть якби й знав, я ж не божевільний. Але, на щастя, воно мені не відоме. Тільки Глотову.
Ігуда пройшовся кімнатою, знічев'я зазирнув до секретера, до шафи, в якій висіло двійко запраних, безколірних уже халатів...
— Зрозуміло, що йдеться про якогось занадто високого чина, — проказав.
— Неминуче настане день, якого вам відкриється все те, що нам дозволено буде відкрити. Судячи з усього, чекати доведеться не так вже й довго. Відтак не втрачайте часу, загартовуйтеся під постулатами і гаслами "Кодексу гладіатора". Як там у вас мовиться? "Годі сумирно терпіти імперські амбіції та прояви сепаратизму і диверсії з боку ворогів України! Випад — на випад, удар — на удар, ненависть і презирство — у відповідь на будь-який прояв неповаги. З люттю і ненавистю, без пощади і терміну давності!..". Може, й не дослівно, проте.
— Не сумнівайтеся, — здивовано підтвердив Команданте. — Дослівно. І навіть без "майже".
— Отже, це таки ваші слова?
— Та й джерело інформації те ж саме.
— Зауважу, що для відомого нам обом "джерела" саме постулати цього, вами витвореного, "Кодексу гладіатора" залишаються найбільшим стимулом і для того, щоб підтримувати і вас, і для налагодження взаємин. Ви вже, мабуть, переконалися, що Євгенії фон Гретцкі взагалі імпонують чоловіки тверді, вольові і цілеспрямовані.
— Схоже, що я не настільки добре пізнав її характер, як вона — мій.
— Усе залежить від кола інтересів і здатності аналізувати. А ще слід пам'ятати, що баронеса — з тих вольових і, здебільшого, рокових жінок, які не тільки гідні славетних чоловіків, але й здатні возводити їх на п'єдестали. Возводити і возвеличувати. І що дивно. їм імпонує сам процес возведення. Уловлюєте, про що я?
— Натякаєте, що Євгенія невдало обрала об'єкт для возвеличення?
— Побоююсь, щоб фон Гретцкі не переконалася в цьому. Причому без нашої допомоги, сама і ненароком. Відтак раджу не лише бути моїм союзником, але й дослухатися до моїх порад. Це в ваших інтересах.
— Союзником у всьому, що стосується взаємин з Глотовим і вашими кураторами, а в деяких питаннях — і стосунків із баронесою, — одразу ж окреслив коло їх союзницьких взаємин Ігуда
— Поки що вона настроєна оптимістично. Вважає, що ви всього лиш дезорієнтовані перебігом подій перших років незалежності, розгублені і таке інше. Тобто Євгенія усе ще має певні плани щодо вас, Ігудо.
— Дивно, що зі мною особисто вона так жодного разу про ці плани й не поговорила.
— Ще говоритиме, всьому свій час. Тим паче що реалізовувати свої плани вона здатна, тільки узгоджуючи їх із нашими. Які, в свою чергу, остаточно проясняться лише після переговорів з вами, команданте.
— То в чому проблема? Починаймо.
Щедренко артистично зобразив щось подібне до реверансу і розвів руками.
— Якби я був одеситом, то сказав би: "Ш-шас! Беру розгон від Пе— ресипського моста до м'ясокомбінату". В тім-то й річ. Коли б доля цієї операції залежала тільки від мене, все виглядало б по-іншому. Та й сценарій її, а, можливо, і дійові особи — теж були б іншими.
— Навіть дійові особи? Це вже принципово.
Капітан зрозумів, що вийшов за межі відведеної йому ролі і занадто загострив ситуацію.
— Одначе все це так, гіпотетично... А слід пам'ятати, що Євгенія керується тим самим інстинктом, і тими ж принципами, що й тренери, як вміють і прагнуть реалізовуватися в своїх амбітних учнях. Зважте, не лише в здібних, але й в амбітних, наш Незламний Команданте, який невчасно забув, що "незламний" і що він усе ще. "команданте".
37
Авгура з'являється на галявині біля хутора з тонким довгим стовбуром сосни на плечі, крона якої тягнеться по землі. Опліч нього, з уламком сухої гілки в руці, стомлено крокує Марія.
Після чергового походу за дровами, вони піднімаються стежкою, що веде на вершини плато, на якому розкинулося обійстя Ярини Журбенко, і бачать, що Вічна Журба заповзято сапає грядку, проте кошика, в якому стара завжди — спало воно чи не спало — виносила дитинча на повітря, біля неї не було.
Відчувши щось недобре, Марія пожбурює гілку під стіну повітки— дроварні і поспішає до хати.
— Ірод! Де Ірод?! — вже за хвильку вискакує звідти. — У хаті його немає! — кидається вона до Вічної Журби, щоб ухопити її за плече. — Де моя дитина?!
Стара суворо і безжально дивиться їй у вічі.
— Чому ви мовчите?! Ні в колисці, ні в кошику, ні взагалі в хаті його нема! Куди подівся мій син?
Стара все ще з сумом дивилася на неї і страдницьки мовчала. У ці хвилини вона здавалася Авгурі суворою і незворушною. Якою і повинна залишатися жінка, прозвана Вічною Журбою.
Марія відпустила її плече, відступила на крок і, затуливши руками скроні, запустила пальці у волосся... Вона все зрозуміла!
— Ви? — в жахові запитує вона. — Ви його?!. Насмілилися.
— Не я, бог милував, — так само суворо і незворушно відповіла Вічна Журба, і перевела погляд на двоголового лелеку — єдиного, що лишився у гнізді на клуні та й тепер голодно і приречено стукав обома потворними дзьобами.
— Хто ж тоді?! Хто?! Може, ти, Владе, щось знаєш? Я вийшла з хати першою. Спочатку подалася до річки, потім до лісу. Отже, ви лишались удвох. Невже встигли змовитись?
— Та не змовлялися ми, — розгублено запевнив її Авгура. — Я теж вийшов був із хати.
Одначе Марія вже не мала наміру вислуховувати його.
— Ви змовилися, змовилися! — все затятіше переконувала і солдата, і себе. — Що, а головне, навіщо ви приховуєте? Де моя дитина?!
Вічна Журба перевела погляд на зігнуту постать Владя.
Дві гілки, що з двох боків відходили від стовбура, якого він притягнув, нагадували хрестовину. І ніс його солдат, з такою мученицькою приреченістю на обличчі, наче хреста — на Голгофу.
Виявившись поруч із колодою, Марія шаленіючим поглядом зиркнула на сокиру, яка стирчала в ній, на солдата, і знову на сокиру. Витлумачивши мовчання Вічної Журби, як підтвердження її страшної здогадки, жінка вирвала сокиру з колоди і, тримаючи її обома руками, почала повільно підступатися до Авгури.
Ще кілька секунд Вічна Журба мовчки стежила за нею, ніби її зовсім не обходило, чим закінчиться ця драма. Та й Авгура, опустивши голову, теж чекав на розв'язку цієї сцени з покірністю приреченого. Збоку могло здатися, що він взагалі не бачив і не відчував загрози, і навіть не розумів, що тут відбувається.
— Стій! — нарешті владно зупинила свою квартирантку Вічна Журба, коли та вже опинилася за два кроки від солдата. — Не він це!
Все ще тримаючи сокиру піднятою біля плеча, Марія повільно озирнулася на стару. І погляд її видавася страшним. Це був погляд людини, яка остаточно зважилася на вбивство.
"А вона ж і справді могла б убити, — з якоюсь апатичною розсудливістю визнав Авгура. — Навіть дивно, що окрик господині хутірця зупинив її".
Перед вінчанням Варка попередила його, що час від часу Марія впадає в лють, у якесь дивовижне навіженство, причому відбувається це без будь-яких видимих причин. А цього разу причина в неї була.
— Та не він же, кажу тобі! — стояла на своєму стара. — Ченця Іла— ріона це гріх. Він узяв Ірода.
— Ченця?! — жахнулася Марія. — А ти бачила, як цей приблуда в сутані викрадає немовля, і не захистила його?! Бачила — і?..
— Та ж бачила, бачила... — покаянно мовила Вічна Журба. — Мабуть, чернець розуміє, що дитинча ти зачала від нього. Тільки ж не зізнається. Так само, як і ти.
— То Ірод є сином ченця Іларіона?! — миттєво реагує сержант, аж тепер скидаючи стовбур з плеча. — Он чому він з такою запеклістю відмовлявся хрестити його!
— Як ти про це дізналася, відьмо чорнобильська? — з люттю, і все ще з сокирою у руці, насувається Марія на господиню обійстя. Не звертаючи при цьому уваги на реакцію Владя. — А якщо вже пронюхала, то якого дідька?.. Хто тебе за язика тягнув?!
І хтозна, чим би закінчилася ця сутичка, якби солдат не кинувся до Марії та не вирвав з її руки сокиру.
38
Капітан відчинив холодильника, видобув звідти пляшку "Столичної", теж, мабуть, ще зі стратегічних запасів цього кадебіст-бункера, поставив на стіл двійко келишків і, відкривши банку паштету, вправно та швидко приготував по парі бутербродів.
— Далі таких ось "перекус-паштетів", у кулінарії я, чесно кажучи, так і не просунувся. Зате цілком можу обходитися лише бутербродами. А щодо цього бункера... Зважте, Ігудо, що далеко не кожному, хто потрапляє в поле нашого зору, щастить побувати тут, — проказав він, вчиняючи в такий спосіб своєрідну прелюдію до тосту. — Здебільшого вони днюють та ночують в інших, менш комфортабельних, "отелях із ненав'язливим сервісом".
— Вважайте, що вже оцінено, — запевнив Ігуда, піднімаючи наповнений капітаном келишок.