– Самій дивно: як я ще й досі кохаю такого зануду?! Але якщо навіть Махновський сьогодні не зміг зіпсувати мій настрій, то твої чіпляння тим більше не зіпсують.
– Тоді поділися, що ж зробило тебе дійсно щасливою?
– Сьогодні я остаточно повірила: ми можемо тут жити навіть з більшим комфортом, ніж у Харкові. І взагалі, тут, на Клевені, у нас із тобою є перспектива.
– Ти це серйозно?! – я навіть не приховую свого скепсису щодо зміни дружиною її поглядів.
– Не кепкуй. Я нарешті зрозуміла, що комфорт житла в наш час можна і тут підняти до рівня харківського. Навіть за бажання зробити його вищим. У Харкові, наприклад, про таку кухню я лише мовчки мріяла. Плюс у Харкові немає такого чистого повітря. Я вже не кажу про природу. Тишу і спокій. Супермаркета з таким асортиментом фруктів, ягід та овочів найпершої свіжості – прямо з грядки – просто не існує. Навіть уявити собі раніше не могла, що тут по факту незрівнянно вища якість життя – ти згоден? Робота, звісно, не та і цікавого кола спілкування дуже бракує – це очевидний мінус. Але й раніше я не по спеціальності працювала, тим більше, не за покликанням. Зарплата, певним чином, компенсувала нестачу тих потреб, але до прийнятного її рівня я йшла не один рік, ти знаєш, тож, маю надію, що й тепер щось зміниться на краще. Та й мої культурні запити двадцять другий рік змінив назавжди. І Подерв'янський правильно підмітив: треба не тільки брати, але колись і віддавати, ділитися отриманим. Як ти гадаєш, можливо, нам із Тосею теж варто спробувати замутити в Ютьюбі якийсь культурний проєкт?
"Ну нічого собі монолог. Що це з нею?"
– Не знаю. Особисто в мене з Махновським, боюся, нічого путнього не вийде. Прямо спинним мозком це відчуваю.
– Має ж бути якась причина?
– Ми з ним дуже різні, – я так і не розповів Алісі про Юркове дезертирство та й не збираюся це робити, бо... хтозна, як вона поставиться до цього факту, а я не хочу розчаровуватися ще і в ній. Ми часом слухаємо разом новини про війну, але практично ніколи їх не обговорюємо, бо свого часу я сам наклав на цю тему стовідсоткове табу: надто різне бачення і розуміння війни в тих, котрі були всередині неї і тих, які щось знають про це з новин. Тому, оминувши цю тему, веду мову далі, намагаючись говорити так само рівним голосом:
– Сьогодні мені здалося, що знайти в нашому віці нових друзів практично нереально. Тим більше в такій обмеженій спільноті, як Город. У вас із Тосею різниця в шістнадцять років, майже як і з Діаною. Та й смаки, здається, не зовсім співпадають, чи не так?
– Що таке справжні друзі? Чи були вони у нас взагалі? А якщо й були, то в іншому вимірі. Все змінилося: ми живемо в інакшому світі; в той, що був, вороття немає. Мене відсутність таких близьких подруг, які були в юності, не обтяжує. В Ужгороді я почувалася страшенно самотньою, за тодішніми моїми відчуттями життя закінчилось, лишалось існування без мети. А з тобою все змінилося. Зараз крім тебе й Діани мені ніхто не потрібен. Партнерство можливе, дружба по окремих інтересах теж, а чогось всеохопного я й не шукаю, не маю в такій дружбі потреби.
– Ну, а я відчуваю, що бізнес-партнерство, принаймні, довготривале й ґрунтовне, без справжньої дружби, коли повністю довіряєш партнерові, неможливе.
– Хлібе, я знудилась за драйвом, за справжнім ритмом, коли ти зранку в понеділок розкручуєш маховик справ й потім увесь тиждень, до вечора п'ятниці підтримуєш той ритм, щоб його й на вихідні вистачило і ще на новий тиждень лишилось, аби не з мертвої точки починати. Хоча, допускаю, це мені лише здається, що знудилась, і якщо я той драйв замучу́, то жалкуватиму за сьогоднішнім розміреним спокоєм.
– В тебе є вихід: підтримати мою ідею етнотуризму – там драйв буде лише пару днів на тиждень. Сама ж казала, що ми команда.
– Хіба ти від неї не відмовився?
– Чого б то я мав відмовлятися? Останній місяць майже всі мої думки були зосереджені на кухні, але бачення тієї ідеї як було, так і лишилось, я майже переконаний, що це абсолютно можливо.
– Майже?!
– Майже, це коли сам впряжусь, а коли на пару з тобою, то вийде гарантовано.
– Давай іще раз проговоримо цю тему.
– Ось лише в грубку підкину та бойлер увімкну й почнемо.
І вже через кілька хвилин ми з партнеркою, яка, бачте, почувається дійсно щасливою, повертаємось до обговорення моєї бізнес-ідеї. Що цікаво, зі щасливою людиною працюється конструктивніше, в мене навіть настрій поліпшується, бо від Аліси мовби якесь випромінювання йде. Хай це ще й не мозковий штурм, але вже схоже на командну роботу.
Ні, все ж таки, день народження в мене вийшов чудовий!
01.01.26 р.
Святки.
Важке покривало сну тане, мов сніг на сонці, тільки пелена дрімоти ще лишається. Й оскільки за вікном ледь-ледь починає сіріти, то я лежу на спині, закинувши руки за голову, відчуваю під лівим боком тепло Алісиного тіла й неспішно плину в потоці власної свідомості.
...Ну, ось він, Новий рік, – прийшов чітко по календарю: день в день, година в годину, секунда в секунду. Як сучасні фізики стверджують, і, звісно, Юрко Махновський разом із ними, часу не існує, а між тим людство ще бозна-коли вигадало собі забавку лічити неіснуюче і попри те, що часу нібито немає, затято продукує всілякі цяцьки, що ведуть облік кількості обертів земної та місячної куль у просторі, поділивши при цьому ті оберти на рівні проміжки часу аж до наносекунд включно, і що цікаво, самими ж тими фізиками, котрі час заперечують, і вигаданих. Мало нам тепер лічити неіснуюче, так ми ще й жалкуємо за втратами його, бо, бачте, взяли собі в голову, буцімто, є в нашому житті щось важливіше, ніж кількість скорочень серцевого м'яза чи вдихів-видихів легень. Конче нам потрібно, аби процеси дихання, кровотоку та метаболізму в організмі супроводжувались не відстороненим спогляданням навколишнього світу, а ще й наповненим по вінця змістом людського існування, що багатьом вбачається винятково у продукуванні чогось надзвичайно корисного для себе, хай воно часом і вкрай шкідливе для інших...
Відтак чимало з нас, ставши на якусь часову межу, перш за все, озираються назад із намаганням осягнути вже зроблене й оцінити чи достатньо було в ньому змісту. Ну що ж, хто я такий, аби порушувати цю звичку? За вісім місяців із гаком, схожим на обрубок хвоста спанієля, мені, точніше, нам з Алісою, цілком вдалося вмоститись на новому місці, облаштувавши доволі пристойне, як на мене, постійне житло. Не станься справжнього дива, коли в одну невловиму мить Аліса, скролячи стрічку Ютьюба, натрапила на канал Хорхе і впізнала того по світлині на заставці, й наше з нею життя потекло би двома зовсім іншими, набагато мілкішими руслами, не злившись в єдине повноводне...
Бо сумніваюся, що, живучи одинаком, став би влаштовувати такий ремонт; швидше за все, просто перебрався би жити в літню кухню і цілком був би задоволений якістю свого нового життя. З Раєю Сотниченко в нас теж навряд чи щось путяще вийшло, хіба що так і морочили б одне одному голову, час від часу сяк-так задовольняючи свої статеві потреби. Зате я вже ж точно став би деснянським рибалкою та постійним гостем родини Бальбів і Люда підгодовувала би мене своїми смаколиками, щоразу наділяючи мене додому щедрими підношеннями, бо жаліла би як холостяка. Можливо, я навіть завів би собі собаку, кота, курей чи перепілок – більше з тієї причини, аби сусідки не кололи мені очі риболовлею, тином та козами. Слабка насправді втіха. А незаміжнє городське жіноцтво кожного разу помічало би на базарі мої сумні погляди, якими я оцінював би добру його половину і якась власниця торгової ятки, проводжаючи мене поглядом, казала би подрузі:
– Я цього мущинку, може, і взяла б собі, на вигляд він шо треба, хай, правда, й трохи кривенький, дак тільки ж який од нього в хазяйстві вихлоп? Він же ж в наших ділах дуб дубом: ні ремонт зробить, ні дров нарубать, хіба що сумки з товаром за мною тягатиме... Мені орел треба, шоб діло в руках горіло, на гулянці літро горілки як за себе кидав, але й п'яницею не був, і рук не розпускав. А цей, по ньому видно, інтелігент, ні риба, ні м'ясо. Було б шо добре, Райка Сотниченко давно до рук прибрала би.
...Так могло бути. Але, дякувати долі, все склалося геть по-іншому. І тепер, коли ми часом приходимо з Алісою на базар, аби купити м'ясця чи якихось морепродуктів, чи чогось потрібного в господарстві, бо в Городі базар виконує функції супермаркета, й не лише продуктового, то я помічаю зацікавлені й дещо сумні погляди тутешніх бізнесвуменш, які вони кидають в наш бік та спиною відчуваю, як їхні очі свердлять в нас дірки. Навіть, мов той телепат, читаю їхні думки: "Куди мої очі дивились? Такого гарного мущинку прогледіла, роззява... Бач, за ручку ходять, наче вчора побрались. Казали, там такий ремонт оддув, шо куди твоє діло! Значить, і при грошах, і руки ростуть звідки треба. І чого я така нещасна?!"
Якби не війна... Ех, як добре було би, щоб все це жахіття останніх років виявилося сном – я би від щастя літав десь за хмарами, на сьомому небі був! А втім біс його знає, можливо, й навпаки. Сидів би в Харкові, розлучений, десь на зйомній квартирі, бо сумління замучило би ділити двокімнатну квартиру зі своїми дівчатами; по дванадцять годин на добу скнів би над рекламними текстами, вимучував би з себе осоружні ті слогани, унікальні торгові пропозиції, висмоктані з пальця переваги й решту всякої лабуди, що не має до реальності жодного стосунку...
Ні, ні про що не жалкую. Навіть про пекло. Бо тепер ми з Алісою обоє знаємо що воно таки існує і є платою за очищення душ від скверни. Коли правдою, хай навіть умовною, є озвучена якось Юрком Махновським гіпотеза від квантових фізиків, що наш світ може бути поліваріантним, тобто, ми можемо одночасно існувати в багатьох паралельних світах, куди потрапляємо в результаті нашого постійного щоденного, щохвилинного вибору робити щось чи не робити, тоді мене та Аліси могло би не бути вже в сотнях інших комбінацій і вже ж точно не опинилися б ми тут, на Клевені й не сталось би поміж нас ніякого відродження, коли від погляду чи навіть одного дотику рідної людини в душі зростає якийсь теплий клубок, з котрого починають випурхувати метелики, що туманять зір, а в серці запускають форсаж.